НЕОЧІКУВАНА ПРАВДА ПРО ГЕОПОЛІТИЧНИЙ АБСУРД КРЕМЛЯ
Коли Кремль знову заводить платівку про «нову Ялту», «архітектуру безпеки» та переділ сфер впливу, всі традиційно дивляться на Вашингтон і Брюссель.
Але є ще один гравець, який об'єктивно зацікавлений у тому, щоб російські імперські фантазії залишилися фантазіями.
І це, як не дивно, Китай.
Не тому, що Сі Цзіньпін любить Європу. І не тому, що Пекін раптом вирішив захищати європейський суверенітет.
А тому, що сильна Росія, яка домовилася зі США про контроль над Європою, Китаю абсолютно не потрібна.
І тут починається найцікавіше.
1. ПАКТ МОЛОТОВА-3.0: КРЕМЛЬ ЗНОВУ МРІЄ ПОДІЛИТИ ЄВРОПУ
У 1939 році пакт Молотова — Ріббентропа став інструментом поділу Європи між двома тоталітарними державами.
У 1954 році Молотов запропонував радянську модель загальноєвропейської колективної безпеки, яка фактично мала послабити роль НАТО та американський вплив у Європі.
Сьогодні Кремль намагається повернутися до тієї самої логіки.
Москва хоче домовлятися з Вашингтоном не просто про припинення війни проти України, а про нову архітектуру європейської безпеки.
У цій архітектурі Росія претендує на право визначати долю сусідніх держав, обмежувати їхній суверенітет і диктувати умови Заходу.
Україна при цьому має перетворитися з повноправного учасника переговорів на предмет домовленостей між великими державами.
Це і є умовний «пакт Молотова-3.0».
Але є проблема: світ 2026 року — це вже не світ 1939-го. І навіть не світ 1954-го.
Тепер за глобальним столом сидить Китай.
2. ЧОМУ КИТАЮ НЕ ПОТРІБНА РОСІЙСЬКА «ЯЛТА»
Пекін зацікавлений у Росії.
У її нафті, газі, сировині, військово-політичному партнерстві та протистоянні зі Сполученими Штатами.
Але між Росією як залежним партнером Китаю та Росією як самостійним господарем величезного геополітичного простору — колосальна різниця.
Китаю потрібна Росія, яка залежить від Пекіна. А не Росія, від якої почнуть залежати інші.
Уявімо, що Путін домовляється з Трампом про новий розподіл сфер впливу.
Росія отримує фактичне право контролювати політику значної частини Європи. США визнають її особливу роль. Європейські держави змушені рахуватися з російськими вимогами.
А що отримує Китай?
Новий самостійний центр сили, який контролює величезний ринок, транспортні коридори, безпекову архітектуру та політичні рішення держав, із якими Китай сам хоче працювати.
І найголовніше: посилена таким чином Росія зможе претендувати на значно більшу роль не лише в Європі, а й в інших регіонах світу.
Навіщо Пекіну створювати собі такого конкурента?
Китай не зацікавлений у тому, щоб Москва перетворила свою нинішню залежність від Пекіна на можливість торгуватися з ним на рівних.
І саме тому я вважаю, що Китай об'єктивно зацікавлений у блокуванні російських планів нової «Ялти».
3. БУДАПЕШТ: ХТО НАСПРАВДІ ЗУПИНИВ ЗУСТРІЧ ПУТІНА І ТРАМПА?
Пригадаймо жовтень 2025 року.
16 жовтня Путін і Трамп домовилися про зустріч у Будапешті.
Це була надзвичайно вигідна політична конструкція одразу для трьох учасників.
Путін отримував можливість приїхати до столиці держави Євросоюзу, зустрітися з американським президентом і продемонструвати, що його міжнародна ізоляція не працює.
Трамп отримував черговий великий дипломатичний захід, можливість продемонструвати власну роль глобального посередника та підтримати свого союзника Орбана.
Орбан отримував шанс перетворити Будапешт на центр світової дипломатії напередодні угорських парламентських виборів 2026 року.
І головне: ніхто не вимагав, щоб ця зустріч обов'язково завершилася мирною угодою.
В Анкориджі Путін і Трамп теж не досягли конкретного мирного врегулювання. Але зустріч відбулася, фотографії зробили, політичні сигнали розіслали.
У Будапешті могло бути так само.
Однак сталося дивне.
Після домовленостей президентів, початку організаційної підготовки та обговорення можливих маршрутів прильоту Путіна переговорний процес раптом зупинився.
Лавров у розмові з Рубіо фактично підтвердив, що Росія не збирається відступати від своїх максималістських вимог.
І зустріч скасували.
Чому Москва пожертвувала політично вигідним самітом, для проведення якого їй навіть не потрібно було погоджуватися на поступки?
Моя версія: Китай доклався до зупинки цього процесу.
Я не стверджую, що існує оприлюднений документ із наказом Сі Цзіньпіна скасувати Будапешт. Такого доказу немає.
Але ми знаємо, що після Анкориджа Путін особисто обговорював із Сі свої контакти зі Сполученими Штатами.
І я переконаний: Пекін не міг залишитися байдужим до перспективи системних американсько-російських переговорів про майбутнє Європи.
Китай міг впливати на Москву. Міг впливати на розрахунки Вашингтона. Міг використати обидва канали.
Для мене головне не те, хто саме передав сигнал і якими словами.
Головне — Пекін мав стратегічний мотив не допустити перетворення американсько-російського зближення на домовленість про новий переділ Європи.
І зрив Будапешта цілком відповідає цій логіці.
4. МІНСЬКА ТРАВМА ПУТІНА: ЧОМУ КРЕМЛЬ УНИКАЄ ПЕРЕГОВОРІВ ІЗ ПОСЕРЕДНИКАМИ
Путін уже одного разу спробував домовлятися про Україну за столом, де були не лише Росія та Україна, а й міжнародні посередники.
Це був Мінськ.
Там переговори відбувалися за участю Німеччини та Франції, а домовленості були оформлені в міжнародно визнаному дипломатичному процесі.
І цей досвід виявився для Путіна настільки неприйнятним, що він потім багаторазово повертався до однієї й тієї самої тези:
«Нас обдурили».
Він звинувачував Захід у тому, що Мінські домовленості використовувалися для виграшу часу та зміцнення України. Повторював, що Росію ввели в оману, а європейські партнери нібито від самого початку не збиралися виконувати домовленості.
Не має значення, наскільки обґрунтованими були ці звинувачення. Важливо, що саме так Путін публічно пояснював власне ставлення до Мінська.
Один із небагатьох переговорних процесів, де Росія була змушена діяти в багатосторонньому форматі, Кремль згодом почав описувати як дипломатичну пастку.
І я переконаний, що цей досвід безпосередньо впливає на нинішню переговорну тактику Москви.
Подивімося, які формати найбільше відповідають російським інтересам.
Перший — переговори тет-а-тет з Україною.
Без впливових міжнародних посередників, які можуть фіксувати позиції, стримувати тиск і вимагати дотримання погоджених процедур.
У такому форматі Москва може намагатися нав'язувати ультиматуми, використовувати психологічний тиск, а згодом по-своєму трактувати зміст домовленостей.
Другий — великий геополітичний торг зі Сполученими Штатами або європейськими державами.
Тут Росія прагне виступати не агресором, який має припинити війну, а великою державою, з якою нібито потрібно домовлятися про нову архітектуру міжнародної безпеки.
У такому форматі важливими можуть бути навіть не конкретні результати, а сам процес переговорів, який демонструє міжнародне визнання російських претензій.
А ось третій формат — Україна, Росія та впливові міжнародні посередники за одним столом — для Кремля значно менш комфортний.
І справа не лише в неприємних спогадах про Мінськ.
Сама картина, коли українська та російська делегації сидять одна навпроти одної як рівноправні учасники переговорів, суперечить російській імперській концепції, яка заперечує повноцінну політичну суб'єктність України.
Тепер погляньмо на нинішній переговорний процес.
Значну частину дипломатичної активності становлять окремі контакти між США та Росією. Інша частина — контакти між США та Україною.
При цьому громадськість часто не знає, наскільки зміст одних переговорів відповідає змісту інших. Що саме американці передають українцям із російських пропозицій? Що передають росіянам з українських? І чи однаково сторони розуміють предмет переговорів?
Натомість повноцінний спільний переговорний стіл, за яким Україна та Росія виступають рівноправними сторонами за участю міжнародних посередників, не став основним форматом цього процесу.
Так, ми бачили тристоронню зустріч України, Росії та США в Абу-Дабі.
Але я не виключаю, що вона може виявитися однією з останніх спроб такого формату.
Адже стратегічно Москві вигідніше перевести розмову на інший рівень: обговорювати з американцями та європейцями майбутнє Європи, її безпеку, сфери впливу й нові правила співіснування.
І бажано — без України як рівноправного учасника.
Саме в цьому я бачу головний урок Мінська для Путіна: він не хоче повторювати переговори, після яких знову доведеться пояснювати росіянам, що його «обдурили».
Йому потрібен або стіл, за яким він може тиснути на слабшого, або стіл, за яким його визнають рівним найсильнішим.
А стіл, за яким Росія повинна визнавати рівноправність України та діяти в межах спільних правил, — найменш бажаний для Кремля.
5. КИТАЙ МОЖЕ СТАТИ НЕСПОДІВАНИМ ОБМЕЖУВАЧЕМ РОСІЙСЬКИХ АМБІЦІЙ
І ось ми підходимо до головного парадоксу.
Китай не є союзником України у війні проти Росії. Він не відмовився від стратегічного партнерства з Москвою й не перестав отримувати вигоду від російської залежності.
Але саме ця залежність створює конфлікт інтересів.
Пекіну вигідна Росія, яка потребує Китаю. Пекіну невигідна Росія, яка домовилася з американцями про власну імперію.
Бо така імперія претендуватиме на вплив у Європі, Центральній Азії та інших регіонах, де Китай має власні інтереси.
І якщо Росія справді отримає можливість диктувати правила Європі, то програє не лише Європа.
Програють Сполучені Штати, які втратять частину свого впливу.
Програє Китай, який отримає нового самостійного конкурента.
А головне — зміниться баланс сил далеко за межами європейського континенту.
Тому я не виключаю, що саме Китай стане одним із найпослідовніших, хоча й непублічних, противників кремлівської мрії про нову «Ялту».
Не заради України. Не заради демократії. Не заради міжнародного права.
А заради себе.
І в цьому полягає головний геополітичний абсурд сучасної Росії.
Путін настільки захопився ідеєю повернення імперської величі, що його амбіції починають суперечити інтересам навіть тієї держави, від якої Росія дедалі більше залежить.
Кремль мріє домовитися з Вашингтоном про контроль над Європою. Але ключ від цієї мрії може лежати зовсім не у Вашингтоні. А в Пекіні.
