Люблю дивитися на ніч старі фільмі в жанрі детективу. Особливо англо-американські.
Так співпало, що два останніх з переглянутих мною змусили задуматися: а до яких висновків підштовхували їх автори пересічного глядача багато років тому ?
Один з фільмів вийшов на екрани в середині 50-х років минулого століття. Інший - пізніше, але за мотивами роману, опублікованого в тих таки 50-х.
Стрічки не дуже вишукані з точки зору естетики, без претензій на шедевр. Але цікаві тим, що зумисно чи ні сповідують цінності, притаманні повоєнному Західному світу. Або, принаймні, намагаються переконати масового глядача в реальності таких цінностей.
***
Ось перший з цих сюжетів (далі- спойлер).
Власник авто, учений-палеонтолог (у фільмі його поважно іменують Доктором) дорогою до морського порту підібрав пасажира. Той виявився цікавим і вдячним співрозмлвником.
Але, висадивши попутника, палеонтолог помітив, що той забув у машині свій записник.
Учений поспішав на корабель, який вирушав у довгу подорож до Антарктиди, тож вирішив віддати блокнот власнику після закінчення експедиції. На щастя, на обкладенці записника були написані ім'я і адреса.
Експедиція неочікувано затягнулася аж на 2 роки, і, повернувшись з неї, доктор поспшив за вказаною адресою аби повернути пропажу.
На його подив, виявилося, що той чарівний співрозмовник два роки тому був заарештований за вбивство власної матері, засуджений до страти і вже повішений.
Найгіршим в цій історії стало те, що вбивство було скоєне саме того дня і в той проміжок часу, в який палеонтолог підвозив власника записника у своїй машині. Іншими словами, страчений мав абсолютне алібі.
Кримінальна справа була дуже резонансною. А тому, якби доктор повернувся з експедиції вчасно, він би обов'язково засвідчив у суді це алібі, додавши для переконливості блокнот з прізвищем. І життя невинно засудженої людини було би врятовано.
Але доктор із своїми свідченнями з'явився на сцені надто пізно. Він гостро відчув свою провину і вирішив відновити справедливість, хоча би тим, що поверне добру репутацію небіжчику.
І почав власне розслідування.
Як можна було здогадатися,
заможня сім'я жертви була проти відновлення слідства. Навіщо, мовляв, копирсатися в минулому. "Що сталося - те сталося". Тим паче, що небіжчик був далеко не "святим", а точніше - рідкісним мерзотником. А отже, заслуговував на смерть, навіть якщо нікого й не вбивав.
Поліцейський інспектор, який свого часу вів справу про вбивство, теж вставляв палиці в колеса, лякаючи шукача справедливості тим, що його "палеонтологічні розкопки" до добра не доведуть.
Утім наш герой був не з боязких, а тому не облишав надії пролити світло на події дворічної давнини. А головне, переконував він інспектора поліції і членів сім'ї загиблої, якщо його попутчик був невинуватим, то справжній убивця спокійно живе десь поряд і лише чекає слушної нагоди, аби повторити свою чорну справу.
Як у воду дивився.
Свідки злочину, яких "розкопав" палеонтолог, почали помирати наглою смертю один за одним.
Зрештою аматор-розслідувач втер носа поліції і вийшов таки на слід справжнього убивці. Ним виявилася стара служниця загиблої матері.
Приперта до стіни, нещасна жінка, зрештою, накладає на себе руки, зізнавшись перед тим, що стала жертвою маніпуляцій з боку того самого, повішеного згодом "синка", бо була в нього до нестями закохана, а він дурив їй голову обіцянками одружитися, тільки-но отримає гроші, успадковані після смерті матері.
Власне кажучи, "люблячий синок" і організував увесь цей злочин, вклавши в руку малоосвіченої служниці знаряддя вбивства.
А заодно інсценував спектакль з фабрикацією алібі особисто для себе.
Знайшов якогось довірливого "ботаніка" з машиною, підсів до нього як випадковий пасажир, справив добре враження і " загубив" у салоні записник із завбачливо написаними на політурці прізвищем і адресою.
Розрахунок був бездоганний, і все зійшло би убивці з рук, якби не непередбачена справа, яка надовго затримала палеонтолога на іншому краю планети.
Скільки не доводив на суді вбивця, що мав незаперчне алібі, поліція не знайшла ані свідка, ані загубленого блокнота. І сталося те, що сталося.
...З чим наприкінці фільму залишився наш копач істини?
З тим, з чого почав - з підтвердженням винуватості того, кого думав "відбілити". Але вже з трьома новими трупами на додаток - двох порядних громадян і обдуреної мерзотником жінки.
То чи варто було город городити?
"Ви мали рацію"'- ледь витиснув із себе в бік інспектора поліції у фіналі фільму морально пригнічений палеонтолог. - Не варто братися за розкопки минулого".
***
Мораль фільму є гранично прозорою.
Справедливість досягається не так і не в той спосіб, який надумала собі конкретна людина.
Бог, повчали пересічних глядачів автори фільму, знає все і має на все власні плани.
А шляхи Господні, як відомо, непередбачувані. Не треба намагатися його "підправити". Необдумані пошуки "правди" тільки примножать лихо.
***
Дивні висновки, як на наш сьогоднішній погляд?
***
Тоді ловіть ще один, майже ідентичний сюжет з того ж таки нуару повоєнних 50-х.
***
...У невеличкому містечку наклав на себе руки відомий загалу антиквар.
Агент страхової компанії, відряджений розслідувати справу, запідозрив, що з версією самогубства не все так чисто.
І хоча для страхової компанії ця версія була вигідною (бо за таких обставин страхова сума срадкоємцям не виплачується), чесний агент вирішив добиватися справедливості.
Тим більше, що всі деталі вказували на хододнокровне вбивство.
От тільки ані знайомі антиквара, ані бізнес-господарі міста, ані шериф (з обличчям гангстера) тих деталей впритул не помічали.
До того ж (як ви самі вже зрозуміли) всі, як один, настійливо рекомендували столичному зайді не лізти у не свою справу.
Безстрашний агент ігнорував всі погрози і вже майже вийшов на слід злочинця, але сталася нова неприємність.
Тільки-но він з'ясував, що зброя, з якої було було застрелено антиквара, вкрадена у місцевого лікаря, і агент надумав допитати його, як доктор раптово помер від сердцевого нападу.
Сповнений найгіршими підозрами, наш сищик пішов на відчайдушний крок - влаштував у будинку антиквара нічну пастку для вбивці.
Непередбачувано в дім, де в засідці чекав наш страхівник, завітали всі головні підозрювані, з місцевим шеріфом включно. Чим безмірно шокували нашого правдолюба.
Він з усією очевидністю усвідомив, що сам потрапив у тенета, розставлені для інших, і приготувався до наглої смерті.
Але нічні гості, замість того, аби пристрелити його, взялися оповідати істинну правду про все що відбулося.
Антиквар, сказали вони, виявляється, був страшною людиною, лихварем і шантажистом. На його совісті - сотні понівечених доль, а кілька жителів міста навіть наклали на себе руки через його інтриги.
"Усі в місті це знали, але, на жаль, закон виявився безсилим,- бідкався шериф (з обличчям гангстера). - Надто хитрим був цей мерзотник - жоден з його злочинів так і не спромоглися довести."
І тоді знайшовся герой, який викликався виконати невдячну роботу "санітара лісу". Він застрелив лиходія.
І цим героєм виявився... доктор, якого боготворило все місто. Бо був він славною людиною, рятував дітей і дорослих, віддавав всі свої заощадження нужденним і творив інше добро, за що йому багато років поспіль довіряли почесну роль - щороку запалювати різдвяну ялинку в центрі міста.
Але як справжній лікар він розумів, що є хвороби, до яких треба вживати радикальних засобів. Інакше вони знищать увесь організм.
Антиквар і був такою недугою, а місто - хворим організмом. І доктор розітнув небезпечний нарив - відправив мерзотника до праотців.
Але доктор був дуже чутливою людиною. І коли дізнався, що непроханий шукач правди натрапив на його слід, чесне серце його не витримало...
"Він був святою людиною, розповідає у фіналі стрічки добрий (хоч і з обличчям гангстера) шериф.- Він зробив те, на що не міг зважитися жоден з нас. І всі хто про це знає, заприсяглися мовчати. Пам'ять про мужнього Доктора має залишитися незаплямованою".
Чесний страховий агент зрозумів, що єдиним результатом його пошуків "правди" стала смерть шанованої всіма містянами людини. І тільки.
"Так, - скрушно розвів він руками, - з мене вийшов поганий розслідувач..."
***
Післямова.
Соціологи пишуть, що після жахів кривавої війни з фашизмом люди Західного світу стали інакше, ніж раніше дивитися на таку річ, як справедливість. Відмовилися зважати на формальні її прояви - людські закони, мораль, гуманізм. Це й відбувалося в 50-і роки минулого століття.
Можливо, на це вплинула і протестантська етика, притаманна багатьом європейцям та американцям. Суть її в нездоланному детермінізмі, коли все, що з тобою відбувається, є визначеним наперед. І кожен з нас є лише знаряддям в руках Господа, і цьому свойому призначенню не може опиратися..
Якщо ми є Його зброєю, то людська мораль не дає нам права на сумніви - ані людська правда, ані людська справедливість, ані людські закони.
Навіть настанови, дані людству Ісусом у Нагірній проповіді можуть не діяти.
Бог дав настанови, Бог має право в окремих випадках і щодо певних осіб забрати їх назад - якщо того потребує одному Йому зрозумілий принцип абсолютної справедливості.
А значить твої пошуки правди (чи того, що ти вважаєш правдою) можуть тільки зашкодити Божому замислу.
Отже, мораль та сама: не заважай Господу робити свою справу. Він краще за нас знає, що є Добром а що - Злом.
Наша ж куца правда, яка є "своєю в кожній хаті", наше хитке розуміння справедливості, наші недосконалі закони - то все іграшки на тлі безмежності.
***
Я би і не згадав про ці старі, давно забуті витвори західної маскультури, якби не виникла чітка асоціація із сьогоднішнім світом, який летить у тартарари і на шляху свого падіння нещадно ламає всі наші традиційні уявлення.
Чого варті в такому світі наші слабкі палеонтологічні спроби докопатися до найглибших шарів правди й справедливості?
Не варті й шеляга. Ми - лише знаряддя долі. І тільки наша інтуїція може підказати нам, коли наш час настав...
