Це якійсь йобаний сюр.
Ми хотіли бачити у владі лідера, що уособлює народ, а отримали шоу, де народ — лише глядач. Ми хотіли почути голос совісті, а почули гул проплачених ефірів. І ось сьогодні — апогей цього фальшу: ФБР розслідує друзів і партнерів українського президента.
Не опозицію, не олігархів з минулої епохи, а саме тих, хто сидить поруч із Банковою, хто мав прямий доступ до рішень і бюджетів, хто розподіляв кошти союзників під прикриттям війни.
Коли американські агенти починають шукати джерело готівки, помаркованої стрічками «ATLANTA» і «KAN CITY», то це не лише про гроші — це про втрату суверенітету морального. Це момент, коли союзники починають сумніватися: чи ще допомагають Україні, чи вже фінансують приватну імперію Зеленського.
Ми дійшли до того, що США змушені ловити українських казнокрадів, бо українська влада не хоче ловити їх сама. І це — вирок усьому політичному режиму. Не тільки юридичний — історичний.
Війна як прикриття: чому це не «ще одна корупційна справа»
Найгірша риса таких схем — їх відчайдушна банальність. Не складно уявити, як працює механіка: оголошується потреба — дрони, ракети, обладнання, паливо, ремонти — формується пул «виконавців», викидаються тендери під конкретні компанії, з’являються фірми-прокладки, перерахунки і «компенсації», підписуються акти, гроші йдуть у «чорні» гаманці — і на виході нуль продукції або продукція сумнівної якості.
Під час війни насамперед вимагається оперативність, але саме оперативність часто змушує скорочувати контроль. Саме цим користуються ті, хто знаходиться «біля крана». Вони не просто «беруть» — вони індустріалізують крадіжку: організують вертикаль, яка через коридори влади перетворює державні потреби на приватні прибутки. Ідеться вже не про окремі хабарі — ідеться про стійку систему, що працює роками.
Саме тому справи із воєнними контрактами мають інший, вищий моральний і юридичний статус. Коли мова йде про дрони, якими рятують бійців; про ракети, які відбивають атаки; про генератори і паливо — крадіжка цих ресурсів — це пряма загроза життю. І суспільний гнів у таких випадках має бути не лише емоційною реакцією, а інструментом системної політичної відповіді.
Тимур Міндіч: з продюсера до тіньового «куратора» потоків
Історія Тимура Міндіча — символ сучасної трансформації: від продюсера і бізнес-партнера до фігури, навколо якої вибудовувалася мережа впливу. Хто вважав це «бізнесом» — помилився. Це — політична економія присвоєння: людина з доступом до Банкової, з мережею знайомств у медіа й владі, яка змогла перевести ці контакти у вигідні матеріальні потоки.
Міндіч опинився у фокусі розслідувань не як випадковий персонаж, а як системний елемент — один із вузлів, через який проходили значні суми. Важливо підкреслити: поки тривають слідчі дії, недоцільно оголошувати остаточні судження. Але підозри — не повітря. Вони підкріплені: а) хронологією появи преференцій для фірм, пов’язаних зі структурами; б) кадровими призначеннями людей, наближених до нього; в) фінансовими потоками, які збігаються у часі.
Ми маємо запитати одне просте питання: як людина, яка розпочинала в медіа-бізнесі, раптом отримала доступ до стратегічних ресурсів держави? Відповідь — через вертикалі впливу, які і будували для себе переваги, залишаючи країну без захисту та без дешевого обладнання, яке так потрібне фронту.
«Фламінго», дрони, земля, гуманітарка — анатомія схем
Назвемо речі своїми іменами. «Фламінго» — один із проектів, які у звітах подавалися як оборонні або оборонно-цивільні програми. На папері — розробка, інновація, локалізація виробництва. На практиці — контракти, які отримували компанії з неясною історією постачання компонентів, без серйозних доказів тестування чи готовності продукції до війни. Після сплати авансу — тиша, або поставки, що не відповідають вимогам.
Дрони — окрема історія. Замість об’єктивного конкурсу та перевірки якості на місце прийшли «проекти під замовлення», де підряд отримувалися фірми, пов’язані з оточенням. Результат: сотні мільйонів гривень на папері — і відносно мало ефективних систем у війні.
Земельні операції і «відбудовні» проекти стали ще одним полем. Поки державні програми декларували «реабілітацію інфраструктури», на місцях з’являлися інвестиції у вигляді приватних угод, де на папері — соціальні проекти, а насправді — скуповування активів за пільговими схемами.
І останнє — гуманітарна допомога. Медичне обладнання, генератори, матеріали, надіслані західними партнерами, іноді зникали або перепродавалися по «сірому» ринку. Це вже не гіпотеза — це серія повідомлень, обшуків і вилучень. І коли у багатьох випадках серед вилученого з’являються гроші з маркуванням американських філій банків — мова переходить у площину міжнародного криміналу.
Помарковані долари — від «доказу» до міжнародного розслідування
Фотографія пачок із доларами, оприлюднена під час одного з обшуків, де на стрічках видно позначки «ATLANTA» та «KAN CITY», — це не естетична деталь. Це маркер системи, яка перетинає кордони. Маркування вказує на логістичний шлях купюр через офіційні банківські ланцюги Федеральної резервної системи США. Такі пакети не з’являються у приватних клієнтів «випадково» — особливо у тих, хто працює через офшори або незрозумілі фінансові канали.
Скажемо відверто: якщо ці купюри були вивезені з території США у спосіб, що ухилився від декларування (а в США перевищення $10 000 у готівці вивозити без декларування — федеральний злочин), якщо вони потім опинилися у сейфах або шафах людей, пов’язаних із міністерствами чи державними підприємствами — то питання перестає бути внутрішнім. Воно стає міжнародним. І саме тому до справи втягуються інші юрисдикції — аби розслідувати маршрути руху капіталу, причетність офшорів і банкрутство елементів прозорості.
Я не виголошую вироків. Я констатую логіку: маркована готівка → транскордонні схеми → інтерес ФБР → неминуча політична хвиля. І якщо слідство доведе, що ці гроші походять з транскордонних схем відмивання, тоді логічний висновок: мова про злочини, які вичерпують не лише кримінальну площину, але й підривають довіру міжнародних партнерів.
ФБР у грі: чому це важливо для України та для Вашингтона
Слід розуміти: інтерес ФБР тут — не тільки про окремі долари. Це — про відповідальність перед американським платником податків. Кожен долар, що виділяється США на допомогу Україні, має звітуватися. Кожен фонд, кожен грошовий потік має мати «легенду» — для чого він витрачається, хто отримує товар чи послугу, яка політика контролю. Якщо гроші відправляються на медичне обладнання, а опиняються у сейфі приватних структур — це не лише шахрайство. Це — свідоме привласнення ресурсу партнера по війні.
Для Вашингтона це — питання двох рівнів: правоохоронного (чи розкрадалися американські кошти, чи вивозилися без декларування) і політичного (чи витрачені допомоги виконують свою мету). Якщо американські слідчі виявлять систематичні механізми відмивання через українські держструктури, це матиме міжнародні наслідки: заморожування програм, додаткові аудити, вимоги щодо кадрових змін та навіть юридичні кроки щодо конкретних осіб.
Для Києва це — питання виживання зовнішньої підтримки. Допомога Заходу — це не «благодійність», це стратегічний ресурс. Якщо вона буде систематично розкрадена, не лише репутація України похитнеться — похитнеться її здатність отримувати допомогу надалі.
Хто ще у схемі: Цукермани, Галущенко і кадрова мережа
Якщо дивитись широко, мережа не складається лише з одного імені. Імена на слух: Михайло та Олександр Цукермани — фігуранти фінансових епізодів, які з’являлися у численних розслідуваннях щодо комерційних операцій з державними активами. Герман Галущенко — особа, через яку проходили ключові рішення в енергетиці; його фігура опинилася у зоні обшуків пов'язано з документами і кадровими питаннями. Є також інші прізвища — підприємці і лояльні менеджери, які забезпечували «рух» контрактів.
Я не оголошую вироків. Але система працює так: один дає підказку, другий замикає ланку, третій забезпечує легалізацію. І головне у такій системі — хто дає «дах». Якщо дах — у Банковій, то це перетворює кримінальні епізоди на державну проблему. Бо тоді виходить: не тільки окремі посадовці брали, а вертикаль влади дозволяла це робити.
Політична відповідальність: чому це — питання до самого президента
Є одна проста істина: очільник держави відповідає не тільки за ті накази, які він підписує, а й за мережу людей, яких він допускає до управління. Якщо кадрова політика базується на особистих зв’язках, а не на професіоналізмі і доброчесності — це прямий шлях до корупційної капітули. І коли така вертикаль починає красти у війни — моральний мандат на керівництво втрачається.
Ви говорите: «То сам Зеленський теж повинен піти». Це політичне твердження, але воно має під собою реальний етичний фундамент: людина, яка системно закриває очі на те, як її найближче оточення виводить ресурси з-під захисту громадян, не може далі легітимно бути обличчям держави перед партнерами і народом. Бо довіра — це не декларація. Це практика. Якщо практика — розкрадання допомоги і вертикальна безвідповідальність — то довіра підірвана.
Але тут важлива юридична послідовність: якщо є докази — слідство, суд, вирок. Політика має слідувати за правом: але якщо право виявиться неефективним чи інструменталізованим — це питання для суспільства. Ми не маємо права миритися з тим, щоб питання «політичної відповідальності» замінялося тілесним тиском чи каральною помстою. Ми маємо право вимагати прозорого, неупередженого, міжнародно координированого розслідування.
Висновок: або очищення, або міжнародне правосуддя
Ми стоїмо перед вибором. Він простий, але важкий: або держава очищується від паразитуючих вертикалей, дозволяючи правосуддю діяти відкрито і без винятків, або зовнішні партнери, втомлені від втрат і скандалів, застосують свої інструменти — від замороження допомоги до запуску міжнародних справ проти конкретних осіб. І тоді «внутрішня» політична відповідальність перетвориться на міжнародний процес, у якому участь України буде залежною від позиції того, хто сьогодні у владі.
Мародерство під час війни — це зрада. І якщо підозри підтвердяться, а докази будуть непоборними, то називати це просто «корупцією» — значить применшувати злочин. Це система, яка шкодить не лише економіці, а й людським життям. І ті, хто сьогодні прикривають цих людей, мають нести політичну відповідальність.
Я вимагаю правосуддя. Правосуддя — прозорого, швидкого, міжнародно координованого. І я вимагаю, аби кожен, хто підозрюється у розкраданні допомоги або у відмиванні коштів, опинився під дією закону — незалежно від титулу, близькості до Банкової чи гучності прізвища.
Ніхто і нічого не має права вкрасти у тих, хто стоїть під кулями. А якщо це сталося — то подальше перебування такими людьми у владі неможливе.
