Ефір з відомою естонською політикинею і дипломаткою у московській студії Радіо Свобода не передбачав скандалу – аж до моменту, коли один зі слухачів запитав у гості про авторитарні тенденції в розвитку довоєнної Естонії. Реакція виявилася дуже гострою – гостя сприйняла це питання як провокацію в момент, коли офіційна російська пропаганда брехала про події в Естонії буквально на кожному кроці.
Але ця реакція не скасовувала правди – на момент радянської окупації Естонія та сусідні балтійські країни Латвія і Литва не були демократіями, а були класичними авторитарними режимами з розігнаними парламентами, заарештованими політичними опонентами та деградованим громадським життям. Всі рішення у кожній з таких країн ухвалювалися однією особою, впевненою у правильності своїх розрахунків, нерідко нездатною оцінити рівень загроз і зацікавленою насамперед у збереженні власної влади.
Звісно, у порівнянні з усім тим жахом, який розпочався після більшовицької та нацистської окупації, час Костянтина Пятса у Естонії, Антанаса Смятони у Литві та Карліса Улманіса у Латвії почав здаватися сучасникам справжньою золотою добою – тим більше, що Пятс і Улманіс померли мученицькою смертю заручників радянського режиму. Але й це не перекреслює самого факту недооцінки небезпеки й нерозуміння намірів Кремля. Прикладів помилок можна навести чимало, і найголовніший з них – згода з утворенням радянських баз у країнах Балтії ще 1939 року. Після радянської окупації перемогла думка, що в балтійських лідерів просто не було шансу протистояти диктату Сталіна. Але вони, щиро кажучи, й не дуже протистояли, бо вірили, що радянський диктатор захистить їх від Гітлера – можливість стати німецькою провінцією здавалася у 1939 році значно серйознішою загрозою, ніж перетворитися на радянську республіку. В результаті окупаційні війська опинилися в майбутніх окупованих країнах ще до окупації. Це була справжня пастка, і лідерам про це говорили, але на альтернативну точку зору вони звикли не зважати.
Ще однією великою помилкою була легітимізація окупації. Президент Латвії Карліс Улманіс, скажімо, вимагав від співвітчизників «залишатися на своїх місцях» і підкреслював, що сам залишається на місці голови держави. Це не було правдою – Улманіс позбувся влади і змушений був затвердити маріонетковий уряд Латвії. Але він продовжував вважатися формальним головою держави аж до псевдовиборів до так званого Народного сейму, який і ухвалив рішення про приєднання до СРСР.
Можна, звичайно, вважати, що балтійські диктатори не мали вибору – та це не так. Армія Латвії була більшою і сильнішою, скажімо, за армію Фінляндії – але для того, щоб наважитися на опір, потрібний був національний консенсус, якого набагато простіше досягти в демократичній країні – тому фінам і вдалося захиститися за значно несприятливіших умов. Але це Улманіс та президент Естонії Пятс не вважали, що опір буде мати сенс. Литовський президент Смятона, який одноосібно керував країною 14 років і вважався вождем нації, якраз вимагав воювати – не у народу, а у своїх соратників. Але – не отримав підтримки власного режиму й вирішив емігрувати. Виконувач обов’язків президента Литви Антанас Меркіс, втім, діяв як Улманіс і легітимізував окупаційний уряд.
Ми не знаємо, чи могли би балтійські лідери зупинити Сталіна – але в умовах демократичних суспільств і чесного діалогу з нацією, в умовах об’єднання зусиль балтійських країн (які підписали угоду про союз, так ніколи і не реалізовану) у них було б значно більше шансів. Принаймні країни Балтії могли би просто не перетворитися на радянські республіки, що виключало б можливість демографічної окупації у післявоєнні роки. Однак все це – припущення. Історія пішла іншим шляхом.
І для українців найголовніше – знову не потрапити на цей шлях. У суспільстві, велика частина представників якого виросла за часів радянського авторитаризму, досі немає чіткого розуміння, що режим особистої влади – завжди шлях до помилок і поразок. Так, можуть бути і вдалі рішення, як у лотереї. Але коли немає системи стримування, коли немає альтернативних думок, коли немає самого розуміння національної єдності як пошуку компромісу і правильного рішення – крах є передбачуваним. І так, у такій системі влади ми живемо вже багато років – і можемо жити до кінця війни, яка в такому разі зовсім не обов’язково завершиться на нашу користь.
І ні, компетентні рішення, працюючий парламент і відповідальний уряд не можна підмінити ефектними виступами, обкладинками журналів і вірою у власні здібності. Все це може мати нетривалий ефект – а потім призводить до зростання недовіри і нових помилок. Ніякі оплески не заміняють систему державного управління – навіть коли тобі аплодують всі парламенти Європи і Конгрес. Звісно, у мирний час ці оплески можна зробити частиною власного образу – разом із дорогами й обіцянками. Але у війну віршують тільки солдат і залізо. Якщо не вистачає людей і зброї, якщо ухвалюються помилкові рішення, якщо професіоналізм підміняється лояльністю, а лояльність призводить до корумпованості – оплески й обіцянки не допоможуть.
Балтійські країни позбулися свободи на довгі 50 років, але після її відновлення їхні громадяни із вдячністю згадали своїх останніх «власних» президентів й вирішили не фокусуватися на авторитарній сутності їхніх режимів. Якщо Україна вистоїть, ми будемо говорити про помилки, а не про успіхи шостого президента України – у вдачі українського народу в мене сумнівів немає.
Але це набагато краще, ніж бути вбитим у чекістській в’язниці й згаданим через пів століття в ореолі останнього лідера вільної країни
