Моя знайома Юля лишається в окупації. В своєму чудовому рідному селі, прямо на Київському морі.
Юля дуже вірить мені і постійно питала чи буде війна? Я радила їй запастись продуктами і казала їй правду про дуже високу ймовірність…
Натомість Юля казала:
- Як щось почнеться, їдьте до нас, бо вони підуть на Київ, а ми там під Чорнобилем точно нікому не треба. Хата є, грубка є, коза є…
Тепер Юля щодня телефонує і питає як там Київ… Перші дні війни, коли ворог пробував пройти на Вишгород, артилерія била так, що Юля з двома своїми донечками чотири доби не вилазила з льоху. Все свистіло, грюкало і горіло.
Далі прийшли росіяни, перевірили хату. Шукали зброю, ретельно перевіряли телефон. Сказали, що «ви вже під Росією».
Далі я вмовила Юлю зібрати дітей і спробувати вийти, але на іі очах рашисти розстріляли семерох мирних мешканців, буквально закутаних в білі простині… Розстріляли разом з дітьми. На очах в багатьох. Виходити не можна…
Вдруге теж не вдалося, іі сусідку лише підстрелили і відправили в лікарню в Димер, а малих дітей - назад до хати…
Тепер прийшли і сказали, що по вулиці вже міни, що ніхто не пройде, і дітей з двору не пускати…
Юля живе без світла всі ці дні, але щодня ходить до сусіда, аби від авто трохи підзарядити телефон, подзвонити мені і спитати:
- Як там Київ?!
Почувши, що ми в Києві, вона радіє, знову дякує за запаси їжі і каже: значить і ми протримаємося. Іншої інформації там просто нема.
Моя дорога Юля, Київ не просто тримається. Сьогодні довкола Києва вже почалися зачистки. І ворога беруть в кільця. Йому не довго лишилося.
Нам треба ще трохи потерпіти, Юля… Ще трошки…
