Польсько-українські дискусії навколо складних сторінок минулого нагадують розмову глухого з німим.
Протягом 2015-2023 років Польща ігнорувала свої зобов'язання щодо дотримання міждержавної угоди 1994 року, яка захищала місця поховань жертв нашого трагічного минулого.
Після майже двох десятків актів вандалізму щодо українських місць пам'яті у Польщі Український інститут національної пам'яті оголосив у 2017 році про встановлення мараторію на будь-які дії польських vis-a-vis на території України.
У Польщі цей мораторій охрестили "забороною на ексгумації" жертв конфлікту на Волині. Насправді українська сторона багато разів пояснювала - що це реакція на бездіяльність польської влади, яка протягом років ігнорувала звернення української сторони і не виконувала жодних своїх зобов'язань, що були передбачені міждержавної угодою 1994 року.
Але у 2019 році було прийняте рішення зняти цю проблему з порядку денного - про це заявили і президенти двох країн після переговорів восени 2019 року, і міністри закордонних справ обох країн влітку 2020 року.
27-28 липня міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба перебував із робочим візитом у Польщі. Під час спілкування зі своїм колегою Яцеком Чапутовичем він підкреслив, що Польща й Україна мають підходити до "вкрай чутливого" для обох суспільств історичного питання на основі не лише взаємної поваги, але і синхронізації взаємних рішень.
"Була досягнута певна домовленість між нашими країнами, і Україна відповідно до цієї домовленості зняла заборону на ексгумацію польських поховань в Україні. Тепер ми очікуємо на ухвалення Польщею рішення щодо відновлення одного українського пам'ятника, і після того, як це буде зроблено, у нас будуть відкриті всі можливості для подальшого розвитку взаємодії в цій царині", - підкреслив глава МЗС України.
Тобто жодних "заборон на ексгумації" не існує вже майже 5 років. Але є один нюанс - виконання Польщею своїх зобов'язань.
Вірніше - невиконання Польщею своїх зобов'язань.
Бо про що домовились президенти? Про те, щоб відновлювати довіру, рухаючись малими кроками. Наприклад, ми відновдюємо одне з вандалізованих у Польщі місць пам'яті українців, а ви - надаєте дозволи на проведення пошукових робіт та ексгумацій в одному із місць, де поховані рештки жерт польсько-українського конфлікту.
Який був результат домовленостей? Правильно - традиційно асиметричний.
В Україні були проведені пошукові, а потім ексгумаційні роботи в Пужніках Тернопільської області. Там були виявлені і перепоховані рештки польських громадян, які загинули за згаданих обставин. Рік тому про це досить докладно писала українська преса.
А що там з відновленням знищених українських місць пам'яті?
Монастир і нині там! Тобто восени 2020 року за пару днів до наступного візиту польського президента до українського на горі Монастир з'являється нова могильна плита замість розбитої на друзки.
Але на тій плиті невідомі відновлювачі чомусь не знайшли місце для жодного імені з 62 осіб, які похвані на тому місці.
У чому проблема написати на могильній плиті імена тих, хто там похований?!
Кажуть, що саме такі дуже чіткі запитання звучали і на зустрічі двох президентів. З чіткістю відповідей не все було так само як з чіткістю запитань.
Вочевидь, за минулі 5 років Кулеба втомився як попуга повторювати: "Ми зняли усі заборони! Ми зняли усі заборони! Ми зняли усі заборони!"
І коли у Польщі, в Ольштині Кулебу у мільйонний раз запитали про зняті 5 років тому обмеження - то замість повторити те, що він повторював раніше, міністр "розслабився" і додав кілька недоречних в тому контексті ремарок, вочевидь, вже знаючи про свою відставку за кілька днів після цієї події.
І тут польські медіа і політиків "порвало".
Спочатку своє незадоволення висловили Кулеби висловили теперішні опозиційні політики, зокрема, колишня прем'єрка Беата Шидло. Вона звинуватила Кулебу ледь не у територіальних претензіях до Польщі. "Ви робите не тільки зле, пане Кулебо, ви робите глупо," - закінчила свій пост в одній з соціальних мереж колишня прем'єрка від партії "Право і Справедливість".
Після цього в розпинання приреченого на відставку Кулебу включилися представники чинної урядової коаліції.
Спочатку - віце-прем'єр та міністр оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш. Польська преса передає його слова в тому сенсі, що Україна не увійде до ЄС без вирішення "Волинського питаня".
Потім прем'єр-міністр Дональд Туск підтвердив, що міністр Косіняк-Камиш мав рацію, коли у липні сказав, що Україну можуть не прийняти до ЄС поки не буде вирішене питання Волинської трагедії.
"І Україна, і українці, поза тим, що ми шануємо їх і підтримуємо у їх збройних зусиллях, також мають зрозуміти, що входження до ЄС - це також входження до стандартів, які стосуються політичної культури та історичної культури. Вочевидь так - віце-прем'єр Камиш має рацю: допоки не буде поваги до тих стандартів Європейського Союзу - впевнений, що Україна не стане частиною цієї Родини європейської. Я вірю, що перед - не потім, а перед тим - самі українці дійдуть до того висновку, що польсько-українська дружба, яка спирається на історичні й правді, є насамперед в їх інтересах".
Потім в подібний спосіб висловлювався і міністр закордонних справ Радослав Сікорський.
Я спеціально наводжу повну цитату Туска. Адже українські змі часто у заголовках загострили її загалом доброзичливий і неагресивний тон - "Туск пригрозив заблокувати вступ України до ЄС!"
І багато хто в Україні не прочитали нічого окрім заголовків. Та сприйняли їх вкрай гостро та негативно. Як спробу шантажу в дуже складних умовах війни, спричиненою російською агресією.
Шантаж, вочевидь, не може бути інструментом будь-якої зі сторін в дружніх польсько-українських стосунках.
Аж раптом з цього приводу вирішив висловитися колишній міністр закордонних справ Польщі Яцек Чапутовіч на шпальтах консервативної газети "Rzeczpospolita".
Його колонка називається "Політика гієни почувається добре".
У цій колонці колишній міністр закордонних справ Польщі (той, самий, з яким Дмитро Кулеба виходив на прес-пойнт, щоб оголосити про розв'язання проблем із пошуками і ексгумаціями влітку 2020 року), затаврував політику чинної влади як політику гієн - тих, хто намагається скористатися вразливим становищем України, щоб вирішити свої питання.
Опозиційний політик звинувачує правлячу у Польщі коаліцію у шантажі України історичними питаннями.
Яцек Чапутович пише: "Метафора гієни окреслює політику, метою якої є отримання користі тоді, коли партнер знаходиться в складному становищі через навалу російських військ".
Взагалі-то позиція теперішньої польської влади нагадала багатьом в Україні слова представника попередньої влади. Ярослав Качинський наприкінці 2016 року зустрівся із президентом Петром Порошенком.
Пізніше Качинський розказував про ту зустріч так:
"Ми не можемо роками погоджуватися, щоб в Україні будували культ людей, які здійснили геноцид щодо поляків, до того ж такий, що хоч і важко перевершити в жорстокості німців, але вони їх перевершили.
Коротко кажучи, то справа певного вибору України. Я чітко сказав пану президенту Порошенку, що з Бандерою вони в Європу не увійдуть".
Чим слова і дії Качинського принципово відрізняються від "політики гієн", окресленої паном екс-міністром Яцком Чапутовичем?
По суті, Яцек Чапутович звинувачує теперішню польську владу у тому, що вона перездає гру іхніми картами - картами «Права і Справедливості». PiS і решта польських правих роками використовували складні питання спільної історії для передвиборчих маніпуляцій. І тому цілком справедливий заголовок колонки колишнього міністра виглядає як перекладання провини з відносно хворої голови на відносно здорову.
Уряди "Права і Справедливості" мали усі можливості знайти порозуміння у історичних питаннях навколо складних сторінок спільної історії. Натомість за 8 років вони знищили кілька діалогових майданчиків: Польсько-український форум істориків, Польсько-український форум партнерства, зруйнована співпраця між Instytut Pamięci Narodowej та Український інститут національної пам'яті, Сейм прийняв низку резолюцій та змін у законодавстві, які обмежують академічну свободу та можливості історичного діалогу. Сумнівні успіхи минулої польської влади полягають хіба в тому, що в чинної української влади не залишилося ілюзій щодо їх vis-a-vis.
Але. Яцек Чапутович, здається першим вголос заявляє, що причина неефективності дій попереднього польського уряду є таємницею Полішенеля: вони не виконали своїх обійянок.
Ось що він пише: "Є таємницею Полішинеля, що насапмеред ідеться про відновлення пам'ятника українських солдатів на горі Монастир. Цей пам'ятник, встановлений легально за гроші польського платника податків, був знищений невідомими. Президент Володимир Зеленський погодив із президентом Анджеєм Дудою, що буде він відновлений перед переговорами в Києві в жовтню 2020 року. І був віднеовлений - але лишень у спосіб провокативний, адже з нього зникли імена полеглих солдатів. Українці почувалися ошуканими".
Щодо цього постулату Яцка Чапутовича нема чого дискутувати: здається, це вперше, коли - хай і колишній - польський урядовець визнає, що його уряд вводив в оману і українців, і поляків.
Яцек Чапутович закінчує свою колонку словами: "Трапляється думка, що Київ ніколи не згодиться на ексгумації поляків, адже це загрожувало б націоналістичній ідеології УПА. Чи не настав час, щоб відновити пам'ятник на горі Монастир у оригінальному вигляді і сказати: "перевіримо"?
Нарешті хтось з колишніх польських урядовців сказав вголос, що угоди з українцями таки належить виконувати.
Залишемо за дужками маячню польських правих (і лівих теж) про те, що "Київ ніколи не погодиться на ексгумацію поляків": це сталося 5 років тому. Просто польські державні інституції виявилися неспроможними ані до ефективного діалогу, ані для того, щоб результатом цього діалогу стало гідне поховання поляків та українців, які загинули в жахливому конфлікті на руїнах Другої Речіпосполитої.
Сьогоднішня колонка Яцка Чапутовича може стати першим кроком для розв'язання проблем, яку створила арогантська політика "Права і Справедливості" протягом минулих 8 років.
Я вже писав днями:
"Отже.
Якби в Польщі хотіли б справді трансформувати наявний конфлікт памʼяті у якийсь конструктив - то кроки мають бути наступними:
1. Заява польської сторони із підтвердженням, що рішення про зняття обмежень на будь-які пошуки місць памʼяті та можливі ексгумації жертв польсько-українського конфлікту було прийняте на рівні президентів іще під час першої їх зустрічі у 2019 році.
2. Відновити імена загиблих на могильному каменю на горі Монастир, як це було домовлено на рівні президентів на тій самій зустрічі у 2019 році.
3. Опублікувати листи-звернення голови Instytut Pamięci Narodowej Кароля Навроцького: коли і до яких установ він звертався в Україні протягом своєї каденції в якості голови цього інституту, щодо яких конкретних місць поховань мали стосунок ці звернення.
4. Посадовці, які в Україні отримали ці звернення, мають публічно пояснити, чому не відповідали на звернення голови Інституту національної памʼяті Польщі.
5. Якщо зʼясується, що таких звернень не було, голова Інституту національної памʼяті Польщі має пояснити, чому він вводив в оману польське суспільство та не здійснив жодних ефективних кроків для гідного перепоховання тлінних решток своїх земляків.
6. Нові голови інститутів національної памʼяті мають відновити співпрацю не лише в питанні спільних могил, але і ширшого кола співпраці та взаємодії, сприяючи подолання взаємних міфів, кліше та стереотипів стосовно решти тем спільного минулого. А також відновити діяльність Україно-польського форуму істориків та практику проведення спільних просвітницьких акцій, інформаційних кампаній, виставок та конференцій.
7. Сейм має скасувати норми польських законів та резолюцій, які можуть хоча б натяком урівнювати ідею боротьби за незалежну українську державу до комуністичної та нацистської ідеологій, обмежувати академічні свободи та відкритість дискусій істориків.
8. Спільно розробити і реалізувати концепцію Музею добросусідства у Луцьку, який би описував співжиття різних етносів на Волині та інших землях, які були заселені переважно українцями. А також пояснював усю повноту причин польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни.
9. Встановлення точної кількості жертв шляхом історичних досліджень, а не шляхом голосування у парламенті. Створення мартирологу, який би згадав по іменах жертв польсько-українського конфлікту.
10. Спільна програма пошуку поховань як польських, так і українських жертв цього конфлікту.
11. Створення інтерактивної карти польсько-українського конфлікту.
12. Прийняття постулату: Усі жертви - наші: не польські, чи українські, а людські!
