Один відомий письменник (далеко не порохобот) якось ще до виборів в розмові мені зізнався, що протягом останніх п’яти років жити йому стало справді краще. Справа не в грошах – їх заробляти він навчився задовго до Революції Гідності. Справа – у відчуттях. Зник страх. Стало зрозуміло, що Україна нарешті твердо рухається в правильному напрямку. Що вибору між цивілізацією і Москвою більше нема, і загроза потрапити в обійми Москви – в минулому.
Як показало життя – заспокоюватися було зарано. Обійми Москви нині знову постали перед нами у всій своїй потворній привабливості – від пафосних імперських парадів, до балалаєчно-часниково-видрижечного «а ти мєня уважаєш?!» Проти тих, хто захищав Одесу від захоплення ватниками – порушують кримінальні справи. Генералів, що їх звинувачують у Іловайській катастрофі – роблять керівниками Генштабу. Блокують децентралізацію. Знищили парламентаризм. У наших громадян, що живуть на прифронтових територіях серце зупиняється від перспективи «розведення військ» - читай, від загрози що терористи приходитимуть в їх дім зі зброєю безкарно.
А лише півроку тому, я бачив зовсім інше. Я бачив Асоціацію Україна-ЄС. Я бачив людей, які оцінили переваги безвізу. Я бачив як військо перевдягалося у форму «укропіксель», у фліски та у берці на мембрані, бачив як армія отримувала тисячі одиниць техніки та безпілотники, яких раніше не було. Я бачив як Україна на 7 пунктів покращила показник корумпованості по Transparency. Бачив як Україна увійшла до першої п’ятірки експортерів харчів до ЄС. Ми не купували газ у Москви, і Москва нам стала винна за газ, а не навпаки. Я бачив як в Україну зайшли Ryanair та IKEA. Як експорт України до країн ЄС вріс до 42% від загального. Я бачив як ще живі повстанці УПА стали учасниками бойових дій, а українське військо почало вітатися «Слава Україні – героям слава». Я бачив як Україна здобула власну помісну Церкву визнану світовим православ’ям – те що називали нездійсненим і нереальним. Я бачив Е-декларування, «ProZorro», скасування печаток, відкриття електронних реєстрів майнових прав. В рейтингу Doing Business Україна піднялася до 71 місця. Я бачив як частка української мови на радіо і телебаченні зросла до 75%, і як разюче побільшала кількість нових книжок українською мовою. З’явилося якісне українське кіно. Я бачив школи і дитсадки, які будували в селах де запрацювала децентралізація. Я бачив…
Я бачив як країна іде в правильному напрямку – напрямку реформ. В напрямку на Захід. До цивілізації. Геть від совка і бражко-газової імперії «Третього Риму». Я бачив блискучі перспективи в майбутньому. Це були дивовижні п’ять років.
Можна довго сперечатися щодо ролі особистості в історії. Але якось так постійно складається, що Франція з Бонапартом – це одне, а з Бріаном – дещо інше. Є різниця між Британією з Тетчер і Британією з Джонсоном. І вже точно є різниця між Україною з Порошенком і Україною… з Януковичем? З Ющенко? З Кучмою? Безумовно є. У випадку України – особливо. За Порошенка Україна мала децентралізацію, безвіз, Томос, та нову армію. А до Порошенка?
У нашій країні все дуже персоніфіковано – політика, бізнес, громадське життя. Від лідера у нас залежить дуже багато. Тому подобається нам це чи ні, але з одним лідером Україна іде шляхом реформ (а не казок), а з іншим вона іде шляхом деградації (а не казок – казок не існує). З Порошенком Україна йшла шляхом реформ. І це його, і в першу чергу – його заслуга.
У день народження Петра Порошенка хочеться йому просто подякувати. Дякую вам пане президент. Дякую що дали змогу трошечки пожити в Україні сподівань, надій і світлих перспектив. Все мине, громадськість яка мріє про президента-чародія переконається, чарівників – не існує. Не існує гарних керівників – існують ефективні керівники. Час все розставить на свої місця. Пам’ять про часи коли Україна рухалася в правильному напрямку – залишиться. І Україна знову повернеться на правильні рейки. Це теж буде заслугою президента Петра Порошенка.
З Днем народження, президенте!
