Стереотип про вічно п’яного козака з червоним носом — це не більше ніж вдалий елемент ворожої пропаганди або пізніша літературна вигадка. Олекса, протираючи свою гаківницю, лише посміхнувся б на таке порівняння: у степу, де твоє життя залежить від швидкості реакції та гостроти ока, алкоголік не прожив би й тижня. Реальність була значно складнішою та прагматичнішою.
На Січі панував суворий закон: під час військових походів — повний «сухий закон». За вживання оковитої у морі чи в полі козака могли без зайвих розмов викинути за борт чайки або стратити перед усім кошем. Як зазначав П'єр Шевальє у 1663 році, дисципліна була єдиним, що дозволяло малій групі протистояти величезній орді. Алкоголь був частиною побуту лише в «мирний» час на Січі або в зимівниках, і то як засіб зігрітися, знеболити рану чи відсвяткувати повернення з того світу.
Що саме пили? Основу раціону складала оковита (горілка), але вона була значно слабшою за сучасну — близько 20–30 градусів. Також козаки обожнювали мед (варений та сичений), пиво та різні наливки на степових травах. Олекса знав, що найкращий мед — той, що витриманий роками у дубових бочках. Побутували й «технологічні» напої: за допомогою примітивних перегінних апаратів — мідних кубів з «змійовиками», які ховали по хуторах та балках, — виготовляли хлібне вино. Технологія дистиляції була вже добре відомою, а сировиною слугувало жито, овес або пшениця.
Особливе місце посідав імпорт.
Гетьманщина в XVII–XVIII століттях перетворила торгівлю алкоголем на золоту жилу казни. Через порти та кордони завозили елітні вина: грецьку «мальвазію», угорське «токайське», французькі та рейнські вина. Для реєстрової старшини, яка прагнула європейського лоску, це було питанням статусу. Альберто Віміна у 1656 році помітив, що козаки на бенкетах могли випити чимало, але це завжди супроводжувалося складними ритуалами та заздоровницями, а не простою пиятикою.
Різниця між реєстровцями та запорожцями була помітною. Якщо реєстрове козацтво, маючи власні маєтки та шинки, перетворювало винокуріння на прибутковий бізнес (навіть гетьманські універсали часто регулювали право на «сичення меду»), то запорожці більше цінували міцні напої, які було зручно перевозити. Популярною була «варенуха» — горілка, запечена в печі з фруктами та прянощами, яка вважалася скоріше десертом чи ліками.
Чому ж іноді козаків бачили п'яними? Це була форма соціальної розрядки після нелюдської напруги боїв. Дмитро Яворницький писав, що після повернення з походу козаки могли «пропивати» свою здобич, демонструючи повну зневагу до матеріальних благ: мовляв, сьогодні ми бенкетуємо, бо завтра можемо знову лягти в землю. Це була філософія моменту, а не хронічна хвороба.
Культура вживання алкоголю у війську сьогодні багато в чому копіює козацький канон. Кожен командир знає: «синяк» на позиціях — це загроза для всього підрозділу, тому сучасний «сухий закон» на нулі є таким же залізним, як і за часів козацтва. Водночас, як і триста років тому, якісний алкоголь залишається валютою подяки та засобом психологічного відновлення після виходу на ротацію. Ми успадкували від козаків це вміння розділяти: жорстка тверезість у бою та щире братське застілля після перемоги, де чарка — це не спосіб забутися, а привід згадати тих, хто не повернувся до рідного куреня.
ТГ Історії українських козаків
