Ввечері 18 червня підійшла поговорити жінка у білій сукні – яскрава, натхненна, викладачка української мови в одному з харківських університетів. Розповідала, як їй непросто працювати у місті, де й досі даються взнаки результати русифікації. Але не жалілася. Було видно, що готова до цієї невтомної боротьби з чужим. Раділа, що ця боротьба дала їй можливість познайомитися з надзвичайними людьми. Сумувала, що багатьох із них вже немає – Левка Лук’яненка, В’ячеслава Чорновола… Але – кілька разів повторила, коли згадувала про свої зустрічі – Василь Овсієнко ще живий. Я навіть здивувався, що вона так багато про нього говорить, згадку про Овсієнка не так уже й часто почуєш навіть від людей, обізнаних з українською культурою та історією дисидентського руху. Він завжди намагався бути радше літописцем, ніж героєм, ніколи не виходив на перший план… А потім я подумав, що Овсієнко був одним із ветеранів Харківської правозахисної групи, тому моя співрозмовниця могла перетинатися з ним навіть більше, ніж з іншими «іконами» українського дисидентства.
А вранці прокинувся й усвідомив, що вечір нашої розмови – то був останній вечір у житті Василя Овсієнка. Не маю координат співрозмовниці з Харкова, тож висловлю їй співчуття тут, у цьому тексті. Розумію, як його приклад мав надихати – людини, яка заради своїх переконань готова була відправитися на Голгофу. Викладач, що намагався достукатися до українських сердець своїх учнів навіть тоді, коли говорити про щось своє було ризиковано, коли панували нестримна русифікація й самозакохане манкурство. Завжди важливо знати, що ти живеш поруч із такими людьми. Що твоя буденна робота – продовження роботи тих, хто не побоявся ризикнути життям і здоров’ям заради майбутнього.
Історія українського дисидентства – гордий і сумний символ. Ми часто говоримо, що після війни будемо вшановувати наших героїв – і тих, хто вже є, і тих, хто стане героями у майбутньому, адже наша війна триває, і ніхто не знає, у якій імлі часу ховається її закінчення і яким воно буде. Але в цю повагу до героїв хотілося б вірити хоча б тому, що поваги до тих, хто воював за Україну тоді, коли багатьом нашим із вами співвітчизникам вона була не дуже потрібною, було явно недостатньо.
У країнах Центральної Європи історія спротиву стала воротами у нову політичну реальність. Коли ми запитуємо, чому це так сталося, що держави Центральної й Південної Європи давно вже у Євросоюзі та НАТО чи хоча б у НАТО, а Україна протягом десятиріч так і залишалася пострадянським лімітрофом, подивімось на позиції, які зайняли у посткомуністичних країнах навіть не окремі дисиденти й борці з комунізмом і радянською окупацією, а дисидентські середовища – й порівняємо ситуацію з українською. Хвиля змін дозволила стати президентом Польщі лідерові «Солідарності» Леху Валенсі, а президентом Чехословаччини – одному з творців «Хартії 77» Вацлаву Гавелу. Але й у інших країнах «нової» Європи відбувалися схожі процеси. І зрозуміло, чому. В цих суспільствах дисиденти сприймалися як моральні авторитети й водночас як політики, які займалися політичною діяльністю навіть тоді, коли для цього не було реального підґрунтя, а от ризик позбутися всього, навіть життя, – був.
Але у середньостатистичної пострадянської людини, як правило, немає моральних авторитетів. Історичної тяглості у багатьох також немає – в часи, коли дисиденти боролися за Україну, в сімʼї такої людини батьківщиною вважали Радянський Союз, а того, хто виходив на прю з непереможною системою, – несповна розуму. І саме так до цього дивного персонажа продовжували ставитися тоді, коли Україна «раптом» виникла з небуття, а вважати своєю батьківщиною Радянський Союз вмить стало не дуже модним – краще вже синьо-жовтий значок.
Ну, і підсвідома відраза до професійної політики – «наші люди до хлібного на таксі не їздять».
Ми звикли думати, що ця відраза виникла саме 2019 року, під час тріумфу «нових облич», але насправді таке ставлення існувало завжди – ти тут не вумнічай, а нам потрібен «сильний господарник». І в такій країні герої дисидентського руху могли бути тільки марґіналами. Тільки.Тому про Василя Овсієнка, цього тихого літописця українського дисидентства, знало набагато менше людей, ніж він на те заслуговував. Але якщо в останній вечір його життя про нього натхненно говорила жінка, що й далі буде навчати своїх студентів української, – отже все було не даремно. Значить, все ще буде – пам'ять, відверта розмова, зорі у вечірньому небі, вдячні слова.
І Україна. Україна теж буде.
