Приїзд Трампа до Китаю мав би відбутися вже давно, з огляду на кількість й актуальність питань, що накопчилися у відносинах між країнами. Тому візит цей можна назвати запізнілим. А водночас – передчасним, як це не парадоксально звучить, бо передумов для вирішення проблем не було створено.
Американський президент Дональд Трамп вже давно готувався до зустрічі з головою КНР Сі Цзіньпіном. Деякі міжнародні аналітики прогнозували, що два державні лідери мають намір поділити світ на сфери впливу, завершивши таким чином повернення світу до двополюсної моделі. Тому всі очікували, що в Пекіні відбудуться перемовини з неймовірно високими ставками, які увійдуть в анали історії ледь не як «Тегеран-43» чи «Ялта-45».
Спочатку китайсько-американський саміт у Пекіні планувалося провести наприкінці березня. Можна припустити, що саме Трамп наполіг на цій даті. 28 лютого США разом з Ізраїлем розпочали війну проти Ірану. Операція «Епічна лють» (Epic Fury), за планаи Трампа, мала б тривати легендарні «два, максимум три тижні». Її наслідком мав би стати повний розгром режиму аятол, знищення Ірану як великої регіональної потуги, а головне – встановлення цілковитого контролю США над Іранською нафтою.
З цією феєричною перемогою в своєму активі Трамп планував в’їхати до Китаю на білому коні, щоб продиктувати мешканцям Піднебесної свої умови. Але не так сталося, як гадалося. Ба більше, все сталося з точністю до навпаки: саме Пекін відчув себе в силі диктувати умови Вашінґтону.
Коли Білий дім підтвердив дати 14-15 травня, президентська речниця Керолін Лівітт категорично відмовилася відповісти на запитання журналістів, чи закінчиться війна до того часу. Тому ще на початку травня в багатьох виникало запитання: а чи не перенесе Трамп саміт ще на якийсь час з надією здобути хоч якусь переможеньку в Перській затоці? Але, як виявилося, далі відкладати вже не було як.
Обидва лідери надто потребували зустрічі. Трамп має справу з активною війною, злетом внутрішніх цін на пальне та небезпекою ганебного програшу республіканцями проміжних виборів восени. У Сі Цзіньпіна теж усе не слава Богу. Тут тобі й падіння темпів зростання китайської економіки, і енергетичні проблеми, пов’язані з перекриттям Ормузької протоки.
Хоча, як стверджують аналітики, у китайського лідера ситуація значно вигідніше. Хоча б тому, що йому не потрібно вигравати жодних виборів, тож будь-які соціально-економічні проблеми аж ніяк не вплинуть на його владну позицію. Так, приблизно 90 відсотків експортної нафти Китай отримує з Ірану, часто зі знижкою на 8-10 доларів за барель. Проте аналітики Ради з міжнародних відносин підрахували, що стратегічних та комерційних запасів нафти Китаю достатньо, щоб покрити перебої з постачанням через Ормузьку протоку протягом року, не призводячи до серйозної економічної кризи.
Отже Пекін диспонує структурною перевагою на перемовинах, він може собі дозволити тягнути час, клеїти дурника, чекаючи на кращу пропозицію. А от Трампові кожен день війни з Іраном, кожен тиждень зростання цін на енергоносії коштує політичного капіталу вдома. Ця асиметрія терміновості є міцним підмурівком для Китаю у відстоюванні своїх інтересів.
Знаменно, що безпосередньо перед відльотом президента США до Пекіна амбасада Китаю у Вашінґтоні зухвало опублікувало «червоні лінії» для китайської адміністрації. Першим пунктом там стояв, звісно Тайвань. Китайська сторона застерегла американців від подальшого озброєння бунтівного острова і зміни ставлення до нього, як невід’ємної частини Китаю. Трампові залишалося тільки взяти ці умови до відома.
Не менш знаменно й те, що Сі не прийшов на летовище Шаоду, аби зустріти високого гостя зі США, а відправив туди своїх пахолків на чолі зі заступником голови КНР Ханем Чженом. Очевидно, не на таке прийняття сподівався Трамп, який ще й привіз зі собою цвіт американського бізнесу, зокрема гендиректор Nvidia Дженсена Хуанга, гендиректор Apple Тіма Кука, президента Boeing Келлі Ортберга, головного виконавчого директора банку Goldman Sachs Девіда Соломона, президента компанії BlackRock Ларрі Фінка, ну й, звісно, найбагатшу людину світу – Ілона Маска.
Так, було б явним перебільшенням стверджувати, що всі козирні карти – в Китаю, а США приречені на програш. Є доволі багато пунктів, які Пекін давно прагне виторгувати у Вашінґтона. Передовсім йдеться про економічні та технологічні обмеження, накладені Сполученими Штатами на Китай. Тепер же китайці домагаються зняття цих обмежень. «Вашінґтон повинен відкрити новий простір для співпраці», – заявив перед зустріччю міністр закордонних справ Китаю Ван І, натякнувши, що лише тоді США можуть очікувати на добру волю Китаю з будь-якого іншого питання. Ну й, звісно, Тайвань, до якого американцям рекомендовано не пхати пальців
Чи вдалося сторонам хоч про щось домовитися під час двогодинного саміту? Наразі важко зрозуміти. Але розмиті заяви свідчать, що радше ні, ніж так, принаймні з ключових питань.
Хай вас не збиває з пантелику те, що в п’ятницю, 15 травня, Дональд Трамп перед відльотом додому заявив про «велику перемогу», про «дуже хороші перемовини» зі Сі Цзіньпіном, про «фантастичні» торговельні угоди. «Це був неймовірний візит. Я думаю, що з нього вийшло багато хорошого. Ми вирішили багато різних проблем, які інші люди не змогли б вирішити, і наші стосунки дуже міцні», – запевнив Трамп.
Він, зокрема розповів, що Китай погодився придбати 200 літаків корпорації Boeing. Ніби й немало. Проте ця цифра виявилася значно меншою, ніж очікували аналітики. Бо напередодні зустрічі Трампа та Сі в експертному середовищі обговорювалося, що КНР купить щонайменше 500 літаків. Тому новина про 200 літаків негативно вплинула на капіталізацію корпорації Boeing, вартість акції якої впала на 4,1%.
А що з поділом світу між Вашінґтоном і Пекіном – запитаєте ви. Поділ поки що відкладається. Чи то до завершення війни в Перській затоці, чи то до американських виборів, чи то на невизначений час.
Тому наразі не зрозуміло, чи вдасться сторонам не потрапити в майбутньому в «пастку Фукідіда», про яку регулярно застерігав Сі Цзіньпін. «Чи зможуть Китай та Сполучені Штати подолати так звану "пастку Фукідіда" та створити нову парадигму для відносин між великими державами?», – риторично чи й реально запитував він. «Пастку Фукідіда» – це політологічний термін, який описує ситуацію, коли держава, яка стрімко розвивається, починає загрожувати позиціям старого світового гегемона. Сам страх домінуючої держави перед втратою позицій і дії держави, яка піднімається, роблять масштабний конфлікт між ними доволі ймовірним. Добре, якщо справа не дійде до відкритої кінетичної війни.
Ще більше, припускаю, наших читачів цікавить питання: чи обговорювали Трамп і Сі питання російсько-української війни та її завершення? Було б логічно, щоб на саміті в Пекіні ця тема було однією з пріоритетних. Бо саме США і Китай – дві країні, які за наявності політичної волі змогли б досить швидко покласти цій війні край. На жаль, жодної інформації про озвучення цієї теми в Пекіні не надходило.
