Повертаючись із чергового військового походу, запорожці спершу ділили здобич і одразу влаштовували нестримне гуляння. Козаки наче навмисне квапилися розтринькати все до копійки, демонстративно виставляючи напоказ власне нехтування грошима й майном. За січовими окопами ще з середини XVI століття діяли шинки, де шинкарі торгували горілкою, а крамарі продавали різний дріб’язок та скуповували трофейні речі забезцінь. У перші дні після походу на січовому базарі безупинно грали музики, горілка виставлялася повними кухвами, а козаки вибивали гопака так завзято, що курява піднімалася вище куренів. Це тривало від ранку до пізньої ночі, поки стомлені козаки просто не валилися на землю й не засинали там, де їх заставав сон.
Коли ж увесь крам і гроші були пропиті, січове життя поволі поверталося до звичайного, буденного ритму. Військовий осавул або сам кошовий отаман виходили на майдан і вмовляли п'яні гурти облишити гульню та розходитися по куренях обідати й вечеряти. За спокійного часу на Січі пили мало, і день підпорядковувався суворому розпорядку.
Запорожці завжди вставали ще до сходу сонця й одразу прямували до Дніпра вмиватися або купатися. Цього звичаю дотримувалися не лише влітку, а й восени та впродовж усієї зимової холоднечі. Повернувшись до куренів, козаки помолившись сідали за столи, де кухарі вже виставляли великі вагани з гарячою соломахою — житнім борошном, звареним із водою та рясно засмаженим олією. Кожен діставав із-за халяви чобота або з-за пояса свою ложку й приступав до сніданку.
Після їжі починалися щоденні турботи. Козаки латали свій одяг, правили взуття або йшли до Дніпра прати єдину сорочку: випере її в річці, обсушить на степовому сонці й одразу вдягає знову. Інші поралися біля зброї, чистили мушкети й шаблі або лагодили військові човни. Чимало ж запорожців, вивівши коней з табуна, виїздили за окопи на герць.
Найбільше на герці старалася молодь. Юнаки демонстрували дивовижну вправність: розігнавши коня, ставали ногами на кульбаку, підкидали вгору шапку й влучним пострілом з рушниці пробивали її на льоту, перестрибували кінно глибокі рівчаки й тини, вибігали верхи на крутобокі могили, а далі кидалися зчепитися шаблями «до першої крові». За цими змаганнями виходили спостерігати майже всі вільні від праці козаки. Як тільки досвідчені січовики помічали краплину крові у когось із бійців, їх негайно розводили, щоб у запалі молодість не завдала одне одному важких поранень. Тут же точилася боротьба, а інколи розпалювалися й кулачки — курінь на курінь.
Поруч із дорослими на герцях вправлялися й джури. Після татарських наскоків на українські села й міста залишалися тисячі сиріт. Виганяючи ворога, козаки жаліли бідних дітей, брали їх із собою на Січ і віддавали в науку при курінних кабіцах (кухнях). Допомагаючи кухарям, діти-приймаки роками переймали січові звичаї, слухали від кобзарів думи й пісні та ставали свідомими синами України й Війська Запорозького. Коли хлопцеві минало 12–14 років, козак, який привіз його, брав юнака собі за джуру. Вихованець доглядав зброю й коня названого батька, їздив із ним у походи, підносив у бою баклагу з водою та часто ставав у пригоді серед страшних небезпек на морі й у степу, а згодом сам ставав повноправним козаком.
Рівно о півдні з гармати на січовій вежі лунав постріл, і все товариство квапилося до куренів на обід. На столах уже парували вагани з тетерею — стравою з пшона або житнього борошна, звареного на квасі. На покуті під образами завжди сидів курінний отаман, а поруч — військова старшина: кошовий, суддя, писар та осавул, які за часів Старої Січі їли й спали у тих же куренях разом із товаришами (лише у XVIII столітті за Нової Січі старшина звела собі окремі хати біля паланки). Отаман уголос читав «Отче наш», після чого всі сідали на ослони.
Після тетері кухарі виносили на стяблах — довгих дошках із заглибленням посередині — варену або печену рибу. До їжі подавалися напої: горілка, мед, пиво й брага у великих кінвах (відрах) із причепленими коряками-«михайликами», з яких кожен черпав досхочу. Окрім того, козаки готували галушки, рибну юшку, куліш із салом або олією, а інколи — баранину та дичину, які пекли й варили на кабіцах у сінях кожного куреня.
По обіду дехто лягав у холодку перепочити, інші вилежувалися біля Дніпра, а дехто збирався навколо кобзаря, слухаючи співи й ділячись спогадами про власні пригоди у хвилини, коли співець відпочивав. Надвечір подавали вечерю — здебільшого гречані галушки з часником чи гарячу юшку з риби. Після вечері ті, хто відіспався вдень, збиралися на майдані або над річкою, співали гуртом до пізньої заорі, вигравали на сопілках, скрипках, кобзах, басолях та бубнах, а охочі завзято танцювали.
Так минали дні, аж поки козакам не ставало нудно без діла. Тоді вони вимагали від довбиша бити в литаври, скликаючи раду. Зібравшись на майдані, товариство зверталося до кошового: «А що, батьку, чи не час нам уже знову пошарпати турецькі городи? Може, Бог поможе нам хоч мало-мало визволити з неволі наших братів?»
Як тільки рада одностайно ухвалювала рішення йти в похід, звичний побут миттєво скасовувався. У Великому Лузі лунали сокири, на березі в казанах кипів дьоготь для смолення чайок, вкриваючи Дніпро густим димом. П'яних на Січі в цей час знайти було неможливо: за це кошовий міг особисто відчухрати гультяя чубуком люльки, а за непослух чи суперечку — наказати прикувати без сорочки до гармати, залишивши на поталу степовим комарам
