Українське кіно за останні двадцять років просто вибухнуло. Судіть самі: дві золоті пальмові гілки Канського фестивалю, гран-прі Тижню критики там-таки, Європейський кіноприз, срібний ведмідь Берлінського кінофестивалю, перемога на Венеційському, не кажучи вже про численні нагороди менш відомих кінофорумів та номінації багатьох премій.
Можливо, хтось із вас уже скептично скривився, але факти – річ уперта. Один лише фільм «Плем’я» Мирослава Слабошпицького зібрав добрі чотири десятки міжнародних призів, а фільми Валентина Васяновича, Марини Вроди, Степана Коваля, Ігоря Стрембіцького та інших українських митців спричинили вибух цікавості Європи до нашого кінематографу. Так, це фестивальне кіно, специфічний жанр, часто зовсім не глядацький, але Європа давно уже не в змозі змагатися із Голлівудом за кіноекрани, тому міцно закріпилася у ніші, так би мовити, мистецькій. А золота канська гілка – це золота канська гілка, і вона не продається. «Велике» радянське кіно за всю історію завоювало тільки чотири такі гілки, а російське кіно, з яким нас так модно зараз порівнювати – лише одну.
Отже успіх очевидний. Але звідки він узявся? Адже до 90-х нас тримали на короткій шворці комунізму, потім був повний розвал кінопроцесу, і раптом пішли перемоги. Так не буває?
А буває. Ті, хто уболіває за футбол, не дадуть збрехати: народи поділяються на футбольні та нефутбольні. От, наприклад, німці чи бразильці – що б там не сталося, все одно претендуватимуть на кубок світу, а болгари чи шведи можуть злетіти тільки за рахунок неймовірних зусиль та щасливого збігу обставин.
І якщо українців, на жаль, ніяк не можна записати до футбольних народів, то до кінематографічних ми потрапляємо за правом народження. Народження чого? Звісно, кінематографу. Адже він народився і виріс на нашій землі!
