Україна: війни, битви персони.
У січні 1666 року в Чигирині старшинська рада обрала – вірніше, підтвердила вибори, що відбулися на Покрову 1665 року – гетьманом Петра Дорофійовича Дорошенка (1627-1698), і він одразу задекларував свою стратегію: «вигнати всіх ляхів з України до Польщі».
Тут треба наголосити: на Чигиринській Раді було підкреслено, що Україна не залишається ні при московськім, ні при польськім монархові. На Раді практично була оголошена програма політичної самостійності України.
Але на той час сили у П. Дорошенка не було. На Раді його підтримало якихось 1000 козаків, а в містах Правобережжя стояли польські війська; тож розірвати стосунки з Польщею швидко гетьман не міг.
Відразу після зречення П. Тетері претендентів на булаву не бракувало. Правда, такого авторитету, як у П. Дорошенка, не було в жодного.
Козаки цінували рід, славу предків (П. Дорошенко походив з давнього козацького роду.
Його дід, Михайло Дорошенко, теж обирався гетьманом, брав участь у походах на Москву, бився під Хотином у 1621року і загинув під Кафою у Криму в 1628 році.
Батько, Дорофій Михайлович Дорошенко був козацьким полковником), а також мав добру освіту, яку отримав гетьман, неабияку хоробрість – починав військову кар’єру простим козаком у битві на Жовтих Водах 1648 року, – тож йому легко вдалося мобілізувати 20 тисяч війська, розправитись з конкурентами і, повідомивши короля про своє обрання, розпочав придушувати угрупування промосковської орієнтації.
Саме тоді було знищено В. Дрозда, чи то Дрозденка. Того, хто (за переказами) вбив Розанду Хмельницьку.
На початку 1666 року згідно з Московськими статтями, які уклав І. Брюховецький – а це була практична здача незалежності держави – прибули на Україну московські воєводи з ратними людьми і стали робити перепис, аби збирати податки. А вже у квітні з України на Москву пішли валки з хлібом, медом, з іншими продуктами та грішми, що зібрали з міщан і селян москвини.
Але не тільки податки дошкуляли українцям, найбільше обурювало ставлення москвинів до жителів.
«… полтавський воєвода Яків Хитрово відбирав у козаків коней, виганяв їх узаший зі свого дому, вибирав їм очі кийком і плював на них, відбирав луки і сіножаті, заслужених козаків обтяжував квартирами для своїх людей, себе величав «наибольшим человеком».
Оце і є найяскравіший вияв комплексу неповноцінності…
Зрозуміло, терпіти таку наругу ні міщани, ні козаки, ні селяни не змогли. Почалося антимосковське повстання.
Влітку того ж року П. Дорошенко вибив з Наддніпрянщини москвинів.
Однак, для повного звільнення України від поляків і москвинів армія у П. Дорошенка була замала. Довелося укладати договір з Портою і Кримом та попросити у них допомоги. Восени у гетьмана вже було 30 тисяч орди.
У листопаді польські війська, якими командував С. Маховський (вбивця І. Виговського), увійшли в Україну, а наприкінці місяця П. Дорошенко з татарами розбив поляків вщент. Маховський, людина обмежена, не забезпечив себе розвідкою, не розумів, що полководець повинен мати хоча б якийсь план дій на випадок зустрічі з ворогом. Він просто вів військо. І коли зустрівся з ворожою армією, яка спостерігала за пересуванням поляків, то розгубився. У полі під Батогом – там, де погубив польську армію Калиновський, – козаки П. Дорошенка перегородили полякам дорогу. Оскільки земля вже була замерзлою, то військо окопатися не могло. Воно просто стало здобиччю для татар, які накинулись на нього і брало в полон, вбивало спокійно, наче виконувало нудну роботу.
Більше 3 тисяч поляків полягло, понад 10 тисяч, разом з С. Маховським, опинилося в полоні. У тій битві не загинув жоден татарин.
Для Польщі той погром значив те ж, що й поразка під Жовтими водами і під Корсунем.
Та своєму столітньому ворогові допомогла Москва. Порушуючи всі угоди з козаками, цар 23 січня 1667 року уклав з королем так званий Андрусівський мир, згідно якого Україна ділилася по Дніпру:
Лівобережжя належало Москві,
Правобережжя – Польщі.
Навіть над Запорізькою Січчю передбачався нагляд.
Андрусівський мир – не що інше як неоголошена війна проти України. При чому на цей раз противник скоординував свої дії.
Вперше за століття Москва і Польща не воюють одна проти іншої, а разом напали на Україну.
Війна зі сходу і з заходу, непримиренна ворожнеча, посіяна чужинцями, в середині країни, відсутність у народу суспільних ідеалів, розбрат, злочинність – такі основи, на яких П. Дорошенко збирався відновити державу.
Тут ми повинні дещо з’ясувати.
Історію України та українську історію не можна відмежовувати від польсько-московських відносин.
Більше – українська історія переплітається не стільки в конкретно українсько-польських чи українсько-московських стосунках, як з клубком взаємин Москви та Польщі, які вирішували свої проблеми – переважно воєнні – на території України і Білорусі. Правда, часто-густо – на території самої Москви.
Хаос (Руїна) на Україні у другій половині XVII століття – це теж у великій мірі наслідки польсько-московського воєнного конфлікту, який закінчився підписанням отої антиукраїнської Андрусівської змови. (До речі, П. Дорошенко зарані знав, що готується польсько-московський зговір проти України).
Якщо Б. Хмельницький та І. Виговський діяли в час, коли Москва і Польща між собою воювали і гетьмани мали можливість використовувати їхній антагонізм (шкода, що не зуміли використати у повній мірі), то Петрові Дорошенку довелося діяти, коли Москва і Польща помирились, накинулись на Україну, як скажені пси, вчепилися в її тіло намертво і спробували розірвати її навпіл.
Що мав робити український уряд?
Адже аргументів (армії), щоб з ворогами розмовляти, в нього не було. А Польща і Москва розуміли тільки силу.
Коли ворог зі сходу і з заходу забирає землю, а можливості протистояти цьому немає, то керманич зобов’язаний знайти підтримку з зовні.
Таку підтримку Україні могли дати тільки турки й татари. Це розумів не лише П. Дорошенко, це розуміла старшина, а також вороги України – Польща та Москва.
Тому проти П. Дорошенка було застосовано безвідмовну зброю, якою користуються успішно і сьогодні всі вороги України – масовану дезінформацію.
Його звинуватили в тому, що він «зрадив православного царя» і віддався «бусурманам».
Найбільше постаралися православні попи. А якщо врахувати, що козаки міцно впхнули себе у клітку православ’я, то наслідки такої інформаційної інвазії зрозумілі.
Не потрібно нагадувати, що причини, чому український уряд звернувся до Порти, попи намагалися приховати. Також вони не сказали, що коли ворог зі сходу і з заходу намагається забрати твою землю, то волею-неволею владі доводиться шукати спільника, щоб захиститись. Особливо тоді, коли попи не стають на захист вітчизни, а закликають віддати її ворогові.
Конкретний ворог уже грабував Україну, а Туреччина поводилась тоді, як п’яний підліток, що уявив себе велетом. Цього підлітка схилити на свій бік можна було подарунками та лестощами, що й робив розумний гетьман.
Хотинська битва 1621 року назавжди підрізала крила Османам.
У час П. Дорошенка Порта не мала снаги, щоб упоратись навіть з маленькою Венеціанською республікою. Хоча стотисячну армію могла ще виставити.
Тож обвинувачення П. Дорошенка в тому, що він укладав союз з Портою не просто некоректне – таке обвинувачення є не що інше як чиста демагогія і підміна понять (метод імперських істориків та їхніх дрібних підбріхувачів).
Фраза, що П. Дорошенко «хотів піддатися туркам», є безглуздою.
Це звичайнісінький пропагандистський штамп, трюк для неосвічених. Не «піддатися» хотів мудрий гетьман, як не піддавалися туркам Волощина і Трансільванія. Визнати зверхність султана – це гарантія, що держава матиме можливість існувати самостійно, а для війни проти загарбників – Польщі і Москви – зможе залучати додатково турецьке і татарське військо.
