Російська класика, яка нарешті йде від нас за кораблем, скидалася досі на священну корову. Цілі джомолунгми кандидатських і докторських праць були написані в Україні графоманами від науки, хоча насправді досліджувані в них «складнопідрядні речення в творчості Лєрмонтова» нікому не потрібні. Це профанація науки. Навіть, якщо б це стосувалося Байрона.
Коли хтось волає про всесвітню славу Пушкіна, то не відає, що меле. Він думає, що англомовний читач бачить ту саму легку версифікацію, що й читач в оригіналі, але ті видання, які вивчають в американських коледжах, перекладені переважно менш більш ритмічною прозою. У світі давно дійшли висновку, що поетичний переклад не віддає й половини того, що є в оригіналі. Тому останнє видання Дантової «Божистої комедії» в Польщі – прозове, хоч і розбите на терцини.
До самого Пушкіна було неоднозначне ставлення навіть у Росії. Дотепно з нього познущався Дмітрій Пісарєв (1840 – 1868), який, на жаль, втопився, коли поїхав зі своєю коханкою Марком Вовчком на море. Відгукуючись на захвальні статті Бєлінского, він дорікав, що той дарма «не прибавил еще, что стих Пушкина красен, как вареный рак, питателен, как гороховый кисель, вкусен, как жареная тетерька, упоителен, как рижский бальзам, и едок, как сарептская горчица».
Коли Бєлінскій порівняв Пушкіна з Шекспіром, Байроном, Ґьоте і Шиллером, Пісарєв здивувався, як можна було вводити Пушкіна «в это избранное общество гениальных поэтов», адже «нашему маленькому Пушкину решительно нечего делать в той знатной компании... Наш маленький и миленький Пушкин не способен не только вставить свое слово в разговор важных господ, но даже и понять то, о чем эти господа между собою толкуют».
Пушкін для нього сповнений «внутренней пустоты, своей духовной нищеты и своего умственного бессилия». Вірш «Памятник», який є переспівом Горація, викликав ще більше глуму Пісарєва: «Призывая к себе на помощь дикого тунгуса и друга степей калмыка, Пушкин поступает очень расчетливо и благоразумно, потому что легко может случиться, что более развитые племени Российской империи, именно финн и гордый (?) внук славян, в самом непродолжительном времени жестоко обманут честолюбивые и несбыточные надежды искусного версификатора, самовольно надевшего себе на голову венец бессмертия, на который он не имеет никакого законного права».
Познущався Пісарєв і над відомою оцінкою Бєлінского поеми «Евгений Онегин»: «Если вы пожелаете узнать, чем занималась образованнейшая часть русского общества в двадцатых годах, то энциклопедия русской жизни ответит вам, что эта образованнейшая часть ела, пила, плясала, посещала театры, влюблялась и страдала то ли от скуки, то ли от любви… Эта энциклопедия сообщает нам очень подробные сведения о столичных ресторанах, о танцовщице Истоминой, которая летает по сцене, «как пух от уст Эола», о том, что варенье подается на блюдечках, а брусничная вода в кувшине; о том, что дамы говорили по-русски с грамматическими ошибками; о том, какие стишки пишутся в альбомах уездных барышень; о том, что шампанское заменяется иногда в деревнях цимлянским; о том, что котильон танцуется после мазурки, и так далее.
Исторической картины вы не увидите; вы увидите только коллекцию старинных костюмов и причесок, старинных прейскурантов и афиш, старинной мебели и старинных ужимок. Все это описано чрезвычайно живо и весело, но ведь этого мало…»
Зі школи ми знаємо, як бідного Пушкіна переслідували. Але ця шкільна байка не витримує критики. Владімір Соловйов (1853 – 1900) писав: «Если несколько лет невольного, но привольного житья в Кишиневе, Одессе и собственном Михайловском – есть гонение и бедствие, то как же мы назовем бессрочное изгнание Данте из родины, тюрьму Камоэнса, объявленное сумасшествие Тасса, нищету Шиллера, остракизм Байрона, каторгу Достоевского и т. д.?» Додамо ще сюди десятирічне заслання Шевченка, чотирнадцятирічне – Грабовського...
Російські дослідники звертали також увагу на вторинність Пушкіна і Лєрмонтова, на їхню залежність від англійської та французької класики. Зокрема Єфім Еткінд ще в 1960-х роках навів до пів сотні запозичень з Еваріста Парні в «Онєгіні». І він не перший, хто це зауважив.
Перед ним це зробили Б. Ейхенбаум та Б. Томашевскій, що викликало у 1949 році обурену статтю «Против клеветы на великих русских писателей» (журнал «Звезда», 1949, № 8). Обурення стосувалося їхніх приміток до творів Пушкіна і Лєрмонтова. Коментатори дозволили собі вказати в багатьох випадках зарубіжні джерела російських класиків. Зацитувавши примітку Б. Томашевського про те, що в «Сказке о попе и работнике его Балде» і «Сказке о рыбаке и рыбке» сюжети запозичені з казок братів Грімм, автор статті А. Докусов писав: «Можно пожалеть незадачливого толкователя Пушкина, но нельзя спокойно пройти мимо такого истолкования русской литературы. Надо сказать полным голосом, что примечания Б. Томашевского – клевета на светлое имя Пушкина, клевета на народ, давший поэта, имени которого приносят дань благоговейного уважения лучшие люди мира».
Дісталося й Ейхенбауму, який навів безліч запозичень в творах Лєрмонтова з Байрона, Шатобріана, Ламартіна: «Почти каждое его сравнение или сентенцию можно заподозрить как заимствованное или, по крайней мере, составленное по образцу чужих… У Байрона Лермонтов иногда прямо заимствует отдельные формулы, сравнения или выражения».
Тобто скрупульозні текстуальні дослідження з багатьма цитатами, в доказовості яких може переконатися навіть дилетант, – це для ревнителів непорочності російської літератури наклеп. Найменший сумнів у тому, що на Шевченка могли впливати російські літератори, вважався теж наклепом.
Обурення ревнителів викликала навіть цитата з Гоголя про Пушкіна: «Зачем, к чему была его поэзия? Какое новое направленье мысленному миру дал Пушкин? Что сказал он нужное своему веку?.. Все наши русские поэты: Державин, Жуковский, Батюшков уважали свою личность. У одного Пушкина ее нет».
Борис Парамонров з цього приводу зауважив: «Мы пришли, конечно, к сенсационному выводу, причем ведь не сами пришли, а нас привели очень уважаемые люди: что гениальнейший из русских... вообще не обладает личностью, будучи полностью растворен в своих стихах: что же касается самих стихов, то они оказываются чем то вроде плетения кружев вокруг пустоты…
Ну ладно, Писарев нигилист, Надеждин (він писав, що поема «Граф Нулин» – «есть нуль», – Ю. В.) давно забыт, Шкловский и Якобсон орудуют каким-то подозрительным редукционистским методом, но Гоголь, Гоголь! И он туда же: Пушкин, говорит, это нуль без палочки. Это какую же цель усвояет Гоголь русской истории, призывая ее равняться на Пушкина? Свести ее к нулю? растворить в нирване? погрузить в ничто?.. Это же не просто нуль, абсолютное отсутствие, черная дыра, «ничто» это философский термин, обладающий весьма важным смыслом. Вот так и надо понимать ничто Пушкина, так сказать, «ничтожество» Пушкина: как носителя русской свободы».
Далі він пише, як і Гоголь, про «пустоту Пушкина»: «кружево, строение, структура невозможны без такой пустоты как организующего элемента, выводящего нерасчлененное, структурное, сплошное бытие к существованию в форме. Вспомним Родена, сказавшего, что создание статуи – это отсечение лишнего. Пушкин и был в России этим отсечением лишнего».
Єфім Еткінд, видавши антологію французької поезії в російських перекладах, був вигнаний з інституту, позбавлений наукового звання, виключений зі спілки письменників і змушений емігрувати не лише за контакти з Солженіциним, а й за одну єдину фразу в передмові. Зазначаючи, що в совєтський час поетичний переклад досягнув небувалого раніше рівня, він писав: «Общественные причины этого процесса понятны. В известный период, в особенности между XVII и XX съездами, русские поэты, лишенные возможности выразить себя до конца в оригинальном творчестве, разговаривали с читателем языком Гете, Орбелиани, Шекспира и Гюго».
Цю фразу потрактували як ідеологічну диверсію.
У нас часто за будь-який приємний для українців відгук готові російського автора ледь не до серця пригорнути. «Верст за 30 до Харькова я увидел Малороссию, хотя еще и помешанную с грязным москальством, – писав Бєлінскій у листі до дружини. – Избы хохлов похожи на домики фермеров – чистота и красивость неописанны. Вообрази, что украинский борщ есть не что иное, как зеленый суп (только с курицею или бараниною и заправленным салом), а о борще с сосисками и ветчиной хохлы и понятия не имеют. Суп этот они готовят превкусно и донельзя чисто. И это мужики! Другие лица, смотрят иначе – эти очень милы, тогда как на русских смотреть нельзя – хуже и гаже свиней» .
Але той самий Бєлінского писав про Шевченка («горький пьяница, любитель горелки по патриотизму хохлацькому») і Куліша («скотина из хохлацких либералов»), вважав, що «малороссияне всегда были племенем и никогда не были народом, а тем менее – государством…Так называемая Гетьманщина и Запорожье нисколько не были ни республиками, ни государством, а были какою-то странною общиною на азиатский манер» .
У нас ще побутує рабська залежність від російських письменників, яких дехто хоче бачити українцями, хоча вони, як і композитор Чайковський українцями не були. Композитор українець лише на чверть. Достоєвський мав прадіда українського поета, а сам ненавидів і євреїв, і поляків, і українців. З російських письменників, які писали позитивно про українців можна згадати ще І. Буніна («Хохлы мне очень понравились с первого взгляда. Я сразу заметил резкую разницу, которая существует между мужиком-великороссом и хохлом»), але незалежності України він не сприймав. А Чехов, хоч і сам був «хохлом» і не раз про це наголошував, відгукувався про «хохлів» дуже скептично.
Ахматова-Горенко, як і Булгаков, не мала теж симпатій до України. Лідія Чуковская, яка багато з нею спілкувалася і залишила просторі й детальні спогади, писала: «Я спросила Анну Андреевну, любит ли она Шевченко.
– Нет. У меня в Киеве была очень тяжелая жизнь, и я страну ту не полюбила и язык… «Мамо», «ходимо», – она поморщилась, – не люблю.
Меня взорвало это пренебрежение.
– Но Шевченко ведь поэт ростом с Мицкевича! – сказала я.
Она не ответила».
Всі інші свідчення про її симпатії до української мови фейкові.
Терень Масенко у «Романі пам'яті» описує, як Ахматова взяла в руки його «Книгу лірики» й почала читати вголос без акценту. Щоб розуміти цю сцену треба зауважити, що Масенко був дуже слабеньким віршарем. Можна лише уявити, як Ахматова декламує:
В молодому колективі «Серп і молот»
Перший сніп зв’язала комсомолка Оля.
Обступили подолянку люди:
– Хай щаслива твоя доля буде!
Масенкові важливо було написати, що сама Ахматова читала його вірші, і він вигадує, що на його заувагу «Ви так добре знаєте українську мову», поетеса відповіла: «Вона рідна мені, це мова моєї матері».
От тільки Інна Еразмівна Стогова не була українкою.
Тому не варто шукати в російській літературі добрих росіян. Бо досить когось глибше колупнути і назовні вилазить хробак шовінізму.
