Козацьке звичаєве право ніколи не записували у мудрі кодекси з купою параграфів, але трималося воно на залізній дисципліні військового товариства. Старий козак Олекса, який пройшов не один десяток походів, добре знав ціну цим «вольностям». На Січі правосуддя було швидким, публічним і часто дуже жорстоким, адже в умовах постійної війни по-іншому вижити було просто неможливо. Якщо козак у запалі бійки чи п'яного бешкету хапався за зброю і завдавав комусь каліцтва, кара була миттєвою — йому могли переламати ногу, а за важчу провину — і руку, й ногу, що фактично назавжди позбавляло чоловіка його єдиного ремесла.
Найтяжчим кримінальним злочином у куренях вважалося навмисне вбивство свого ж побратима. Тут діяв моторошний, але безкомпромісний звичай: убивцю зв'язували, клали на саме дно могили, а зверху ставили труну з його жертвою і закопували живцем. Серед запорожців існувало стійке повір'я, що в потойбіччі замордований козак вічно душитиме свого кривдника. Не менш суворо карали за військові провини — дезертирство, програш бою через недбалість, ухиляння від виборної посади чи пияцтво під час походів. Якщо козака ловили нетверезим під час морського рейду на чайках, його без зайвих розмов викидали за борт у воду. Під час сухопутного маршу винуватця прив'язували до коня і ганяли степом, поки той не помирав від виснаження та ударів.
Майнові суперечки теж вирішували радикально. Звичайна крадіжка особистих речей каралася суворо, але якщо козак зазіхав на загальновійськове майно чи скарб усього запорозького товариства — на нього чекала виключно смерть. За конокрадство, пограбування купців чи порушення дисципліни найчастіше прив'язували до ганебного стовпа на січовому майдані. Там винуватця забивали важкими буковими киями. Причому катом виступало саме товариство: кожен козак, який проходив повз стовп, мав право завдати удару, через що підсудний майже завжди помирав від страшних мук. Якщо ж козак просто не повертав борг, його приковували ланцюгами до лафету гармати. Звільнити боржника могли лише тоді, коли він повністю розраховувався, або якщо хтось із друзів чи рідних брав його на поруки. Усі особисті речі та майно страчених злочинців ніколи не йшли родині — їх повністю передавали у загальновіськовий скарб. За дрібніші провини могли просто обмежити козацькі права, наприклад, назавжди заборонити обіймати виборні посади в курені чи коші.
Кара на смерть на Січі мала багато різновидів: від простого розстрілу чи обезголовлювання до повішення (часто рецидивістів вішали догори ногами або за ребро на залізний гак) та посадження на палю, де засуджений повільно конав під вагою власного тіла. Проте в усьому цьому процесі була одна унікальна делікатна заковика: на Січі ніколи не існувало професійних катів чи судових виконавців. Вільне козацьке лицарство вважало нижче своєї гідності бруднити руки кров'ю беззбройної людини. Через це виконання смертного вироку суд завжди доручав іншому засудженому на смерть злочинцю. Якщо ж на момент суду такого у січовій в'язниці не було, виконання вироку офіційно відкладали й чекали тижнями чи місяцями, поки за ґрати не потрапляв новий смертник.
Вже значно пізніше, у XVIII столітті на землях Лівобережжя та Слобожанщини, ці суворі козацькі звичаї спробували впорядкувати та записати в офіційні збірки, такі як «Права, за якими судиться малоросійський народ» та «Екстракт малоросійських прав» 1767 року. Проте з посиленням тиску монархії та остаточним нищенням української автономії російською імперією, унікальне козацьке звичаєве право було повністю ліквідоване.
Історії українських козаків
