Я людина емоційна, маю свої політичні, естетичні та просто людські прихильності. Але коли щось пишу для вас, намагаюсь бути об`єктивним. Аналітиком, а не пропагандистом. Не завжди виходить, але як вже є. Сприймаю аргументи, іноді погоджуюсь, іноді ні. Буває, в серцях когось забаню, а потім мучаюсь - людина ж не хотіла тебе образити, просто виклала аргументи, які тобі дуже не сподобались. Помучаюсь і вранці розбаню - частенько так буває.
Але є те, що мене найбільше бентежить, і я ніяк не можу до цього звикнути (ну окрім того, що люди під обʼємним матеріалом, який я можливо готував декілька годин, іноді можуть написати одне слово - "маячня", "брєд" чи "нісенітниця")).
ЗНЕЦІНЕННЯ.
Щоб ви зрозуміли, наведу декілька прикладів останнього часу.
Пишу про Лію Ахеджакову. Про мужність цієї маленької жінки, якій за українську позицію зламали руку. її цькували і цькують, її звільнили з театру, дім розмалювали свастиками, підпалили двері, кожного дня обіцяють вбити. Не куртуазна Юлія Навальна, одним словом.
Коментар (дослівно): "Що це тіло зробило Україні? Вона гроші за свій виступ перерахувала на ЗСУ? Нє? А чо? Вернулась в рейх і там далі спонсорує війну своїми податками. Хероїня, дааа. Крикнути шось гарне в нашу сторону і вже русняка героїня."
ЗНЕЦІНЕННЯ.
У дискусії про сучасну українську літературу пишу: "Дуже сподобалась "Доця", очікую на нову книгу цієї письменниці".
Коментар: "Знаю я цю "письменницю". З-за кордонів не вилізає. Плела б краще сітки чи допомагала пораненим - більше було б користі. А книжки можна і після війни писати."
- Кажу: "Вона допомагає купувати техніку для армії."
- Відповідь: "Так вона ж не свої гроші витрачає. Напевне, ще й собі на карман залишає."
ЗНЕЦІНЕННЯ.
У тексті на військову тематику ставлю фото військового в окопі.
Коментар: "І нафіга нам ці постановочні фото? Ви подивіться на його однострій, чисті руки, стрижку! Наші воїни зараз усі в багнюці, з сірими обличчями, а це якась тилова кріса..." (насправді це був сержант з бойового підрозділу, якого після двох років безперервних боїв на Донбасі перевели на більш спокійну ділянку у Запорізькій області).
ЗНЕЦІНЕННЯ.
Пишу про футболіста Алієва, уродженця Хабаровського края, якого ФСБ оголосила в розшук. Зараз воює на Курщині.
Коментар: "Так це ж він виїхав туди пофоткатись, а так бухає кожного дня на Оболоні. Чи ти там будеш з Флориди розказувати, хто що тут робить?" (насправді Алієв третій рік у бойовому підрозділі, а те що іноді буває вдома і трохи підбухує, то киньте камінь у того, хто так жодного разу не робив). Плюс під цим дописом намагались розвести мене на мовний скандал - мовляв, я свідомо протиставляю російськомовному Алієву україномовного (колись) Тимощука, а Донбас заходу України.
ЗНЕЦІНЕННЯ.
Грузинська дівчина на барикадах (попередній допис). Їй років 19-20. Трошки дивно поводиться. Скоріш за все, на адреналіні (багато бачив такого під час революції взимку 2014-го). Не виключаю, що може трошки й випила, бо холод собачий. Але навіщо підкреслювати саме цей момент та ще й звинувачувати її у неадекватності - мовляв, зараз там вся опозиція така?
ЗНЕЦІНЕННЯ.
Іноді дуже хочеться закрити до чорта усі коментарі, і хай краще мої кістки у фейсбуках перемивають без мене - я вже звик до цього. Але як я тоді буду знати, що думають люди - мені й так під кожним дописом нагадують, що я у Флориді, і не маю права писати те, те або те - та й взагалі про Україну.
Ні, коментарі залишу відкритими - зараз усі нервові, і на когось свій пар треба випустити - хай іноді це буду і я, від мене не вбуде (чи як це сказати українською?).
Проте, що робити з таким явищем? Як ви думаєте - це якийсь компенсаторний механізм, який допомагає людині приглушити свої комплекси, свій біль, розчарування тощо? Чи це дійсно просто інша точка зору, а я вередую та з жиру бішусь?
Ну, ніяк я до цього не звикну! Що обов`язково знайдуться ті, для кого і тризуб на Кремлі криво висітиме...
