Я в Харкові живу на вулиці Бучми, на самому її початку. Від мого дому до того будинку з виваленим під'їздом, який часто фотографують — хвилин 15 пішки. Я жодного разу туди не ходила.
До Північної Салтівки, куди возять усі іноземні делегації, аби показати звірства росіян, трошки довше, але теж можна дійти своїм ходом. Я ніколи там не була. Коли бувала у центрі, старалась уникати Будинку рад і Мироносицької, побитої ракетами. Редакція, в якій я працюю, була на Мироносицькій, від неї хвилина ходу до обласної ради, я, звісно, проходила повз, бо цього було не уникнути, але ніколи не зупинялася, щоб подивитися.
Сьогодні вся моя стрічка у цих болючих спогадах, і мені фізично погано це все читати, але і не читати не можу. Але після війни я не подивлюся жодного фільму про неї і, сподіваюсь, не прочитаю жодної книжки. Я з жахом думаю, що мені доведеться знову, як і після 2015 року, писати тексти в рубрику "Життя за Україну" про наших мертвих героїв, говорити з їхніми мамами. Я намагатимусь цього уникнути.
Я ніколи до війни і уявити собі не могла, як сильно я ненавиджу війну. Не до такої міри, як деякі мої знайомі, що казали: "Ну навіщо ми стали воювати, жили б ото в окупації, сиділи б на кухнях і засуджували б окупаційну владу за кухлем пива". Вони не колаборанти, це звичайні собі люди, що думають — можна жити за будь-яких обставин, зате все було б ціле і люди живі. Я так не думаю. Окупація особисто для мене була б гірша за війну, бо це майже напевне означало б фізичну смерть, а так ще є шанс.
Ми не хотіли цієї війни. Ніхто з нас не хотів, але ми були змушені її прийняти і жити з нею. Я захоплююсь людьми героїчного складу, які знайшли в собі сили та сміливість піти на фронт, або їздити туди робити репортажі, возити волонтерку на нуль. Мені до війни видавалося, що я ближча до них, а зараз дуже шкодую, бо виявилося — ні. Адже для людей героїчного складу війна, перемога і спогади про перемогу можуть стати сенсом життя. А для тих, в кому переважає естетика, війна — втрата всіх сенсів. Бо вона потворна. Хіба можливі вірші після Освенциму? Хіба можна буде знову колись писати натюрмортики після Бучі?
Як я зараз розумію тих ветеранів, що ніколи не ходили на паради! Як я добре розумію своїх бабусь, які з усіх жанрів кінематографу дивилися лише комедії!
Мені чомусь здається, що після війни Харків, Запоріжжя, Ізюм, Херсон, ті містечка на Донеччині, що вціліють в цій м'ясорубці, згадуватимуть війну набагато рідше та з меншою охотою, ніж Київ, Львів, Полтава. Тут буде менше тематичних виставок, тут найдовше не ставитимуть пам'ятники.
І не тому, що ми забудемо.
А саме тому, що забути, на жаль, неможливо. Пам'ятник тут — кожна вулиця.
