В польському інтернеті вирує скандал з приводу того, що Президент України присвоїв почесне найменування «імені Героїв УПА» Окремому центру спеціальних операцій «Північ». Реакція Кароля Навроцького забрати в Зеленського орден Білого Орла дещо кумедна, якщо згадати, що кавалером цього ордену досі є любитель кремлівського кав’яру Герхард Шредер.
А якщо бути послідовним, то треба б також забрати цей орден у Віктора Ющенка, який нагородив званням Героя України Степана Бандеру. Та й чого лише в нього?
А в Беніто Муссоліні?
А в ще одного союзника Гітлера – Міклоша Горті?
А в колаборанта Філіпа Петена?
А в головнокомандувача військово-морських сил Третього Рейху Еріха Редера, якого на Нюрнберзькому процесі засудили до довічного ув’язнення?
Чи вони – з погляду сучасності – заслужили ці ордени?
Поляки віддавна нервово реагують також на червоно-чорний прапор, вважаючи його бандерівським, хоча він ще козацький, що видно з картини Іллі Ріпина. Бо це як зі свастикою. Якщо її спаплюжили гітлерівці, хоча вона походить з прадавніх епох, то заборонена.
Може, орден Білого Орла чистий і непорочний?
Ні.
Бо після приєднання Польщі до Російської імперії орден залишився в її нагородній системі.
Роздавали його і російським поміщикам, і політикам, і навіть генералам, які придушували польські повстання.
Зокрема нагороджено було Міхаіла Муравйова, «Вішальника», який придушував Січневе повстання 1863–1864 років.
1898 року у Вільнюсі Муравйову було встановлено пам’ятник, а після проголошення незалежності Польщі польська влада знесла цей пам’ятник і побудувала на його місці громадські туалети.
А от орден досі не забрала. Ех!
Судячи з реакції простих поляків, таке враження, що іменем «Героїв УПА» названо половину армійських частин нашої армії, а пам’ятники Бандері стоять ледь не у всіх містах.
Насправді ні.
В жодному з п’яти найбільших міст нема такого пам’ятника. Всі вони зосереджені в Галичині. Те саме стосується вулиць, названих на його честь: 90% – це Галичина.
В інтернеті можна прочитати неймовірну маячню.
«Українці замордували мільйон поляків!».
На репліку, що стільки поляків на Волині не було, лунає феноменальна відповідь: «Бо при переписі не враховували дітей».
Далі летять ще й такі одкровення: «Кучма признався до 600 тисяч», «Леонід Кравчук говорив про 500 тисяч, а що дітей не рахували, тож треба помножити на кілька».
Вигадали навіть якесь «пекельне гасло» Бандери, який вважав, що Україна має бути «чиста, як шклянка води».
Шухевичу приписують ідею етнічних чисток на поляках, а про Волинь пишуть, що «це геноцид набагато гірший за Аушвіц!»
Ну і, звісно, вже лунають вимоги «закрити кордон!», «закрити летовище в Ясьонці!», себто в Ряшеві. Це вже з серії: на зло сусідові відстрелив собі вухо. Бо Ряшів завдяки постійному транспортуванню західної допомоги нечувано збагатів.
Найбільше звеселила мене ідея «а треба було забрати нашу частину України, як пропонували росіяни».
Беру польську енциклопедію 1932 року.
Волинське воєводство у 1921 році мало 1 569 559 мешканців, з них:
16,8% поляків, але римо-католиків 11,6%,
68,4% русинів,
10,6% євреїв,
1,7% німців,
1,8% чехів.
Правда, православних було 74,2%, тож сюди ще увійшли «тутейші» і втеклі від більшовиків московити.
У 1931 році мало 2 081 501 мешканця, з них:
православні – 1 455 882 особи (69,8%),
римо-католики – 327 856 (15,7%),
євреї – 207 792 (10%),
євангелісти – 53 400 (2,6%),
греко-католики – 11 137 (0,5%).
Перепис 1931 року був останнім у довоєнній Польщі.
На 1939 рік у відсотковому відношенні цифри не змінилися, бо хоч і прибули на Волинь тисячі ветеранів, але українська популяція значно переважала.
Сучасні поляки не хочуть чути про те, що насправді робилося на Волині, яка тотальна полонізація відбувалася.
Якщо у 1925 оці. там було 500 українських шкіл, то через десять років залишалось лише чотири.
Третина дітей шкільного віку взагалі не навчалася. Це призвело до масової неписьменності. У 1931 році на Волині 47,8 відсотка населення не вміло ані писати, ані читати.
Були неписьменними моя бабця і її сестра з села Малі Фільварки біля Кременця. А мама закінчила польську школу, без вивчення української мови.
А ще не забути насильницького перехрещування православних у католиків.
Робив це Корпус охорони прикордоння дуже брутально.
Великий скандал викликали події в селі Гриньки на Кременеччині, де підступом змушено було майже всіх жителів перейти в римо-католицьку віру. Справа слухалася в Сеймі, навіть польські газети засудили цю акцію.
Польську письменницю Марію Домбровську обурило тоді:
«військо у ролі польських хрестоносців, які навертають православних на католицизм. Морально – відраза, політично – клінічне божевілля, гріх, за який дорого заплатить Польща».
Її слова, на жаль, збулися.
А тепер наша влада хоче якимось чином вислизнути з прикрої ситуації, яка так знервувала поляків. Але якщо відмінять найменування на честь «Героїв УПА», вийде глупо і тупо.
Та є варіант.
Адже ж було три УПА.
Дві з них – Бульби-Боровця* і Мельника – не мали жодного стосунку до волинських подій.
Більше того: вони так само постраждали від бандерівців, які розстріляли не одного мельниківського сотника, що не бажав до них приєднатися. Зокрема й Андрія Яворенка, в чиєму загоні воював мій тато. А тато не любив бандерівців приблизно так само, як і поляки. То вже вибачайте.
Тато не захотів приєднуватися до них, здав зброю і, щоб німці не вивезли до Райху, вступив до агрономічної школи.
Наскільки мельниківці ненавидять бандерівців, що навіть на цвинтарях лежать окремо.
Але щодо самого Бандери, то його взагалі ні в чому не можна осуджувати, бо в подіях на Волині теж участі не брав і наказів роззброювати бульбівців і мельниківців не давав, сидячи в концтаборі.
Поляки замордували його двох рідних братів, тож можна вважати, що поквиталися.
Таким чином, уточнивши, про яку повстанську армію мова, можна залагодити скандал. А можна піти й іншим шляхом і перелічити польські військові формування, які названі на честь загонів АК (Армія Крайова), вимагаючи симетричних дій. І, звісно, повернути орден Білого Орла, не бажаючи ділити цю відзнаку з фашистом Муссоліні і нацистом Редером.
А можна нічого не робити, бо це й так не поможе. Шакалячий експрес уже набрав швидкості і його не зупинити.
* В 1945 році Тараса Бульбу-Боровця затримали у британській зоні окупації за звинуваченням у скоєнні злочинів проти польського цивільного населення. В результаті розслідування було встановлено, що підпорядковані йому підрозділи не брали участі в таких акціях.
