Сьогодні розмовляла з сестричкою на тему того, кому можна в цьому житті заздрити (звісно, по-білому), а кому не варто.
Ми маємо приклади спільних знайомих, які хотіли би видаватися успішними, самодостатніми, оточують себе речами, чутками, зв'язками, якомога голосніше про себе кричать, але викликають виключно жалість. І ти споглядаєш чуже шоу, й тільки пожимаєш плечима від чужої, насправді, біди.
Заздрити по-білому для мене - це хотіти перевершити ту людину в досягненнях, стати кращою за неї, надихнувшись її прикладом, не бажаючи їй зла. Потім за можливістю подякувати їй за мотивацію.
Але виключно за умови, що кожен з нас знайшов себе. Зрозумів, чи саме це нам потрібно. Чи потрібно це нам, або нашому оточенню, чи чужим очікуванням.
Бо буває, бачиш людину, і дуже чітко розумієш, що вона, бідолашна, грає роль. Вона, справжня, десь глибоко всередині, завалена непотрібом у вигляді невідповідної посади, невластивих їй манер, невивчених життєвих уроків, недороблених справ, стереотипів.
Я не кажу, що надто добре розбираюся в людях, але час від часу бачиш когось, слухаєш, мовчки аналізуєш і думаєш: а де тут ти сама, людина? Де твоя справжність? Де твоя усвідомленість? Де вираз розуміння своїх дій, їх наслідків, своєї відповідальності на обличчі?
Особливо на контрасті з військовими, які заходять в бліндаж і обіймаються з підлеглими не для того, щоб про це написали мемуари, чи зробили десятки фото для зарубіжних видань. А просто це людина така. Справжня. Її за цю справжність і люблять. Вона знає себе, їй не треба кричати, що вона такого-то віку, і вона "нє лох", щоб її поважали.
Мені здається, що талант бути собою, і бути з собою щирим - один з найважливіших. Тоді людина не виглядає загубленою під купою чужих для себе прикрас, будь це одяг, популярність, гроші чи кількість аплодисментів. Така людина формує тренди - на поведінку, на стиль. Формує, а не ведеться на чужі. Керує, а не є керованою, бо їй не потрібно покривати себе зайвим блиском - вона сама, людина, за суттю своєю є скарбом.
Це і про політиків, і про генералів, і про жінок, і про чоловіків. Ми з сестричкою говорили про її однокласників, хто чого досяг, і хто викликає захоплення, а хто так і не знайшов себе. З часом, з віком хтось з нас починає розуміти справді важливі речі, дорослішає. А хтось же й в 40, 50, 60 (оце трагедія...) так і залишився інфантилом.
