Самуїл Шварцбард застрелив Симона Петлюру в Парижі 25 травня 1926 року. Він не заперечував факту вбивства; центральним питанням процесу стало не “чи він убив”, а чи було це, на думку суду присяжних, “виправданою помстою” за єврейські погроми в Україні. Французький суд присяжних у 1927 році його виправдав.
Ми часто запитуємо себе: як так сталося, що людина, яка випустила сім куль у лідера нації, була виправдана під оплески європейських інтелектуалів та нобелівських лауреатів? Відповідь жорстока: це сталося в першу чергу через інституційну імпотенцію бездержавності.
На тому суді зустрілися дві сили. З одного боку — вбивця, за яким стояла потужна, згуртована світова діаспора, найкращі європейські адвокати, величезні гроші та тіньова підтримка радянських спецслужб, що ліпили з українців образ «антисемітів-погромників». З іншого боку — Симон Петлюра. Застрелений лідер знищеної, вже неіснуючої держави (УНР), за яким не було ані спецслужб, ані дипломатів, ані державних інституцій, здатних захистити його ім'я та честь нації.
Світ завжди поважає силу і право. Якщо у вас немає держави, яка вас захищає, — вас вб'ють, а вашого вбивцю виправдають, ще й зроблять із нього героя. Чому важливо згадати про це саме зараз? Тому що сьогодні, через століття, маючи власну незалежну державу та багатомільйонну армію, ми добровільно повертаємося у статус безправної, бездержавної нації зразка 1927 року.
Подивіться, що робить наша влада. Вона створює «спеціальних координаторів» та кримінальні статті для захисту від антисемітизму, вибудовуючи інституційний захист для тих, хто вже й так має владу та гроші. Але держава вперто відмовляється створити симетричний правовий захист для титульної нації.
Коли сьогодні українського бізнесмена знищують силовики, коли оборонні бюджети розкрадаються, коли за критику корупціонерів шиють «розпалювання ворожнечі», а українську ідентичність маргіналізують — ми знову опиняємося на місці беззбройного Петлюри на паризькій бруківці. Тільки тепер нас знищують не чужі спецслужби, а наша власна корумпована номенклатура, що приватизувала правосуддя.
Моє звернення до історії процесу Шварцбарда — це нагадування про те, що нація, яка не закріплює свій захист у Кримінальному кодексі, Цивільному та інших важливих Законах, яка не створює інституцій для протидії українофобії та антиукраїнізму, приречена бути жертвою.
Висновок із тієї справи: суд над убивцею був перетворений на суд над українським лідером і, ширше, над українською визвольною справою. Це руйнація базової правової логіки. Навіть якщо погроми були реальною і страшною трагедією, навіть якщо частина військ УНР була до них причетна, це не скасовує фундаменту цивілізації: політичне вбивство не може легітимізуватися як приватна кара без суду.
Але це судилище стало можливим. Воно відбулося завдяки потужній, згуртованій міжнародній кампанії захисту, яка легко переграла слабку, бездержавну українську сторону, підігруючи при цьому інтересам радянських спецслужб. Замість об'єктивного правосуддя відбувся політичний спектакль, де вбивця отримав виправдання завдяки маніпуляції громадською думкою французьких присяжних та повній відсутності в українців власного державного апарату для захисту своєї честі
Висновок на зараз: якщо Україна не почне захищати українців і всередині країни, і на міжнародних майданчиках, політиках, платформах, жорстко, симетрично і за законом — рано чи пізно знайдеться новий «шварцбард», який вистрілить у нашу державність, і новий корумпований суд, який це виправдає. Зараз представники цієї недоторканої етнічної касти у владі України пиляють військові, енергетичні, будівельні та медичні бюджети за рахунок крові і демографічних втрат українців. Саме тому Закон проти українофобії — це не питання політики. Це питання нашого фізичного та історичного виживання.
Думайте, пошируйте, коментуйте і памятайте історію українців, окроплену кровю помилок на кожному етапі свого становлення. Може, досить ходити по колу?!
