Місто красиве й давнє. До речі, приблизно в березні 1799 року великий Наполеон із тринадцятитисячною армією розпочав облогу Акко, але, попри всі спроби, так і не взяв місто, а в травні того ж року відвів війська від міських мурів. Так от, коли я бував в Акко, то часто бачив, як зі стіни фортеці стрибали молоді араби. У море, а не туди, куди багато хто з вас подумав. Ці стрибуни виконували різні піруети та із бризками занурювалися у воду. Потім виринали, підтягувалися на каменях і бігли нагору стрибати знову. Висота там чимала, і треба мати сміливість, щоб сиганути вниз.
Якось я приїхав до Акко, і зі мною був мій приятель Толік. Він до від’їзду з Радянського Союзу професійно займався стрибками у воду. Навіть посідав якісь високі місця на всесоюзних змаганнях. І коли ми під час екскурсії на катері пропливали повз цю ділянку зі стрибаючими у воду арабами, то Анатолій почав їх критикувати. І техніки в них немає, і бризки такі, що соромно, і у воду входять, як шматок лайна, і… Толік критикував, а я поцікавився, чи може він стрибнути справді краще за них. І тоді мій приятель сказав, що зараз я побачу, як треба стрибати. Після екскурсії він попросив відвести його до тієї ділянки стіни фортеці, з якої стрибала пацанва.
Треба сказати, що ми тоді були приблизно такого ж віку, як і юні арабські екстремали: у голові гуляв вітер, а в душі вирувала юнацька максималістичність. На дворі був 1993 рік, а всередині нас бурлили гормони й емоції. Ми були юні, наївні, дурні й самовпевнені. А ще всі ми тоді почувалися майже всемогутніми й жили за цитатою Бабеля: «Якби до неба й до землі були прикріплені кільця, ви схопилися б за ці кільця й притягли б небо до землі», навіть не підозрюючи про існування самої цитати.
Загалом, коли ми прийшли на місце, я очікував на ефектний стрибок, а Толік жадав чергового підтвердження своєї крутості. Мій друг зняв футболку й кросівки, неспішно розім’явся, під насмішкуватими поглядами завсідників цього місця підійшов до краю стіни і… стрибнув. Так, це було справді красиво. Араби просто стрибали й пірнали, а він своїм майстерством справив фурор. Він підстрибнув угору, зібрався, кілька разів провернув піруети й увійшов у воду. Я з усмішкою подивився на арабів, які спостерігали за цим стрибком. На їхніх обличчях читалися не захват і подив, а справжній жах, і їхні погляди були прикуті до води. Чесно кажучи, я не очікував такої реакції.
Більше того, ця реакція мене насторожила. У цю мить із води виринув Толік, чий крик і мат рознеслися над морем. Тут уже напружився я. Його обличчя швидко заливала кров. Двоє арабів стрибнули у воду й допомогли вибратися Толіку на камені. З криків і галасу я зрозумів, що мій приятель сиганув… на каміння, а треба було правіше або лівіше. У підсумку — розсічення на лобі, забиття, перелом променевої кістки передпліччя, зміщення ключиці й ще всяке по-дрібницях. Але живий. Поки чекали швидку, мені пояснили, що це взагалі-то диво. Просто пощастило. Араби дивилися на Толіка одночасно зі сміхом і захопленням. Толік одужав, відновився. Але більше ніколи не понтувався й не здійснював необдуманих вчинків. І це не лише про стрибки. Тієї «щеплення» від безрозсудності йому вистачило на все життя.
— Знаєш, Славо, — казав він мені, коли ми з друзями прийшли його провідати, — я зрозумів, що приказка «сім разів відміряй, а один раз відріж» — це не понти, а реальний посібник до дій у житті. А ще згадав, що «не знаючи броду — не лізь у воду». А я, мудак, стрибнув, не знаючи, куди стрибаю. Це мені урок. Треба його вивчити й запам’ятати. Щоб гірше не було. А гірше ж могло бути, мля...
Чому я згадав цю історію? Коли берешся за якусь справу, не маючи про неї жодного уявлення, не маючи досвіду й знань, можна й шию зламати. І коли ти зламаєш шию собі — це буде трагедія. Але це буде трагедія твоя й твоїх близьких. А якщо ти зламаєш шию цілій країні… Ідеться не про одну людину, а про всіх, хто зараз бездумно веде Україну, як «Титанік», на айсберг, керуючись лише власними відчуттями замість знань і вміння.
Тому, перш ніж за щось братися, необхідно все тверезо зважити, проаналізувати й згадати ще одну приказку: «чи по Сеньці шапка?». Хоча може пощастити, як Толіку. Може. Але не факт або, як зараз модно казати - "це не точно". І навіть якщо вас підтримують ваші друзі й симпатики, як я підтримував Толіка, це ще не означає, що ви все робите правильно. Просто Толік міг лише собі лоба розбити, а на нашому пароплаві — ми всі. І ті, хто дивляться, і ті, хто аплодують, і ті, хто кинуться всіх витягувати, якщо ми не пройдемо повз черговий айсберг. І асбергів стає все більше, а маневріність нашого пароплава все менша. І це теж треба розуміти. Всім.
