Писати про видатних українців лише після їхньої смерті — надто зручна звичка. Завершена біографія вже нікого не турбує: людина не заперечить керівникові, не поставить незручного запитання, не вимагатиме виконати обіцяне. Натомість живий сучасник потребує від нас значно більшого, ніж пам’ятна промова: здатності побачити його роботу, визнати її значення й не відвернутися, коли за самостійність доводиться платити. Саме так я пропоную подивитися на Лідію Буцьку — не як на героїню майбутнього вшанування, а як на людину, яка потрібна Україні сьогодні.
Лікарка, кандидатка медичних наук, викладачка, наукова редакторка, громадська діячка. Її професійна біографія пов’язана з реабілітацією, фізіотерапією, спортивною медициною, викладанням у Київській політехніці та Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, професорською роботою в МАУП. Це поєднання практичної медицини й освіти важливе саме своєю послідовністю: допомагати людині, осмислювати отриманий досвід і передавати його тим, хто допомагатиме наступним.
Її громадська діяльність почалася задовго до Революції гідності. Університетські матеріали пов’язують заснування нею волонтерського руху при ГО «Екологія та здоров’я» з 1997 роком. Під час Майдану Буцька працювала у шпиталях у Жовтневому палаці та на Прорізній, організувала курси з екстремальної медицини в КМДА. Після революційної зими займалася реабілітаційною допомогою, долучалася до організації підтримки переселенців і військових. Її внесок має конкретні адреси, напрями роботи й людей, для яких ця робота була потрібна.
Для мене в цьому і є один із найважливіших вимірів українства. Зберегти українця — означає не тільки врятувати його в момент небезпеки. Це також допомогти повернути самостійність, можливість працювати, виховувати дітей, ухвалювати рішення про власне життя. Національна гідність не може закінчуватися біля дверей лікарні, за якими людина залишається наодинці з наслідками пережитого. Реабілітація в такому розумінні — робота заради продовження людського життя в усій його повноті.
Буцька працювала й над тим, щоб ця допомога не залежала лише від особистої самопожертви окремих лікарів. КНУ документує її керівництво проєктною групою з розроблення освітньої програми «Фізична терапія», роботу над матеріалами з фізичної та реабілітаційної медицини для видання Empendium. У 2023 році вона разом із професором Віктором Черняком долучалася до налагодження співпраці з канадськими фахівцями у сфері реабілітації військових, лікування болю та професійної освіти.
Окремий напрям — організація наукової праці. За її редакцією в академічному видавництві в Катовицях вийшли монографії «Теорія і методологія інноваційного розвитку охорони здоров’я в національному, європейському та глобальному контекстах» у 2023 році та «Мультидисциплінарна медицина та здоров’я людини» у 2024-му. КНУ представляє її як головну редакторку першого, рецензованого видання. Це робота, яка потребує не лише власних знань, а й здатності об’єднати авторів та довести спільний задум до результату.
Поряд із цим у її житті є українська поезія, авторські пісні, розмови зі студентами про Майдан і національне самоусвідомлення. Збірка «Вогняне зачаття», диск «Я з тобою говорю», зустрічі з молоддю — не випадкова прикраса медичної біографії. Вони показують людину, яка прагне не тільки відновлювати фізичні можливості, а й осмислювати пережите разом зі своєю спільнотою.
Саме на цьому тлі потрібно розглядати її історію з Київським авіаційним інститутом. У листуванні, яке є в моєму розпорядженні, Буцька розповідає, що у квітні її наполегливо запросили до КАІ для започаткування напряму фізичної терапії, забезпечення ліцензування та роботи гарантом програми. За її словами, вона повірила в можливість створити потрібний освітній напрям; університет отримав ліцензію й набрав 43 студентів. Далі, як вона стверджує, її залишили без зарплати, написали за неї заяву на відпустку, а 31 серпня відмовилися продовжувати строковий договір і взяли іншу людину.
Це значно серйозніше, ніж невдоволення тим, що не продовжили контракт. У її розповіді йдеться про можливе використання кваліфікації фахівчині для запуску програми з подальшим усуненням самої людини. Університет має предметно пояснити, якою була її участь у ліцензуванні, як оформлювали та оплачували роботу, звідки походила заява на відпустку і чим обґрунтоване рішення не продовжувати співпрацю. Наявність строкового договору не робить ці запитання зайвими.
Сама Буцька пов’язує рішення КАІ зі своїм виступом проти збирання студентів у незахищених місцях під час повітряної тривоги. Водночас вона прямо зазначає: адміністрація такого мотиву не озвучувала. Отже, перед нами її свідчення про можливий зв’язок між критикою та припиненням роботи, який необхідно перевірити, а не наперед проголосити доведеним. Вона повідомила про звернення до МОН і намір захищати свої трудові права.
Її публічна позиція щодо безпеки молоді зафіксована окремо. У заяві правління ГО «Екологія та здоров’я», поширеній Буцькою, йдеться про неприпустимість масових зібрань студентів та абітурієнтів на відкритих майданчиках або в незахищених приміщеннях після оголошення тривоги. Організація вимагає перевірок і належного захисту людей. КАІ в цьому тексті не названий, тому сама заява не є доказом порушення саме в інституті. Але вона виразно показує, що захищала Буцька: не особисту привілею, а чужу безпеку.
Лікарка, яка наполягає на захисті студентів, не повинна доводити, що цим вона достатньо лояльна до керівництва. Якщо її застереження помилкове — його можна спростувати фактами. Якщо слушне — необхідно виправити ситуацію. А якщо замість відповіді на застереження людина втрачає можливість працювати, суспільство має право з’ясувати, чи не підмінили розв’язання проблеми усуненням того, хто про неї заговорив.
Я пишу про це не як сторонній спостерігач. У власній історії з Державною регуляторною службою України я зіткнувся з обставинами, які змушують особливо уважно ставитися до подібних повідомлень. Наказом ДРС від 14 серпня 2026 року №113 мене вивели зі складу Експертно-апеляційної ради з питань ліцензування. Офіційне пояснення полягало в нерегулярній участі та необхідності уникати ризиків відсутності кворуму: ДРС зазначила, що з п’яти засідань у лютому—липні я відвідав лише одне.
Це твердження я заперечив у своїх письмових зверненнях. Я зазначив конкретні дати участі — 26 лютого, 26 березня та 30 квітня, а також засідання 22 січня, яке взагалі не ввійшло до обраного ДРС періоду. Вказав на власноручні підписи в реєстраційних документах і вимагав надати первинні матеріали. Тут предмет спору цілком перевірюваний: не чиїсь враження від моєї активності, а документи про присутність.
Окремо я зафіксував у зверненні попередню розмову, під час якої мені пропонували стати «тихішим» або прибрати з Facebook інформацію про участь у Раді через мою публічну громадянську позицію. Про цю розмову я повідомляю як її безпосередній учасник. Після відмови від такої пропозиції відбулося виведення зі складу Ради, а офіційне пояснення містило відомості про відвідуваність, які я оскаржую. Саме тому я вимагав перевірити не лише статистику, а й можливе використання повноважень для усунення незалежного представника громадськості.
У пані Буцької йдеться про оплачувану роботу в університеті, у мене — про участь в експертному органі. Паралель, яку я бачу: незалежна позиція стає прихованою причиною усунення, для якого згодом добирають зовні нейтральне адміністративне пояснення. В одному випадку потрібно перевірити обставини непродовження договору, в іншому — підстави виключення та достовірність використаних відомостей. Саме така перевірка відрізняє відповідальне управління від права начальства бути останньою інстанцією у власній справі.
Для українства це не другорядне питання. Ми можемо скільки завгодно говорити про потребу у фахівцях, національній еліті та сильних установах, але ці слова втратять зміст, якщо умовою роботи стане готовність мовчати. Незалежний лікар, викладач чи громадський експерт потрібен не тільки своїм дипломом. Він потрібен здатністю помітити помилку, заперечити небезпечне рішення, не погодитися з неправдою. Забрати в нього цю можливість — означає залишити установі зовнішні ознаки компетентності, позбавивши її найважливішої користі.
Я підтримую Лідію Буцьку не тільки тому, що зроблене нею заслуговує на визнання, а повідомлені обставини — на незалежний і предметний розгляд. КАІ має відповісти на конкретні питання щодо її роботи та припинення співпраці; її звернення про безпеку студентів не повинно загубитися за суперечкою про кадрові повноваження.
Значення Буцької не зводиться до цього конфлікту. Воно — у допомозі пораненим, освіті, організації наукової праці, культурному голосі й готовності діяти. Але наше ставлення до конфлікту покаже, наскільки щирою є повага до всього переліченого. Не варто готувати красиві слова для майбутньої історії, якщо сьогодні ми не здатні стати поруч із людиною, яка цю історію творить.
