Найсумніше в цьому картонковому флешмобі не Федоров, бо він лише симптом, цифровий аватар, добре упакований продукт системи. Найгірше — це політична сліпота тієї молоді, яку вивели з табличками захищати не власну свободу, не власне майбутнє, не власне право бути людьми, а чергового менеджера державної машини, яка завтра так само проковтне їх самих.
Це покоління, якому знищили освіту, замінивши мислення реакцією. Йому більше не потрібен текст — йому потрібен мем. Не потрібна аргументація — потрібен короткий тред. Не потрібна історична пам’ять — потрібен тренд. Не потрібна політична доктрина — потрібна картинка, яку можна репостнути. Три рядки в Threads — уже межа концентрації. Далі починається втома, агресія, смайлик, образа або готовий коментар із методички. Так виховують не громадян. Так виробляють керовану масу з хорошим інтернетом і знищеним внутрішнім хребтом.
Їм дали не освіту, а інтерфейс. Не світогляд, а стрічку. Не знання, а рекомендаційний алгоритм. Не пам’ять, а сторіз. Не здатність думати, а здатність швидко реагувати на підсвічений подразник. Тому вони бачать Федорова, але не бачать цифрового ГУЛАГу. Бачать дрони, але не бачать некроекономіку. Бачать картонку, але не бачать мобілізаційне кріпацтво. Бачать “молодого реформатора”, але не бачать, що завтра їх самих заведуть у реєстр, прив’яжуть до статусу, відстежать через BankID, обмежать через військовий облік, викличуть через систему й перетворять із протестувальників на наступну партію мобілізаційного матеріалу.
Це абсолютне перевертання цінностей. Молоді люди, які мали б першими кричати “не робіть із нас цифрове стадо”, стоять за цифрового пастуха. Люди, які мали б вимагати відкритих кордонів, свободи, права на працю, права на освіту, права на життя, права не бути ресурсом, тримають таблички за міністра, при якому держава стала ще ближчою до моделі тотального обліку людини. Вони не бачать, що головна проблема не в тому, кого саме призначать на посаду. Головна проблема — що сама влада і держава перетворює громадянина на статус у реєстрі, на QR-код, на військово-обліковий запис, на податковий профіль, на банківський ризик, на майбутній цифровий гаманець із дозволеними діями.
У XXI столітті в Україні чоловік став куріпкою в полі. На нього полюють не вовки, а власна держава. ТЦК, поліція, реєстри, блокпости, повістки, буси, облави, оновлення даних, червоні статуси, штрафи, обмеження, заборони. Він не громадянин, а здобич. Його можуть побачити у природному середовищі міста чи села — біля магазину, біля дому, на зупинці, на роботі — і почати полювання. І найстрашніше, що поруч стоїть молодь із картонками не “зупиніть це”, не “людина не дичина”, не “держава не мисливець”, а “поверніть Федорова”.
Це, бляха, натуральна моральна інверсія.
Вони не бачать диктатури, бо диктатура прийшла не в кирзових чоботях, а в додатку. Не бачать безправ’я, бо воно оформлене як процедура. Не бачать цифрового рабства, бо воно назване сервісом. Не бачать некроекономіки, бо вона прикрита словами “оборона”, “відбудова”, “донати”, “дрони”, “ефективність”. Не бачать, що держава вже вчиться управляти не лише грошима, а й тілом, рухом, правом, статусом, доступом і майбутнім українця.
Бо ті, хто сьогодні стоїть із картонками за менеджера системи, мають зрозуміти просту річ: ви не поза чергою. Ви просто ще не дійшли до віконця. Сьогодні ви потрібні як картинка. Завтра — як голос. Післязавтра — як мобілізаційний ресурс. Спочатку вас навчать репостити правильне. Потім — ненавидіти правильних ворогів. Потім — мовчати про власні права. Потім — прийняти цифровий статус. А потім прийде момент, коли система, яку ви захищали картонкою, подивиться на вас не як на молодих реформаторів, а як на чергове поголів’я для наступного етапу війни. Тоді вже не буде значення, скільки рядків ви здатні прочитати в Threads.
Ось чому картонковий майдан — це не про молодість і про зміни, це ретельна спланована акція, же учасники, навіть цього не зрозуміли. А це про майбутню утилізацію молодості. Це репетиція країни, де молодих людей привчають не ставати політичною нацією, а бути емоційним паливом для чужої машини. Сьогодні — паливом для піару. Завтра — паливом для фронту. Післязавтра — паливом для відбудови без людей.
І якщо ця молодь не навчиться читати довше трьох рядків, думати глибше мемів і бачити далі підсвіченого аватара, вона не побудує Україну. Вона стане матеріалом, із якого інші побудують свою.
Післямова
Україна має бути державою вільних українців.
А для цього треба перестати виходити за аватарів системи. Треба виходити за власне життя. За свободу. За демобілізацію. За права. За суд. За покарання своїх. За відкриті кордони для вільних людей. За припинення цифрового рабства. За бізнес, який не боїться держави. За військового, який не є кріпаком. За чоловіка, який не боїться піти по хліб. За дитину, яка має майбутнє не як майбутній штурмовик, а як українець у власній країні.
Справжня воля народу має бути спрямована у корінь зла, а це не картонка за аватара-міністра...
