Катаюся на роликах по стадіону. Нас тут разом шестеро: одні катять, другі стрибають, треті бігають. Й ось вам стадіонна арифметика: троє біжуть проти годинникової стрілки, а троє – за годинником. Бігаємо й катаємося довго та старанно, намотуючи 400-метрові кола. Це дуже незручно, дратує й занурює в думки щодо природи цього хаосу. На кожному колі вдивляєшся в обличчя того, хто біжить тобі на зустріч. Жодної ознаки сумніву у своїй правоті, прагнення щось змінити у цьому житті, ну хоча б на цьому стадіоні, на краще. 50% відвідувачів пох. Решті теж, бо ніхто не робить зауважень, навіть знаючи, що бігти слід проти годинника. Я теж не роблю. Бо втомився, бо знаю, що у відповідь як сотні разів до цього почую образу, отримаю відро ненависті й хамства. Я вже не роблю зауважень рогулям за кермом, які заїджають на «зебру», які паркуються на місцях для інвалідів, які вередують на касі…
Їх раптом стало дуже багато. Вони захопили цей світ: від міжнародних трибун до медіа, вулиць й супермаркетів. Люди стали дуууже вузькоспеціалізовані: знають лише те, на чому роблять гроші й інколи знаються на тому, що споживають. В іншому – повні невігласи, які стрімко наближуються до тваринного стану – з примитивними реакціями, емоціями, потребами. Гуманізм вмирає, мистецтво компромісу – анахронізм, логіка відсутня тотально.
Спостереження за жлобами засвідчує, що в такому стані їм комфортно. Вони радо лаються з будь-якого приводу, влаштовують безкінечні срачі в групах ОСББ, плещуть ненависть наліво й направо. Добра усмішка чи жарт – в раритеті. Суспільство живиться агресією до ближнього. Я не лікар, але вбачаю ознаки важкої ментальної хвороби цього суспільства. Епідемія жлобства гірша за ковід.
Маю сумнів, що цю юрбу можна назвати громадянами, що вони здатні створити державу, в якій людині, тоб-то всім їм, буде комфортно жити.
Ах, забув формулу порятунку: от повернуться з фронту наші захисники – наведуть нарешті лад…
