У нас усе на паузі.
Конституція — на паузі. Закони — на паузі. Парламентаризм — на паузі. Свобода слова — на паузі. Критичне мислення — у глибокій комі, підключене до апарата штучного патріотизму, який час від часу видає писк: «Не на часі».
Не на паузі лише те, що завжди працювало без збоїв: непотизм, тупість, відомча вседозволеність, ручне управління, корупція і священне право наближених до влади збагачуватися навіть посеред національної катастрофи.
Держава, яка не здатна відповісти громадянину письмово, чудово вміє приїхати до нього з екіпажами. Система, яка місяцями не бачить заяв, документів і дітей, миттєво бачить людину в «базі». Чиновник, який не може пояснити закон, завжди може пояснити себе війною. Бо війна стала не тільки трагедією народу, а й універсальною індульгенцією для адміністративного хамства. Коли представник держави фактично каже, що має право робити все, бо «в нас іде війна», це вже не аргумент — це автопортрет режиму.
У нас дивна країна: все, що мало би захищати людину, поставлено на паузу. А все, що мало би бути знищене, працює зразково.
Судова держава — на паузі.
Правова культура — на паузі.
Відповідальність посадовців — на паузі.
А от свавілля — онлайн, без перебоїв, із повним пакетом мобільного інтернету, службових посвідчень і безкарності.
Нам пояснюють, що зараз не час для критики. Не час для питань. Не час для прав. Не час для Конституції. Не час для свободи слова. Не час для думки. Тобто, якщо коротко: зараз не час для України як республіки. Зараз час для відомства, печатки, бази, кабінету, кума, свата, начальника і дебіла з повноваженнями.
Корупція у нас теж не на паузі. Вона мобілізована. Вона служить. Вона в тилу, але з бронюванням. Вона патріотична, вишивана, бюджетна, грантова, тендерна, кадрова. Вона давно навчилася співати гімн, ставити прапор на аватарку і говорити про «стійкість», поки перекачує країну в приватні кишені.
І найцинічніше: від громадянина вимагають жертовності в ім’я держави, яка сама не хоче бути чесною перед ним. Людині кажуть: мовчи, бо війна. Терпи, бо війна. Не питай, бо війна. Віддай, бо війна. А владі чомусь ніхто не каже: не кради, бо війна. Не бреши, бо війна. Не знущайся, бо війна. Не перетворюй державу на приватну годівницю, бо війна.
У нас усе на паузі, крім головного двигуна цієї системи — глибинної, невиліковної, самовідтворюваної корупції, яка давно стала не патологією влади, а її способом існування.
І поки українці воюють за державу, сама держава дедалі частіше поводиться так, ніби воює за право не бути українською республікою.
А бути просто апаратом над територією та населенням.
Без сорому.
Без розуму.
Без меж. Без нормального МО, ТЦК, ВПК, ППО.
Але з доступом до бюджету, наповненим міжнародними кредитами, які треба буде повертати все життя нашим дітям і онукам.
