Хоча в цій історії це не село, як таке - це Яремче. Туристична перлина, на мій погляд. Минулого літа потрапила туди вперше. Попередньо хазяка хати мені каже: "там трошки грунтова дорога, ви будьте готові". А я готова аж до такого не була. Ми зустрілись ще біля цивілізації - навколо видно гори, внизу кав'ярні, магазини, ресторани, купа людей. Бачу здалеку тропи в гори - вони десь там, уходять за обрій, і видно навіть, як хтось там йде. На жаль, ще не знайшла собі компанію, з ким ходити (дуже хочу!!!) Отже, мої перші враження, їду за нею:
- поки асфальт, люди гуляють, і я думаю, як вранці прийду сюди за кавою;
- дорога в'ється поміж приватного сектору. Природа шалено красива;
- кілометри збільшуються. На мапі, коли бронювала, здавалося все поряд
- вже від цивілізації кілометрів 4-5, і ось вона, та сама грунтова дорога. Я, приміська людина, чомусь думала, що це схоже на щебінь. О ні, це - велике каміння. І воно не покладене, як для дороги - воно накидано й утрамбовано, але це суто гірська дорога, якою треба йти й дивитися під ноги. Ти не йдеш таким чином - ти долаєш перешкоди;
- грунтова дорога не "трошки" - вона майже кілометр. А я на низькій автівці. Хазяйка попереду - на бусику, бо купила пральну машину, їй цим бусиком роблять доставку;
- далі плато. Будиночки. Тиша. Краса. Корови. Кури. Собаки. Десь гірська річечка.
О, Боже мій...
Сказати правду - я люблю ці місця. Безпека після Харкова, тиша, неймовірна природа. "Ви ж в гори приїхали?" - дивується хазяйка. Вона ж наче права).
Але я уявила, як ці люди тут ЖИВУТЬ. Щодня. Місць для роботи менше, ніж людей. Кожного дня та жіночка йде на роботу кілометр вниз грунтовою дорогою, потім кілька кілометрів до найближчого осередка цивілізації, де можна працювати продавчинею, або прибиральницею. До найближчої школи, пошти, лікарні - кілометри. Я не побачила зупинок транспорту - отже, його тут і немає?
Ти позбавлений можливостей - гуртків, спорту, розваг, вибору місць роботи, навчання. Жінка не може одгянутись як хотіла б - грунтовою дорогою ти підеш лише в кросівках. І так щодня. Роками. І якщо ти це любиш - одне питання. Але життя одне. І бути позбавленим можливостей розвитку, реалізації - це вибір. Або ти живеш ось так - і залишаєшся без шансів на інше. Або змушений звідси їхати.
Того ж вечора я пішки подолала перевал (чи як це називється), пройшла кілька кілометрів тієї грунтової дороги на інший бік гори, знайшла інший будиночок і наступного ранку переїхала. Там все було ближче. А хазяї так само, як ми це називаємо, пахали. Вони там працюють як навіжені - одночасно на кількох роботах. Щось готують, продають на ринку, прибирають, ремонтують. Я побачила саме таку картинку життя посеред шаленої краси. Це не зовсім село - села по Україні загалом часто взагалі депресивні. Згадаймо кожен власні спогади, або хто живе в селах - з чого складається вибір? І чим він обмежується?
В інших селах немає туристів - є поле. Є свиноферма. Є якась агрофірма. І це подекуди ще й за щастя, що воно є - де працювати.
Ще приклад - село, в якому немає геть нічого, поїхати в магазин та на пошту - подія тижня. Якщо є чим поїхати.
Перечекати в селі - може бути. Жити постійно - це свідомо обрати таке життя, в якому немає руху вперед. Але це можна любити. Щиро любити. Тому не зовсім доречні пропозиції "он в селах є розбиті хати, їдьте живіть". Це пропозиція прожити своє життя так само, як той, хто пропонує. Або щось накшталт "у мене не вийшло жити як хочу - ось і ви так живіть. Нема чого мріяти".
Села шкода.
Безпеки всім
НАТО все більше виглядає як красива ілюзія. Фіцо відмовляється впрягатися, якщо що. Гаразд, це дріб'язок, але їх купа - невеликих і нерішучих насправді. І не готових, що важливіше. Одні закривають очі на російські "випадкові" безпілотники, інші прикриваються тим, що вони допомагають Україні.
Поки бореться ХТО? Щосекунди ХТО бореться? Чи у НАТО в Європі є якийсь інший ворог? Воно ж створювалося проти москви, яка тоді була центром совка. Може не тих до НАТО прийняли все ж таки?
Я би порівняла це утворення з качком на стероїдах. Виглядає великим і сильним, але тільки виглядає
