З чого почався бунт у Львові? Роман Удут - вибіг з приватної автівки та будучи професійним боксером, вдарив рукою у потилицю молодого хлопця. Це було на очах поліції України яка не зупинила побиття та не затримала Удута за кримінальний злочин. Зараз вся влада України захищає Романа Удута - садиста, яки катував власну дружину та дитину, а зараз почав катувати простих людей вступивши у ТЦК.
Тому Сихів — далеко не історія про перевернуту машину, чи локальна сутичка у Львові, не побутова сцена між «ухилянтами» й «військовими», як це вже поспішає оформити державна пропагандистська машина, а концентрований зріз тієї гнилої, принизливої, інфільтрованої державної реальності, в якій Україна формально воює за свободу, гідність і європейську суб’єктність, але всередині дедалі частіше відтворює малоросійську вертикаль примусу, де людина є не громадянином, не носієм суверенітету, не партнером держави у війні за виживання, а ресурсом, тілом, об’єктом вилучення, одиницею обліку, яку можна зупинити, залякати, затягнути, принизити, поставити перед камерою, змусити вибачатися, а потім ще й назвати це «повагою до військових».
Зеленський, коментуючи інцидент, сказав фразу, яка, можливо, виявилася значно чеснішою, ніж він сам планував: «дуже погане ставлення до людей у військовій формі». І саме тут ключ. Не до військових, а до людей у військовій формі. Бо між військовим і людиною у військовій формі лежить прірва, яку влада тепер цинічно намагається засипати патріотичним піском, аби будь-який тильний апаратник, будь-який працівник мобілізаційної машини, будь-який невідомо ким залучений силовий помічник, будь-який спортсмен, охоронець, активіст чи просто фізично підготовлений персонаж, якщо він опинився біля ТЦК або вдягнув піксель, автоматично отримував моральну недоторканність фронтовика, хоча фронтовик — це той, хто прийняв ризик війни, хто тримає посадку, бліндаж, евакуацію, зв’язок, небо, міномет, штурмову групу, хто платить тілом, психікою, здоров’ям і життям, а не той, хто у тилу, прикриваючись формою, бере участь у сценах примусу проти власних громадян.
Тому історія з боксером у складі групи оповіщення є не другорядною деталлю, не мемом і не приводом для чергової емоційної сварки, а симптомом набагато страшнішої речі: держава, яка втратила легітимність процедури, починає добирати собі не право, а м’язи; не довіру, а страх; не закон, а гібридні групи примусу, в яких трохи ТЦК, трохи поліції, трохи форми, трохи неформального силового ресурсу, трохи «патріотичного» шантажу і дуже багато старої тітушкової логіки, знайомої українцям ще з часів Януковича, тільки тепер ця логіка не в антимайданівській куртці, а у воєнному пікселі, і саме тому вона ще небезпечніша, бо краде святість форми у тих, хто справді захищає Україну, і віддає її в оренду апарату приниження.
Якщо в групах оповіщення з’являються цивільні спортсмени або люди з незрозумілим правовим статусом (тітушки), то питання вже не в тому, хто саме вдарив, хто кого штовхнув і хто першим перевернув машину, а в тому, хто створив таку практику, хто дозволив стороннім людям бути поряд із мобілізаційним процесом у ролі фізичного тиску, хто видав або дозволив носити форму, хто прикрив це авторитетом ЗСУ, хто вирішив, що військова форма може бути не знаком жертовності, а службовою ширмою для полювання на людей, і чому президент країни говорить про «людей у військовій формі», але не ставить головного питання: хто саме ці люди, на якій підставі вони там були, чи були вони військовими не лише за одягом, а й за статусом, службою, правом і моральним капіталом.
Українське суспільство не втратило поваги до військових; навпаки, воно, попри втому, біль, втрати, розчарування і злість, усе ще тримається саме на повазі до тих, хто воює, до тих, кого ховають у прапорах, до тих, чиї матері й дружини перуть форму, яка пахне землею, потом, димом і смертю, але саме тому суспільство має повне моральне право не дозволити тцкунам, тильним апаратникам, можливим тітушкам і політичним маніпуляторам паразитувати на цій повазі, бо коли людину, яка не була на фронті, не несла бойового ризику і не має нічого спільного з жертовністю воїна, називають «військовим» лише тому, що вона у формі або біля ТЦК, це не захист армії, а зневага до справжньої армії, це крадіжка її моральної сили, її символів, її мови, її святості.
Сихів оголив те, що роками намагалися замазати новими табличками, реформаторськими презентаціями, цифровими сервісами й бадьорими словами про «Резерв+»: військкомати не стали по-справжньому новою інституцією, вони просто змінили вивіску, змінили лексику, отримали новий цифровий інтерфейс, але в глибині дуже часто залишилися тим самим радянсько-малоросійським апаратом, для якого людина не є суб’єктом права, а є здобиччю, для якого мобілізація — не складний суспільний договір між державою і громадянином, а технологія вилучення, де той, хто має зв’язки, бронювання, посаду, силовий дах, гроші або політичну близькість, проходить повз війну, а той, хто слабший, чесніший, бідніший, менш захищений, менш обізнаний або просто опинився не в тому місці не в той час, стає зручним матеріалом для плану.
Бо мобілізація не податок, який можна заплатити грошима і забути, це вимога до людини віддати державі тіло, час, здоров’я, можливість повернутися живою, можливість бути з родиною, можливість мати майбутнє, і така вимога може бути легітимною лише тоді, коли держава тримає дві базові умови: тягар розподіляється чесно, а слово, дане людині, виконується; служать не тільки ті, хто не зміг відкупитися, і держава не кидає добровольців 2014 року у вічну яму без демобілізації, ротації, ясного горизонту, не перетворює чесноту на довічний вирок, не робить із фронтовика заручника його патріотизму, поки в тилу касти, броні, схеми, апарати й політичні обслуги розповідають з безпечної відстані про обов’язок.
Цей договір розривали довго, системно, вперто, майже демонстративно: ринком бронювань, корупційними керівниками ТЦК із майном, яке не пояснюється зарплатами, нескінченними обіцянками демобілізації, законом, який для слабких працює миттєво, а для сильних роками не знаходить адреси, історіями насильства, за які ніхто не відповів, «бусифікацією», яку то заперечують, то виправдовують, ВЛК, які стали символом конвеєра, неформальними групами оповіщення, що перетворюють державу на напівприватний силовий сервіс, і цинічною спробою будь-яку критику цього апарату оголосити атакою на ЗСУ, хоча насправді саме цей апарат і дискредитує ЗСУ, бо змішує воїна з ловцем людей, фронтовика з тильним чиновником, жертовність із примусом, честь із хамством, державу з тітушкою.
І коли після Сихова з’явилися відео з вибаченнями молодих хлопців, історія стала ще гіршою, бо це вже була не реакція держави права, а ритуал публічного підкорення, знайомий нам із набагато темніших політичних культур, де людину не просто карають за дію, не встановлюють провину судом, не дають адвоката, не визначають відповідальність пропорційно, не змушують компенсувати завдану шкоду правовим способом, а ламають перед камерою, змушують говорити потрібні слова, ставлять у позицію винного ще до суду, позначають приниженням на роки вперед і подають це суспільству як «виховну роботу», хоча це не виховання, а демонстрація влади сильнішого над слабшим, не правосуддя, а самосуд, не відновлення справедливості, а виробництво страху.
Так оформлюється політичний Стокгольмський синдром українців: вас принижують — терпіть; вас хапають — не обурюйтеся; вас змусили вибачитися — дякуйте; вас поставили перед камерою — визнайте провину; вам сказали, що будь-яка людина у формі є військовим, — не ставте питань; вам показали тітушкову логіку під пікселем — назвіть це повагою до армії; вам пояснили, що самосуд є патріотичним вихованням, — мовчіть, бо війна; і в цьому найстрашніша не лише політична, а й антропологічна руйнація, бо людей вчать платити не грошима за наслідки своїх дій, не законом, не відповідальністю, не працею, а гідністю, а той, кого навчили розплачуватися гідністю, потім значно легше розплачується тілом, свободою і життям.
У цій історії огидна й роль державних і навколодержавних інфлюенсерів, які не аналізують систему, не питають, де накази, де посвідчення, де відеофіксація, хто був у групі, чому там могли бути сторонні люди, чому ТЦК роками накопичують скарги, чому омбудсман говорить про системну кризу, чому суди й правоохоронці не дали суспільству відчуття симетричної справедливості, а одразу стають у позу моральних жандармів, підсовуючи суспільству дешеву формулу: якщо ти критикуєш ТЦК, ти проти військових; якщо ти питаєш про законність дій людей у формі, ти працюєш на ворога; якщо ти не готовий поклонитися будь-якому пікселю, ти не поважаєш армію; хоча насправді повага до армії якраз і вимагає не дозволяти тильному свавіллю ховатися за формою фронтовика.
Якщо Зеленський справді (насправді, ні) переймається ставленням до військових, то питання не може починатися і закінчуватися Сиховом, бо де така сама моральна різкість щодо ставлення до тих військових, яких місяцями тримають на нулі без нормального забезпечення, без ротацій, без ясного горизонту, без адекватної медицини, без належних виплат, без поваги з боку командирів; де така сама лють щодо історій про знущання у підрозділах, щодо «Скелі», щодо військових, яких система ламає ще до зустрічі з ворогом; де така сама принциповість щодо бракованих бронежилетів, бракованих снарядів, гнилих консервів, розкрадених закупівель, халатних шикувань, після яких прилітають російські дрони, щодо командирів, які після трагедій не зникають із системи, а іноді дивовижним чином продовжують кар’єру; де така сама президентська емоція щодо тих, кого кидали в політичні авантюри, кого використовували для картинки, кого держава обіцяла захистити, але часто залишала сам на сам із війною, бюрократією, болем і байдужістю.
Повага до військового — не пафосна фраза про «людей у формі», не сакралізація ТЦК, не культ мобілізаційного апарату, не примусове скандування гасел на відео, не прикриття сумнівних персонажів бойовою символікою, а їжа, вода, ротація, нормальна підготовка, командирська відповідальність, медицина, виплати, спорядження, справедливий розподіл ризику, право не бути приниженим власною системою, право не бути кинутим, право не бути забутим, право не стати довічним заручником того, що ти першим пішов захищати країну, і якщо держава не здатна забезпечити це реальним військовим, але дуже швидко знаходить пафос для захисту «людей у військовій формі» біля ТЦК, тоді суспільство має право питати, кого саме вона захищає: армію чи апарат примусу, фронт чи тилову вертикаль, воїна чи того, хто прикривається воїном.
Сихів може виявитися ще й тестом, і навіть якщо ніхто не доведе, що все було постановкою від початку до кінця, сама політична технологія вже спрацювала як тест на протестну температуру суспільства: показали конфлікт, подивилися, хто злякається, хто кинеться засуджувати натовп, хто поставить питання до ТЦК, хто захистить форму без розрізнення, хто згадає про справжніх військових, хто прийме відеоприниження як норму, хто промовчить, хто почне самоцензуруватися, хто ще здатний вийти за межі вивченої безпорадності, а хто вже внутрішньо прийняв, що сильніший завжди правий, що закон не є арбітром, що камера замінює суд, що приниження замінює відповідальність, що держава має право на все, бо війна.
Якщо інституція працює так, що виробляє результат, вигідний ворогу, якщо вона сварить народ із армією, перетворює форму на символ страху, мобілізацію на лотерею, службу на покарання, фронтовика на прикриття тильного апаратника, державу на машину вилучення людського ресурсу, а громадянина на істоту, яку треба або зламати, або забрати, тоді не треба шукати флешку з агентурними інструкціями, бо інфільтрація вже відбулася на рівні логіки управління, на рівні мови, на рівні практики, на рівні самого ставлення до українця.
Справжня українська держава мала би після Сихова не закручувати гайки, не знижувати мобілізаційний вік, не розширювати простір страху, не прикривати ТЦК формою, не робити культ мобілізаційного апарату, а провести публічну інвентаризацію правди: хто був у групі, хто мав повноваження, хто був у формі без належного статусу, хто застосовував силу, хто фіксував, хто не фіксував, хто дав наказ, хто відповідає за можливу участь сторонніх осіб, хто відповідає за попередні порушення, хто відповідає за корупцію, хто відповідає за ринок бронювань, хто відповідає за довічну мобілізаційну пастку для добровольців, хто відповідає за те, що слово «ТЦК» для мільйонів українців уже звучить не як державна інституція оборони, а як назва страху.
Але якщо відповіддю стане лише показове покарання слабких, чергові вибачення на камеру, нові рейди, ще більше мовного шантажу, ще більше ототожнення ТЦК із ЗСУ, ще більше інфлюенсерського гавкоту про «не чіпайте людей у формі», тоді держава не зшиє розірваний договір, а остаточно доведе, що закон у ній працює вниз, але не вгору, що правосуддя є інструментом проти тих, кого можна швидко зламати, а не проти тих, хто роками виробляв атмосферу приниження, свавілля і корупційної кастовості. Значно важче підняти договір між людиною і державою, якщо його роками перекидали самі державні інституції; значно важче відремонтувати довіру, якщо її щодня били хамством, бусами, вибірковістю, корупцією, бронями для своїх, безкарністю сильних, приниженням слабких і святенницьким пафосом про форму, яку сама влада дозволяє ганьбити; значно важче повернути повагу до мобілізації, якщо держава не може чесно сказати людині, на який строк вона йде, хто ще йде разом із нею, чому одні воюють роками, а інші роками пояснюють, чому вони «критично важливі» у тилу.
Сихів — це не кінець, а репетиція, і, можливо, саме тому реакція влади така показова: вона ніби перевіряє, чи можна ще раз звести все до «поганого ставлення до людей у військовій формі», чи проковтне суспільство підміну військового людиною у формі, фронтовика тцкуном, правосуддя відеокаяттям, відповідальність приниженням, реформу перейменуванням, а державу примусом; і якщо проковтне, тоді буде ще жорсткіше, ще брутальніше, ще нижче по віку, ще глибше по страху, ще ширше по правах, бо будь-яка система, яка не зустрічає межі, починає вважати себе безмежною.
Але Україна воює не для того, щоб радянський військкомат отримав нову табличку, не для того, щоб тітушка вдягнув піксель, не для того, щоб фронтовика використовували як моральну броню для тилового свавілля, не для того, щоб чоловіків ламали на камеру, не для того, щоб держава просила життя, але давала приниження, не для того, щоб громадянин знову став підданим, який має мовчки дякувати за право бути використаним.
Україна або стане республікою воїнів і громадян, де форма означає честь, служба означає обов’язок, мобілізація означає справедливість, а держава означає закон, або вона ризикує перетворитися на малоросійський військкомат із цифровим застосунком, патріотичними гаслами і нескінченними відео вибачень, де справжні герої воюють на фронті, а їхнім іменем у тилу прикривають страх, свавілля й кастову безкарність.
І ще раз: українці не втратили повагу і людяність до українського війська, вони почали просто краще розрізняти тих, хто вдягає цю форму, як одні для захисти від ворога, а другі для захисту держави від власного народу.
