Схоже, президент Трамп розглядає можливість відправити американські війська для наземної операції на території Ірану. Піхотні та десантні підрозділи стягуються до регіону вже кілька тижнів – спершу експедиційні підрозділи морської піхоти, потім елементи 82-ї повітрянодесантної дивізії, а тепер ходять чутки про десятки тисяч додаткових військових. Армія США десятиліттями моделювала іранський конфлікт на воєнних іграх, але це не означає, що Сполучені Штати готові здійснити такий сценарій.
У 1988 році, будучи майором у Форт-Лівенворті, я сидів у навчальній авдиторії та моделював на воєнних іграх конфлікт з Іраном. Усім офіцерам на курсі були призначені ролі в різних командах – від командирів і їхніх штабів до політиків і урядовців. Ми мали ухвалювати рішення щодо цілей, чисельності сил, послідовності дій і ризиків, а потім спостерігати, як ці рішення втілюються в моделюванні проти мислячого противника.
Особливо цінним цей досвід робили не лише різні сценарії, а й склад присутніх у залі. Поруч з офіцерами армії були молоді офіцери такого самого рангу з інших видів збройних сил: планувальники ВПС, офіцери надводних сил ВМС, фахівці з військової розвідки та бійці сил спеціального призначення. Кожен бачив проблему з іншої перспективи. Представники ВПС зосереджувалися на підготовці поля бою до просування наземних сил. Морські офіцери мислили категоріями контролю моря, вузьких місць і постачання. Офіцери розвідки ставили під сумнів кожне припущення, закладене в наші плани. Зелені берети наголошували на тому, що можна і чого не можна зробити до того, як будуть задіяні регулярні сили.
Те, що ми засвоїли, іноді важким шляхом, полягало в тому, що Іран є складним середовищем, і жодна військова дія не існує сама по собі. Тактичні кроки мають бути вбудовані в оперативну кампанію, а військові кампанії – прив'язані до політичної мети. Багато офіцерів з тієї авдиторії згодом допомагали планувати операцію "Буря в пустелі", одну з найуспішніших великомасштабних військових кампаній сучасної історії, саме тому, що зв'язок між цілями, способами й засобами був для всіх нас чітко зрозумілий.
Мета сухопутної кампанії в Ірані
Сьогодні ті самі базові питання, над якими ми ламали голови в тій аудиторії, постають уже в реальному світі. Яка мета? Яким має бути кінцевий стан? І якої саме військової сили потребує його досягнення? На війні починають не з наявних сил, починають з того, чого намагаються досягти. Лише потім визначають, який тип сили для цього потрібен. Наразі цієї ясності бракує.
Жоден серйозний планувальник не вважає, що Сполучені Штати готуються захопити й контролювати весь Іран. Для цього знадобилися б сили, набагато більші за ті, про які нині йдеться. Іран утричі більший за Ірак, має більш ніж удвічі чисельніше населення, складніший рельєф і режим, який десятиліттями готувався до асиметричного спротиву. Навіть найобережніше порівняння з Іраком має насторожити: США розгорнули там сотні тисяч військових і все одно не змогли перетворити успіхи на полі бою на тривалі стратегічні результати.
Отже, якщо не йдеться про контроль над режимом, тоді що?
Схоже, формується набір варіантів з обмеженими цілями: захоплення ключової ділянки місцевості, як-от острова Харк, ізоляція окремих ділянок Ормузької протоки, проведення рейдів, супровід суден або вилучення чутливого ядерного матеріалу. Кожна з цих місій сама по собі може бути військово здійсненною. Але жодна з них окремо не є стратегією. Вони мають сенс лише тоді, коли прив'язані до чітко визначеного політичного кінцевого стану.
Підрозділи 82-ї повітрянодесантної дивізії та передові підрозділи морської піхоти не призначені для ведення й забезпечення тривалої кампанії. Це те, що часто називають силами екстреного втручання – підрозділами, створеними для швидкого реагування на надзвичайні ситуації, розгортання в стислі строки, захоплення ключових, але обмежених цілей і утримання їх доти, доки не прибудуть важчі сили й не вступлять у бій. Вони надзвичайно спроможні, але це перша хвиля, а не сила, яка завершує війну.
Кампанія "ведмежати"
Ця відмінність має значення. Тому що те, що зараз збирають, дуже схоже на те, що можна назвати варіантом "ведмежати". Це не ані "надто велика" сила повномасштабного вторгнення, ані "саме така, як треба" сила, узгоджена з чітко визначеною кампанією. Це щось менше – більш обмежене, політично прийнятніше й легше для запуску. Але, ймовірно, цього також недостатньо для будь-чого, крім найвужчих цілей.
Важко визначити, якої чисельності сили потрібні для конкретної операції. Історія вчить, що коли чисельність сил недооцінюють, особливо коли цілі виявляються більшими або складнішими, ніж спершу здавалося, – наслідки майже завжди бувають катастрофічними. Місії розростаються. Ризики множаться. Потрібні підкріплення. Те, що починається як обмежена операція, перетворюється на щось значно вимогливіше, часто за умов, набагато менш сприятливих, ніж на старті. Згадайте очолювану США коаліцію в Іраку 2003 року до нарощування сил 2007 року або росіян в Україні у 2022 році.
Саме тут критично важливим стає принцип відповідності сил поставленому завданню. Визначення належної кількості та типу сил для виконання місії не завершується початковим штурмом. Аналіз відповідності сил завданню змінюється в міру розвитку операцій, коли для утримання території, підсилення, забезпечення операцій, оборони від контратак і зрештою досягнення бажаного політичного ефекту потрібні інші сили. Розрахунок цих чисел з урахуванням очікуваних дій або невдач є критично важливим під час підготовки будь-якого введення сил першого ешелону.
Острів Харк чи Ормузька протока як ціль операції
Розгляньмо потенційну операцію проти острова Харк – вузла, через який проходить переважна більшість експорту іранської нафти і який став прямою мішенню погроз Трампа. Сили на кшталт бригади 82-ї повітрянодесантної дивізії або експедиційного підрозділу морської піхоти, ймовірно, могли б захопити острів. Але захопити місцевість – лише початок. Утримувати її під ударами іранських ракет, дронів, морських мін, саморобних вибухових пристроїв і контратак з материка – значно складніше завдання. Для цього потрібні протиповітряна й протиракетна оборона, логістичні ланцюги, розвідувальна підтримка, інженерні підрозділи, медичні спроможності та стале підсилення. І для цього потрібне чітке розуміння, навіщо острів узагалі було захоплено – якого ефекту прагнуть досягти й на який час.
Коли ж поглянути ширше аж до самої Ормузької протоки, проблема стає ще складнішою. Якщо мета полягає в захисті морського руху через один із найкритичніших вузьких проходів світу, то Харк, імовірно, є небажаним відволіканням. Географія протоки надає величезного значення невеликій групі островів, які Іран використовує для спостереження за судноплавними шляхами та потенційного контролю над ними – Абу-Муса, Великий Тунб і Малий Тунб. Кожен із цих островів розташований на ключових морських маршрутах. Кожен укріплений. І кожен становив би окрему тактичну ціль, що потребує окремого планування, окремих штурмів і окремого забезпечення.
Захопити й утримувати один острів – це була б битва. Забезпечення безперервного потоку світової торгівлі через спірний водний шлях шляхом контролю над кількома такими островами вже починає скидатися на кампанію. А контроль над усім районом під постійною загрозою ракет, дронів, мін і швидкохідних ударних катерів вимагав би рівня сил і забезпечення, що значно перевищує те, що передбачають "обмежені" варіанти. Саме так складність множиться на війні. Те, що спершу виглядає окремим завданням, швидко перетворюється на мережу взаємозалежних операцій, кожна з яких додає нові вимоги й ризики.
І навіть тоді, якщо успіх місії означав би захист Ормузької протоки настільки, щоб це задовольнило судноплавні компанії та страховиків і забезпечило потік сухих і наливних вантажів через цей вузький прохід, навіть контролю над цими трьома островами могло б не вистачити для успіху. Військові сили також мали б забезпечити контроль над значною частиною іранського узбережжя, одночасно й далі послаблюючи його ракетні спроможності та протидіючи зрілій іранській дроновій загрозі.
Захоплення збагаченого урану
Та сама динаміка стосується найамбіційнішого з обговорюваних варіантів: місії із захоплення запасів високозбагаченого урану Ірану. На папері це можна описати як рейд – ввести сили спеціальних операцій, захопити матеріал і вийти. Насправді все було б набагато складніше. Така місія вимагала б точної розвідки – знання не лише того, де саме перебуває матеріал, а й чи не був він переміщений, розосереджений або прихований. Вона вимагала б спеціалізованих підрозділів, здатних прориватися в укріплені об'єкти, ідентифікувати та вилучати близько 360 кг радіоактивного матеріалу й забезпечувати охорону об'єкта в бойових умовах. Вона вимагала б панування в повітрі, спроможності до швидкої евакуації та планування на випадок усього – від мін-пасток до операцій з дезінформації.
І навіть тоді ризики залишалися б величезними, тому що нинішня розвідка, найімовірніше, неповна. Матеріал може бути не там, де очікується. Об'єкт може бути захищений. Невелика рейдова група може опинитися в ізоляції під вогнем, зіткнувшись зі швидкою іранською протидією. І політичні наслідки дій американських сил усередині об'єкта, пов'язаного з ядерною програмою, були б негайними й глибокими. Це не простий рейд. Це високоризикова операція зі стратегічними наслідками, що значно виходять за межі її тактичного масштабу, – і саме такий "обмежений" тип місії, який може втягнути державу в набагато довшу й стратегічно більш руйнівну війну.
Розрив між стратегічною метою та тактичними можливостями
Усе це вказує на глибшу проблему: розрив між тактичною можливістю та стратегічною ясністю. Майже кожен із варіантів, що обговорюються, є здійсненним у відриві від інших. Армія США може захоплювати місцевість, проводити рейди, перехоплювати судноплавство й проєктувати силу з неперевершеною точністю. Але війна – це не сукупність ізольованих дій. Це організоване насильство й керований хаос у прагненні до політичної мети. Кампанії потребують цілісності – узгодження між цілями, способами й засобами та розуміння того, що противник реагуватиме.
Зараз цього узгодження не видно.
Яким має бути кінцевий стан? Чи йдеться про відкриття Ормузької протоки? Про послаблення іранських спроможностей? Про примус до переговорів? Про дестабілізацію режиму? Про захоплення й вивезення ядерного матеріалу? Кожна з цих цілей вимагала б іншого рівня залучення, іншої структури сил і іншої готовності до ескалації. Без чітких відповідей на ці питання навіть успішні операції ризикують відірватися від змістовних результатів.
Введення американських наземних сил в Іран, навіть в обмеженій кількості, не є символічним актом. Це рішення, яке запускає події. Якщо сили замалі для поставленої мети, доведеться їх підсилювати. Якщо мета неясна, успіх буде тимчасовим. А якщо кінцевий стан не визначено, війну і її результат противник визначатиме за нас.
Щойно американські війська будуть введені, ціну вже не вимірюватимуть планами чи прогнозами. Розв'язання полягає не в ще одному слайді для брифінгу і не в ще одному двохвилинному динамічному ролику з вибухами. Ціна виправлення помилки вимірюється часом, ескалацією й, зрештою, життями американців. Молодих чоловіків і жінок попросять виконувати надзвичайно складні місії в складному й безжальному середовищі проти ворога, який готувався десятиліттями й сприймає наше вторгнення як екзистенційну загрозу.
Перш ніж зробити цей крок, ми зобов'язані нашим військовим і нашим громадянам дати щось більше, ніж план "ведмежати", який легко почати й важко завершити. Ми зобов'язані дати їм стратегію, гідну того ризику, якого ми від них вимагаємо.
Мік Раян, генерал-майор Австралійської армії у відставці, екскерівник Австралійського оборонного коледжу, а тепер старший співробітник військових досліджень в Lowy Institute
США розглядають розгортання сухопутних військ на території Ірану – крок, який різко загострить війну й ризикує втягнути їх у затяжний конфлікт. Хоча ця війна не є Іраком, Афганістаном, В'єтнамом чи будь-якою з попередніх воєн, історія дає орієнтири щодо застосування сухопутних військ. Вони можуть бути надзвичайно вирішальними, якщо використовуються у великому масштабі, для належної місії та з чіткою політичною метою. Але без цього сухопутні операції можуть призвести до тактичної катастрофи, смерті солдатів і морських піхотинців та загальної політичної поразки у війні.
Усі стратегії починаються з діагностики проблеми, яку треба розв'язати. Будь-який розгляд операцій сухопутних військ в Ірані, як і в будь-якій війні, має починатися з такого запитання: "Яку проблему розв'яжуть сухопутні війська?"
Політичних цілей застосування сухопутних військ кілька. По-перше, американський президент захоче, щоб Іран сприйняв присутність американських військ на землі як глибокий вияв рішучості США. Він захоче, щоб вони знали: він не здається й не виходить із війни. По-друге, Трамп використає сухопутні війська як сигнал про відданість регіональним союзникам: Америка вас не покидає. І, нарешті, залучення сухопутних військ має на меті розв'язати для Трампа постійну політичну дилему: як швидко посадити іранців за стіл дипломатичних переговорів, які можуть завершити війну.
Якими можуть бути військові цілі Америки? Взяття під контроль іранського збагаченого ядерного матеріалу буде високим пріоритетом – місією, яку і американські, і ізраїльські сухопутні війська відпрацьовували роками, хоча навчання не гарантують успіху чи проведення операцій без втрат.
Розгортаючи невеликі сили для обмежених рейдів, які не досягнуть політичних цілей Трампа, він ризикує зламати не волю Ірану, а власну.
Іншим пріоритетом буде відкриття Ормузької протоки. Обмеження судноплавства не лише глибоко впливає на світову економіку, а й використовується Іраном як символ американської слабкості в його когнітивній війні. Місія США також може полягати в захопленні наземних об'єктів – зокрема нафтопереробних заводів, баз, островів, які нададуть Америці додаткові важелі на дипломатичних переговорах. Більшість цих операцій найкраще було б описати як рейди, і вони могли б тривати від годин до днів. Можливо.
На війні ворог теж має право голосу. Якими можуть бути політичні цілі Ірану в разі власного застосування сухопутних військ?
Іранці, які з початку війни продемонстрували вправність у політичному маневруванні й когнітивній війні, ймовірно, понад усе надаватимуть пріоритет убивству й захопленню американських солдатів. Вони, ймовірно, оцінюють, що це суттєво підірве підтримку війни серед американського населення. Але вони також використають це, щоб дати сигнал іранському народу, і країнам регіону, що воля іранського режиму незламна і що він не вагається вбивати кожного, хто кидає йому виклик.
Очевидно, іранці захочуть повернути будь-яку іранську територію, захоплену американцями. Проте вони розумітимуть, що вбивати американців значно важливіше і що з часом американці однаково підуть. Тож повернення власної території буде для іранців менш значущою військовою метою.
Слід очікувати, що в будь-якому наземному бою проти американських сил іранцям допомагатиме росія. Уже є численні повідомлення про надання Ірану російської розвідінформації. Якщо Іран звернеться по російську допомогу для вбивства американських солдатів і морських піхотинців, росіяни, ймовірно, охоче стануть партнерами. Вони ненавидять Америку за те, що вона допомагає Україні вбивати сотні тисяч росіян. росія прагне відплати й розуміє, що ціна за це буде мінімальною. На запитання, чи вплинула б російська допомога на його погляд на двосторонні відносини, президент США Дональд Трамп провів паралель з американською розвідувальною підтримкою України, сказавши: "Вони б сказали, що ми робимо це проти них".
Останній чинник, який слід врахувати при застосуванні сухопутних військ в Ірані, – місцевість. Кожен солдат розуміє глибокий вплив місцевості (і клімату) на успіх або провал. Іран, що очевидно, є доволі великою країною з істотними сухопутними силами, включно з армією та Корпусом вартових ісламської революції. Хоча розміри Ірану можуть дати американським силам, з їхньою більшою здатністю до оперативного маневру, більше свободи дій, це також означає, що підтримати їх, якщо щось піде не так, значно важче.
Ще один аспект місцевості – протяжність Ормузької протоки. Довжина іранського узбережжя становить майже 200 кілометрів. Іранцям достатньо мати змогу перешкоджати морському руху з однієї точки. Америці потрібно тримати відкритою всю протоку. Це місія, яка потребує значно більших повітряних і сухопутних сил, ніж ті, про розгортання яких у регіоні вже оголошено.
Залучення американських сухопутних сил в Ірані відбувається за чітких політичних цілей, і ускладнюється іранським опором, складною місцевістю та можливістю російської допомоги. Більше, ніж будь-яке інше середовище, сухопутні операції характеризуються невизначеністю, страхом, тертям і раптовістю. У своїй блискучій книжці "Військова стратегія" контрадмірал Дж. С. Вайлі писав, що "остаточним чинником війни є людина на місці зі зброєю". Це вислів про волю. Зрештою, хоча повітряні та морські операції можуть впливати на волю супротивника, лише сухопутний бій може зламати волю ворога. Небезпека для Трампа полягає в тому, що, розгортаючи невеликі сили для обмежених рейдів, які не досягнуть його політичних цілей, він ризикує зламати не волю Ірану, а власну.
