Так склалося, що Крим в моє життя увійшов вже тоді, коли я була дорослою. Вперше я потрапила туди, коли познайомилась з майбутнім чоловіком, він вчився в ХАІ, і в Криму була їх студентська база в Рибачому.
Це була моя перша самостійна подорож кудись, та ще й з хлопцем, мама потерпала, але ж відпустила. Це були незабутні два тижні, сповнені шаленого молодого гону, кримського вина, теплого моря і кохання. А потім я вийшла заміж за того, з ким була в Рибачому, і медовий місяць був в Криму, у Форосі.
Потім я возила туди старшого сина. Потім їздила туди з мужчиною, який став моїм другим чоловіком. Потім довгий час якось не складалося з поїздкою, але я завжди знала, що от складеться — і я поїду. Бо от же він, мій Крим, куди він подінеться, ну.
Потім народився молодший син.
Але він в Криму вже не був.
Бо в 2014 в нас Крим вкрали. Я пам’ятаю березень 2014 року так, ніби він був вчора. А вчора я навіть писати на цю тему нічого не могла, бо цей день в пам’яті — день розпачу і безсилля. День, коли в підсвідомості вперше оселилась думка, що великої війни не оминути. Про це кричав триколор, який 1 березня підняв над Харківською ОДА смердючий лапоть-нацист. Це було в очах зеленої вєжлівої сарани, яка захопила вулиці кримських міст. Я розривалась між Харковом і Кримом і весь час плакала.
З цього усвідомлення народилась ненависть до тих, хто ще вчора називав себе сусідом і братом. Ненависть, яка горить яскраво і досі, рівним сильним полум’ям, яка вже ніколи не згасне. Ненависть, яка нарешті витіснила розпач, безсилля і страх. І в моїх дітях вона не згасне також. Мій молодший ніколи не був в Криму, але він вже давно знає, що таке анексія. Я в його віці ще не знала.
Як не знаю зараз того, чи встигну показати молодшому мій, український Крим. Той, де я колись була з його братом, з його батьком. Сподіваюся, що він зможе подивитись колись сам і показати своїм дітям.
Сподіваюсь, що дійсно почне працювати «Кримська платформа», ідея якої народилася ще за каденції Порошенка, а перше засідання має відбутись цього року, напередодні Дня Незалежності. Сподіваюся, що міжнародні партнери, провідні держави та міжнародні організації, які приєднаються до цієї платформи, дійсно допоможуть віднайти та втілити в життя якісь дієві заходи для деокупації Криму та захисту прав кримчан. Напрацюють механізми спільного тиску.
Сподіваюся, що слова західної підтримки не залишаться лише словами. Сподіваюся, нарешті стане очевидним, що не можна в 21 сторіччі просто взяти і захопити територію суверенної держави і не мати ніяких наслідків. Бо це руйнує весь правопорядок, який ще існує на сьогодні у світі. Тому наслідки мають бути настільки невідворотними і болючими, наскільки це тільки можливо. Щоб кожний зайвий день окупації пропалював величезну дірку в самому існуванні Росії на мапі світу. Аж поки там не залишиться нічого, крім дірки.
Я сподіваюся.
Я вірю.
Бо що мені залишається.
Бо Крим — це Україна.
