Сьогодні мережа подарувала мені дві чудові аналітичні статті про зміни політичного ландшафту на Близькому Сході після підписання Меморандуму про взаєморозуміння (МаУ) між США та Іраном. Поряд із традиційними питаннями - а хто все ж таки переміг у цьому протистоянні - все частіше звучать думки про нову стратегічну архітектуру в регіоні.
Аналітик Ibrahim Fraihat (Ібрагім Фрейхат) у газеті Al-Araby Al-Jadeed зробив масштабний стратегічний аналіз геополітичного ландшафту Близького Сходу, зафіксувавши, що регіон увійшов у стан «великої порожнечі» через три паралельні процеси, які збіглися в часі.
На його думку, ізраїльський проєкт «нової гегемонії» - по суті, радикального переформатування регіону через знищення або критичне послаблення іранського режиму - зазнав стратегічного фіаско. Режим в Ірані встояв, зберіг ядерну та балістичну інфраструктуру і прив'язав ліванський трек до прямої угоди з США. Тель-Авів перейшов від амбіцій регіонального домінування до тактичних суперечок із Вашингтоном щодо виведення військ.
США втратили інтерес до прямого підтримання регіональної стабільності. Стратегічний розворот у бік Далекого Сходу та конкуренції з Китаєм зробив Близький Схід другорядним пріоритетом. Авраамові угоди як архітектурна рамка станом на зараз практично не згадуються.
Іран, попри публічний наратив тріумфу, входить у фазу внутрішньої дестабілізації. Відкладені економічні проблеми, виснажені проксі-мережі та питання спадкоємності влади поглинатимуть енергію системи. Зовнішня агресія консолідувала режим, але ця консолідація ситуативна і не вирішила жодного структурного протиріччя.
Фрейхат звертає увагу на нещодавні зустрічі міністрів закордонних справ Саудівської Аравії, Туреччини, Єгипту та Пакистану в Каїрі. Він бачить у цьому квартеті прототип нового регіонального центру тяжіння - чотири потужні держави з серйозним військовим і демографічним потенціалом здатні сформувати кістяк колективної безпеки.
Його ключова геополітична максима звучить так: «Безпека Перської затоки не може бути досягнута без Ірану, так само як і безпека Ірану не може бути побудована проти країн Затоки». Це реалістичний опис структурної взаємозалежності, яку жоден із гравців не може скасувати військовою силою.
Втім, як на мене, каїрський квартет скоріше виглядає як коаліція ситуативних інтересів, а не стратегічний альянс. Саудівська Аравія намагається врівноважити свій вплив та інтереси між усіма сторонами конфлікту. Єгипет перебуває під колосальним внутрішнім тиском. Пакистан зосереджений на власних кризах. А Туреччина - що є найважливішим - входить у цей квартет із власною окремою стратегічною логікою.
У свою чергу, дослідник Акіл Марсо в Haaretz формулює тезу, що головним стратегічним бенефіціаром конфлікту стала Туреччина, яка взагалі не брала участі в бойових діях.
На його думку, є три головні причини для подібного твердження:
Не була розіграна курдська карта - адміністрація Трампа під турецьким дипломатичним тиском відмовилася від підтримки іранських курдів як внутрішнього фронту проти Тегерана.
Сирія залишається в турецькій орбіті - публічна підтримка Трампом нового лідера Ахмеда аш-Шараа є непрямим визнанням турецьких інтересів.
Послаблення «Хезболли» відкриває вікно можливостей для збільшення турецького впливу в Лівані.
Тут важливо зазначити, що Туреччина грає не лише тактично - вона пропонує наратив, який претендує на визначення сенсу усього, що відбулося. Директор турецької розвідки Ібрагім Калін охарактеризував війну в Ірані як регіональну «фітну» - розбрат всередині умми. За його словами, ті, хто розпочав цю війну, не мали наміру обмежити її лише Іраном: через факти на місцях у Лівані, Сирії та на палестинських територіях вони прагнули створити нові реалії і проводили політику знищення, анексії та окупації.
У цьому випадку поняття «фітна» для мусульманської аудиторії - це одне з найважчих звинувачень: навмисне сіяння розбрату всередині спільноти правовірних. Використовуючи його, Калін, а через нього й Ердоган, переводить регіональний конфлікт у цивілізаційний реєстр. «Ми запобігли змові, яка мала зіштовхнути ісламські країни між собою», - заявив Ердоган.
Такий наратив має посилювати моральний авторитет Туреччини, підкріплений конкретними діями під час конфлікту. Анкара не просто «не воювала» - вона активно протистояла сценарію розколу.
Якщо Фрейхат і Марсо разом чудово описують зовнішню рамку регіональної безпекової архітектури, питання Ірану як актора цієї конструкції залишається відкритим.
Уже через тиждень після підписання МОУ внутрішня іранська картина виявилася складнішою, ніж виглядало публічно. Формуються нові альянси. Спікер парламенту Мохаммад Бакер Калібаф - людина із КВІР, головний переговірник і щойно призначений спеціальний посланник у справах Китаю - закликав бізнес-лідерів «перебрати окопи від наших молодих людей, які обслуговують пускові установки». Це публічна заявка на перерозподіл ролей, ресурсів і позиціонування себе як розпорядника економічного відновлення.
Характерною також є реакція Верховного лідера Моджтаби Хаменеї на підписання МОУ, яка за Алі Хаменеї була б неможливою: «Принципово маю іншу думку, але санкціонував». Як ви бачите, це аж ніяк не позиція арбітра, а скоріше позиція людини, яка легітимізує рішення, прийняте без неї. Характерно, що радикали одразу використали цю обставину: депутат Набавіан зачитав «конфіденційні листи» Хаменеї в прямому ефірі. Програму обрізали, директора змусили піти у відставку. Схоже, контроль над наративом уже починає тріщати.
І тут виникає центральний парадокс, про який я вже раніше згадував: саме тому, що Іран «переміг» - він зараз найвразливіший. Виживання під тиском консолідує. Ресурс після виживання роз'єднує. Ця логіка підтверджується швидше, ніж я очікував - не через рік після угоди, а через тиждень.
Фрейхат пропонує інтегрувати Іран у систему колективної безпеки, і це стратегічно правильно. Але Іран, з яким пропонується будувати цю архітектуру, - не монолітний актор із чітким вектором. Це система, де Калібаф позиціонується як розпорядник китайського треку, Моджтаба легітимізує угоди, що йому не подобаються, а жорсткі радикали саботують наратив у прямому ефірі. Який Іран сяде за стіл колективної безпеки через рік - залежить від того, як завершиться внутрішня боротьба за 300 мільярдів.
Стратегічна архітектура, яку пропонує Фрейхат, може бути побудована лише якщо внутрішня трансформація Ірану піде за прагматичним, а не за радикальним сценарієм. Це і є ключова невизначеність наступних 12–18 місяців. Туреччина вже зайняла свою позицію і нарощує вплив. Каїрський квартет формується. Але фундамент нової архітектури - всередині Ірану, а не зовні.
Близький Схід літа 2026 року - це не порядок після хаосу, а конкуренція за те, який порядок прийде. Іранська змінна залишається відкритою - і від її результату залежить не лише майбутнє Ірану, а й те, чи стане каїрська формула реальною архітектурою безпеки, чи залишиться лише черговою дипломатичною декларацією.
