Міська жінка за власним вибором, здається, разом, із чоловіком, оселилась у сільській місцевості. Приватизували землі, завели кіз – насолоджуються їхнім «розумним життям», своїми простими трудами…
Але потерпають від односельців!
«Простий нарід видаляє сміття» туди, де йому заманеться. Є безкоштовні баки для сміття, але ніт, не може наш нарід, щоб не винести сміття до лісу».
«Спочатку ми обзавелися землею, потім козами, а не навпаки, як сусіди з баранами. Баранів в них понад 100, а ні приватизованої землі, ні випасу, то пасуть по сусідським городам, поки когось не накриє. Мене, як ви розумієте, накрило швидко, то по селу в мене дурна слава дуже великої скандалістки, бо ж характер не цукор. Є таке. Нетерпима до людської жадоби, брехні, дурні та отого клятого простонаріддя, що крастисратижерти».
Їй «дуже травматично», коли вона бачить «сусідів на своїй землі, бо в них знову то корову немає де прибити, окрім, як у мене у городі, то у мене щось вродило, то їм треба, бо своє – то своє, а крадене – то прибуток».
За всім тим їй подобається там. «Варити сир й доїти кіз й бути селянкою. Сидіти і роздивлятися хмаринки й думати про життя й ось трошки нудити вам філософствуванням. Це чомусь дуже дивує тут людей. Вони навіть у роботі, у господарстві звикли бути рабами. Ми теж важко працюємо, але відносимося до цього не як до приреченості, а як до ще одного епізоду нашого життя, який дає нам розвиток та можливість вдосконалити себе».
Під кінець знову зізнається, як їй тяжко, що «все частіше невільні люди роблять вибір щодо уневільнення інших, щоб мати рівний стан уневільненості».
Із легкою посмішкою над сучасним затятим народолюбцем можна уявити собі його відгук на сю сповідь.
Вона, скаже він, не християнка, та й не аристократка, та й не справжня інтелігентка. Гірко-зверхнє, а то і грубо-презирливе ставлення до народу при небажанні зрозуміти його не тільки, мовляв, розумом – розуміння-то у неї якраз є.
Такий відгук комусь нагадає ставлення Салтикова-Щедріна до Фета.
Фет був не тільки прекрасним російським поетом, а й спробував був стати добрим сільським підприємцем. При цьому він бачив свій «нарід» таким, яким він був, а великий сатирик дивився на нього не так тверезо. Це дещо дивно, а із іншого боку зрозуміло: дворянин же. Він так вилаяв добродушного Фета, як нікого із царських сатрапів.
Так от щодо уявленого мною відгука сучасного народника на сповідь тої жінки. Я б легко погодився тільки з тим, що вона якщо і християнка, то умовна, та де знайти не умовну в будь-які часи?
У позаминулому столітті молоді народники із різночинців та панів ішли в народ не кайф ловити від життя на природі, а піднімати його проти влади. Сьогодні інше все… та не все. Народники, ті, як бачимо, інші, дурних вже нема, а народ та й християни – ті ж.
Є, правда, й такі серед новітніх народників, у яких напрочуд мирні і плідні стосунки із усіма місцевими.
Один із них мені розказував, як він цього досяг.
У селі він опинився після досить помітного міста, де був майже знаним художником, музикантом, ще кимось таким, а працював де прийдеться.
На новому місці він спочатку потерпав не менше, ніж ті ж таки недолугі його попередники із позаминулого століття.
Коли вже стало нестерпно від хамства та хижацтва, він наважився забути про свою інтелігентність, та стати, як він каже, педагогом. Отак, бачите, невимушено вийшло у нього протиставити в собі інтелігента педагогу. Педагогу, щоправда, народному.
Він шепнув комусь на селі по великому секрету, буцімто днями побував за півтораста км у дуже відомого у тому краї чаклуна, та й виклав йому все про отих своїх кривдників, не пошкодувавши, звичайно, гонорару. Той усіх записав поіменно, включаючи їхніх діточок – як законних, так і не дуже. Отже хай тепер вони очікують наслідків, які не забаряться. На кожного, мовляв, буде наслано таке, що прокляне той день і час, коли народився.
Я схвалив дві подробиці: те, що він не забув довести до них про їхніх дітей, як законних, так і не дуже, і про те, що не поскупився на гонорар.
Десь через пару днів всі намалювались у нього на подвір’ї. Вони падали навколішки й благали зняти з них уже куплені ним чаклунські покарання – за відповідне, зрозуміло, відшкодування.
********************
Афанасий Фет:
Шепот, робкое дыханье,
Трели соловья,
Серебро и колыханье
Сонного ручья,
Свет ночной, ночные тени,
Тени без конца,
Ряд волшебных изменений
Милого лица,
В дымных тучках пурпур розы,
Отблеск янтаря,
И лобзания, и слезы,
И заря, заря!..
(1850)
********************
Переклад Максима Рильського:
Шепіт… Ніжний звук зітхання…
Солов’їний спів…
Срібна гра і колихання
Сонних ручаїв.
Ночі блиск… Тремтіння тіней…
Тіні без кінця…
Ненастанні, дивні зміни
Милого лиця…
У хмаринках — пурпур рози.
Відблиск янтаря…
І цілунків пал, і сльози,
І зоря, зоря!
Михаил Евграфович Салтыков Щедрин писал об этом стихотворении, что оно производит «впечатление очень смутное и потому малопродолжительное».
Очень уж, говорю, сатирик не любил родную власть, потому и не нравилось ему, что Фет нелицеприятно пишет не о ней, а о простом народе: «Вместе с людьми, спрятавшимися в земные расселины, и г.Фет скрылся в деревню. Там, на досуге, он отчасти пишет романсы, отчасти человеконенавистничает; сперва напишет романс, потом почеловеконенавистничает, потом опять напишет романс и опять почеловеконенавистничает»…
Поймём его – не Фета, конечно, а его обличителя?
Тарас Шевченко, в Дневнике, по-русски:
«Я благоговею перед Салтыковым. О Гоголь, наш бессмертный Гоголь! Какой радостию возрадовалась бы благородная душа твоя, увидя вокруг себя таких гениальных учеников своих».
