Ілюзія того, що поступова втрата українського цифрового та фінансового суверенітету є випадковим наслідком війни або некомпетентності окремих чиновників, розбивається об історичну ретроспективу. Те, що сьогодні продається суспільству як неминуча «цифровізація», «смарт-сіті» та побудова «держави у смартфоні», є лише новим, високотехнологічним етапом геополітичного процесу, який безперервно триває з 1991 року. За архітектурою передачі наших стратегічних даних іноземним приватним розвідкам стоїть та сама глобальна політична логіка, яка тридцять років тому змусила Україну розпиляти на металобрухт свій фізичний захист. Змінився лише інструментарій: замість автогену, яким різали фюзеляжі стратегічних бомбардувальників, тепер використовують ліцензійні угоди, закриті алгоритми та хмарні сервери.
Уроки 1990-х
Процес ядерного та стратегічного роззброєння України у 1991–1996 роках не був жестом миролюбності чи добровільним вибором. Це була багаторічна кампанія жорсткого дипломатичного та економічного примусу, де Сполучені Штати виступили єдиним фронтом із Московією. Метою Вашингтона було позбавлення Києва будь-яких інструментів стратегічного стримування. Україна успадкувала третій за потужністю ядерний арсенал: 176 міжконтинентальних балістичних ракет, стратегічну авіацію (Ту-160 та Ту-95МС) і тисячі боєзарядів. Проте західний безпековий істеблішмент керувався простою доктриною: на пострадянському просторі не повинно бути самостійних, непідконтрольних центрів сили. Київ змусили віддати все через інструменти прямого шантажу. Кредити МВФ та макрофінансова допомога були жорстко прив'язані до відмови від зброї. Американська програма Нанна-Лугара виділяла кошти не на розбудову звичайних збройних сил України, а виключно на закупівлю гільйотин для розрізання українських ракетоносців та утилізацію крилатих ракет Х-55.
Нам пояснювали, що власна зброя занадто дорога і небезпечна в обслуговуванні, а гарантією виживання стане Будапештський меморандум. Головний принцип тієї епохи був сформульований чітко: «Ви не повинні мати власної спроможності. Ви повинні покладатися на нашу інфраструктуру». Україну позбавили фізичного щита, перетворивши на буферну зону, чиє виживання було делеговано зовнішнім гарантам.
Співзасновник Palantir Пітер Тіль є системним спонсором правого ізоляціонізму та технократичного авторитаризму в США. Його публічна позиція про те, що свобода і демократія несумісні, прямо проявляється в корпоративній поведінці компанії. Як і у випадку з архітекторами Будапештського меморандуму, які переконували Київ у непотрібності суверенних механізмів оборони, ідеологи Palantir просувають модель, де суверенітет є формальністю, а справжня влада належить алгоритмічній монополії. Концентрований контроль над голосами в компанії (механізм Class F, який закріплює владу за засновниками) гарантує, що жоден державний замовник — тим паче Україна — не матиме важелів впливу на внутрішню політику компанії.
Когнітивне роззброєння
Сьогодні, у розпал екзистенційної війни, Україна стикається з реінкарнацією тієї самої доктрини. Але тепер мова йде про стратегічний ресурс XXI століття — дані, алгоритми та архітектуру ухвалення рішень. За корпораціями на кшталт Palantir Пітера Тіля та афілійованими з ним стартапами типу Clearview AI стоять ті самі інституції американського розвідувального та оборонного апарату, які у 1990-х роках вимагали від Києва здати коди управління ядерними силами.
Palantir виник не як класичний ринковий стартап. Його першим інвестором та замовником виступив In-Q-Tel — офіційний венчурний фонд ЦРУ. Платформа створювалася як комерційний спадкоємець проєкту Пентагону Total Information Awareness (TIA) для масового зведення розрізнених даних в єдину модель під контролем американських спецслужб.
Їхня пропозиція сучасному Києву звучить до болю знайомо: вам не потрібно витрачати час на побудову власної, суверенної архітектури аналізу даних; візьміть нашу платформу, вона швидко розгорнеться і вирішить ваші проблеми. Але це пастка vendor lock-in. Інтегруючи розвіддані з поля бою, медичну інформацію та логістику в закритий «чорний ящик» Palantir, Україна здійснює добровільний аутсорс власного мозку. Ми віддаємо унікальний, оплачений кров'ю бойовий досвід для тренування чужих ШІ-моделей, отримуючи натомість лише тимчасову ліцензію користувача. Якщо політична кон'юнктура в США зміниться (а Пітер Тіль є системним спонсором правого ізоляціонізму), рубильник від української оборонної аналітики залишиться в чужих руках. Тоді нас позбавили фізичної сили, тепер нас позбавляють інтелектуальної автономії.
Ще після терактів 11 вересня 2001 року (за яким стоїть, як виявилося, Ізраїль) Агентство передових оборонних досліджень Пентагону (DARPA) під керівництвом адмірала Джона Пойндекстера спробувало створити систему тотального стеження за глобальними даними під назвою Total Information Awareness (TIA). Коли Конгрес США закрив проєкт через ризики встановлення електронного авторитаризму, концепцію передали на приватний аутсорс: Palantir став фактичним комерційним спадкоємцем ідей TIA, втіливши програму масового зведення розрізнених даних в єдину модель.
Сьогодні той самий оборонний апарат через структури на кшталт CDAO (Chief Digital and Artificial Intelligence Office) та маркетплейси Пентагону інтегрує цей софт в Україну. Логіка не змінилася: тоді Пентагон позбавив українську армію власних ракет, а сьогодні пропонує закриту іноземну платформу для наведення та аналізу, формуючи архітектуру повної операційної залежності.
Біометрична концесія та ілюзія «Дії»
Найтрагічнішим парадоксом є те, що втрата зовнішнього суверенітету супроводжується безпрецедентним наступом на свободу та приватність громадян усередині країни. Замість побудови стійкої, децентралізованої держави, профільні відомства (Мінцифри, МВС) формують архітектуру невидимого алгоритмічного протекторату.
Процес стягування абсолютно всіх реєстрів, паспортів, податків, а тепер і військового обліку в єдину точку доступу (на кшталт застосунку «Дія») створює критичну точку відмови. Це не лише ідеальна мішень для хакерів ворога, це інструмент абсолютного біополітичного контролю. Держава отримує можливість одним кліком викреслити людину з суспільного життя, позбавивши її базових прав. А інтеграція іноземних алгоритмів розпізнавання облич у внутрішні бази правоохоронців означає кінець міської анонімності. Компанія, що нелегально привласнила 70 мільярдів фотографій з інтернету, отримує легальний статус в Україні. Правоохоронці без жодних рішень суду можуть здійснювати тіньовий нагляд за громадянами, спираючись на вироки непрозорих алгоритмів.
Розстановка камер на кожному перехресті, підключених до ШІ-систем, програмує суспільство на самоцензуру. Коли громадянин усвідомлює, що кожен його крок фіксується та математично аналізується для потреб невідомих адміністраторів, свобода перетворюється на ілюзію.
У результаті українська держава стає абсолютно прозорою для іноземного технологічного капіталу (який бачить наші масиви даних через бекдори закритих платформ), тоді як український громадянин стає абсолютно безправним перед власною державою.
Суверенітет чи цифрова колонізація?
Те, що ми спостерігаємо сьогодні — це фінальний етап перетворення суверенної держави на цифрову концесію. У 90-х роках нам порізали ракети, переконавши, що це шлях до безпеки. У 2020-х роках нам нав'язують когнітивну залежність, підміняючи розбудову власного державного IT (GovTech) закупівлею монопольних ліцензій у транснаціональних корпорацій. Коли посадовці радісно звітують про нові меморандуми з Palantir чи розширення охоплення Clearview AI, вони підписують акт про капітуляцію українського інженерного та управлінського інтелекту. Ми не зможемо виграти екзистенційну війну, якщо своїми ж руками збудуємо інфраструктуру власної колонізації. Справжній суверенітет у XXI столітті вимірюється не лише наявністю власного ВПК, а й жорстким контролем над своїми даними, криптографією, децентралізованими реєстрами та відкритим вихідним кодом. Україна має навчитися будувати безпеку без тотального стеження і державу без іноземних цифрових милиць, або перетвориться на підконтрольну територію з безправними резидентами (українське населення) алгоритмічної резервації.
Громадянин залишається вільним не тому, що система поки дозволяє йому діяти. Він залишається вільним тоді, коли може законно заперечити системі, домогтися перевірки та зупинити неправомірне втручання. Саме цим, а не кількістю підключених реєстрів, потрібно вимірювати український цифровий прогрес, щоправда, в цьому контексті жодна владна інституція наразі не працює.
