По цій темі головна маніпуляція найчастіше від влади і провладних ломів звучить так: “СЗЧ — це просто втеча, отже треба сильніше карати”. На рівні окремого бойового епізоду це може здаватися логічним, бо людина пішла з позиції — хтось інший отримав додатковий ризик, підрозділ втратив бійця, командування втратило контроль. У війні дисципліна не декоративна річ.
Але коли кількість кримінальних проваджень за СЗЧ і дезертирство наближається до (?) сотень тисяч, це вже не питання “поганих солдатів”. Це питання державної політики криміналізації завідомо запрограмованих самою військовою системою явищ. За даними, які публікували медіа з посиланням на Офіс генпрокурора, із січня 2022 року по вересень 2025-го було відкрито 235 646 проваджень за СЗЧ і 53 954 — за дезертирство; пізніше детальну статистику щодо цих злочинів прибрали з публічних звітів ОГП, пояснюючи це міркуваннями безпеки. Провадження — це ще не вирок і не завжди унікальна доведена історія, але масштаб усе одно показує системний збій.
І от на цю системну поломку держава відповідає не реформою механізмів служби, ротації, переведення, лікування, військової юстиції та захисту від командирського свавілля. Вона відповідає каральною конструкцією. Власне тут починається антиукраїнська суть: людину не повертають у правове поле, а стискають між тюрмою, втратою гарантій, страхом для сім’ї та залежністю від командира.
Що реально написано в законі
Чинна ч. 5 ст. 407 Кримінального кодексу України передбачає за СЗЧ у бойовій обстановці, а також за ті самі дії тривалістю понад три доби в умовах воєнного стану, від 5 до 10 років позбавлення волі. Це не “можуть дати до трьох”, не “штраф”, не “умовно”. Це тяжкий злочин, тому що ККУ відносить злочини з максимальною санкцією до 10 років позбавлення волі до тяжких.
Дезертирство — окрема стаття. Воно відрізняється від СЗЧ тим, що треба доводити мету ухилитися від військової служби. Але якщо дезертирство вчинене в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці, санкція вже від 5 до 12 років. Через максимум понад 10 років це вже категорія особливо тяжкого злочину.
Окремо є ст. 409 ККУ — ухилення від військової служби шляхом самокалічення, симуляції хвороби, підроблення документів, іншого обману або відмова від несення обов’язків служби. В умовах воєнного стану або в бойовій обстановці це також 5–10 років. Тобто законодавча логіка одна: у воєнний час майже весь блок військової “непокори системі” заганяється в дуже жорстку тюремну рамку.
Головний удар у тому, що суду зв’язали руки
У 2022 році закон №2839-IX зробив ключову річ: додав військові злочини, зокрема ст. 407 і 408 ККУ, до винятків зі ст. 69 і 75 ККУ. Простою мовою: суду суттєво обмежили можливість дати нижче мінімальної межі або застосувати звільнення від відбування покарання з випробуванням, якщо діяння вчинене під час воєнного стану чи в бойовій обстановці.
Оце і є справжня жорсткість. Не просто “5–10 років” на папері. А те, що перед судом може стояти людина з пораненнями, контузіями, психічним зривом, роками служби, відмовами в переведенні, конфліктом із командуванням, але закон каже: нижче мінімуму — майже ні; умовно — ні. У нормальній правовій системі суд має бачити людину. Тут його штовхають бачити тільки статтю.
Ілюзія “коридору повернення”
У 2024 році законом №3902-IX у ККУ додали ч. 5 ст. 401. Вона дозволяє особі, яка під час воєнного стану вперше вчинила СЗЧ або дезертирство, бути звільненою від кримінальної відповідальності, якщо вона добровільно звернулася до слідчого, прокурора або суду з наміром повернутися до частини чи іншого місця служби, і якщо є письмова згода командира.
Там написано “може бути звільнена”, а не “звільняється”. Потрібні процесуальні дії, рішення суду, і найнебезпечніше — письмова згода командира. Якщо людина пішла в СЗЧ саме через конфлікт із командиром, свавілля в частині, відмову в лікуванні або переведенні, то її повернення в правове поле може залежати від тієї самої вертикалі, від якої вона тікала.
Тепер законопроєкт №13260. Офіційно він зареєстрований 5 травня 2025 року, 4 вересня 2025-го прийнятий за основу, а станом на картку Верховної Ради готується на друге читання. Публічно цей проєкт описується як такий, що має прибрати з ККУ загальну норму ч. 5 ст. 401 про можливість звільнення від кримінальної відповідальності за перше СЗЧ/дезертирство при добровільному поверненні, залишивши лише перехідні умови для тих, хто вже повернувся або вчинив це до набрання законом чинності.
Тобто політичний напрям зрозумілий: не розширити дорогу назад, а звузити її. Не зробити повернення безпечнішим. Не прибрати залежність від командира. Не ввести незалежну оцінку причин СЗЧ. А навпаки — повернути максимальну криміналізацію майбутніх випадків.
Що реально втрачає людина?
Тепер без абстракцій. При СЗЧ людина отримує не лише кримінальну загрозу, вона провалюється в кілька шарів правових і соціальних втрат.
Перший шар — кримінальний. Якщо це ч. 5 ст. 407, йдеться про 5–10 років. Якщо слідство кваліфікує як дезертирство за ч. 4 ст. 408 — 5–12 років. Якщо буде обвинувальний вирок, людина має судимість із дня набрання вироком законної сили до її погашення або зняття. Для тяжкого злочину після відбуття покарання строк погашення судимості — шість років, для особливо тяжкого — вісім років. Тобто навіть після колонії або іншого відбуття покарання людина ще роками несе юридичний шлейф.
Другий шар — гроші й забезпечення. Закон №4392-IX встановив, що військовослужбовцям, які під час воєнного стану самовільно залишили частину або дезертирували, період від СЗЧ/дезертирства до повернення не зараховується до строку служби, вислуги у званні, вислуги для надбавки і пенсії. За цей час не здійснюється виплата грошового забезпечення, продовольче, речове та інші види забезпечення, а також не поширюються пільги й соціальні гарантії для військовослужбовців.
Третій шар — сім’я. У законі прямо записано: військовослужбовець, який під час воєнного стану самовільно залишив частину або дезертирував, не користується правом на пільги, гарантії та компенсації за законом про соціальний і правовий захист військовослужбовців, і на цей час члени його сім’ї також не користуються тими гарантіями, якими користувалися як члени сім’ї такої особи.
Оце — особливо брудна частина. Формально це називають “втратою похідного статусу”. По суті — це тиск через родину. Дружина не залишала частину. Дитина не вчиняла СЗЧ. Батьки не були суб’єктами військового злочину. Але держава б’є і по них. Така логіка погана не тільки морально. Вона руйнує відчуття правової індивідуальної відповідальності: відповідає не лише той, хто вчинив діяння, а й його соціальне оточення.
Четвертий шар — робота. За ст. 119 КЗпП за мобілізованими або прийнятими на військову службу зберігаються місце роботи і посада. Але закон №2839-IX додав норму: ці гарантії не поширюються на осіб, яких визнано винними у військових кримінальних правопорушеннях під час особливого періоду і вирок щодо яких набрав законної сили. Тобто після вироку людина може втратити не тільки військову кар’єру, а й цивільне робоче місце, яке за загальним правилом мало б зберігатися.
П’ятий шар — пенсійна й службова біографія. Час СЗЧ не йде в строк військової служби, вислугу у званні, вислугу для надбавки й пенсії. Для людини, яка служила роками, це не дрібниця. Це мінус у майбутніх виплатах, мінус у статусі, мінус у стажі, мінус у можливості нормально закрити військову біографію.
Шостий шар — медичний і реабілітаційний. Закон про соціальний захист військовослужбовців передбачає право на лікувальну відпустку після хвороби, поранення, контузії, травми чи каліцтва зі збереженням грошового і матеріального забезпечення, а також право військовослужбовців на безоплатну медичну допомогу у військово-медичних закладах. Але коли людину в статусі СЗЧ відрізають від грошового, речового та інших видів забезпечення й від військових соціальних гарантій, її доступ до військово-медичного й реабілітаційного маршруту стає значно більш конфліктним і залежним від процедури повернення. Невідкладну медичну допомогу це не скасовує, але військовий пакет гарантій фактично виводиться з-під ніг.
Чому це дискримінаційно за наслідками
На папері закон однаковий для всіх. У реальності він падає не на всіх однаково.
Хто має гроші, адвокатів, зв’язки, медійність, нормального командира або потрібний канал комунікації — той має шанс повернутися, перекваліфікуватися, домовитися, зайти в іншу частину, зібрати документи, отримати згоду, провести справу через суд. Хто був рядовим піхотинцем без ресурсу, без грамотного юриста, без родини в Києві, без знайомих, без доступу до публічності — той отримує закон у найгрубішій формі.
Одна й та сама каральна норма для соціально сильного стає предметом переговорів, а для соціально слабкого — вироком. Так працює непряма дискримінація: правило ніби нейтральне, але його реальна дія б’є по найбільш беззахисних.
І це особливо цинічно, бо СЗЧ часто виникає не в комфортних тилових умовах. Воно народжується там, де люди роками не мають нормальної ротації, де накази вбивчі в прямо сенсі, коли не підготовлені дії командування, де переведення перетворюється на квест, де медична система не вірить пораненому, де ВЛК сприймається як фільтр повернення на фронт, а не як медичний орган, де командир може бути не лідером, а феодалом, де процвітає чорна статистика без вісті зниклих для бойових та багато інших мерзенностей.
У чому саме “свідома антиукраїнська політика”
У політиці свідомість часто виглядає простіше: влада бачить статистику, бачить масовість, бачить, що проблема не зникає, знає про причини, але все одно обирає каральну відповідь.
Послідовність рішень говорить сама за себе.
У 2022 році держава забрала в суду важливу частину гнучкості щодо військових злочинів у воєнний час: нижче мінімуму — практично ні, випробування — ні.
У 2024 році вона відкрила вузький коридор повернення через ч. 5 ст. 401 ККУ, але зробила його залежним від письмової згоди командира.
У 2025 році закон №4392-IX додав соціально-економічний удар: немає грошей, забезпечення, зарахування строку, вислуги, пенсійного стажу, пільг і соціальних гарантій; сім’я також втрачає похідні гарантії.
Паралельно законопроєкт №13260 рухається в бік згортання загальної можливості звільнення від кримінальної відповідальності для майбутніх випадків першого СЗЧ/дезертирства.
Це вже не випадковий перекіс, а упакований сенс: не лікувати причини СЗЧ, а зробити вихід із системи максимально дорогим.
Коли людина вже в СЗЧ, перед нею має стояти зрозумілий вибір: повернутися, пройти медичну й правову оцінку, пояснити причини, отримати справедливе рішення, можливо — переведення, лікування, дисциплінарний наслідок або кримінальну відповідальність у тяжких випадках.
Але нинішня логіка дає інший сигнал: повернешся — можеш отримати кримінальну справу, залежатимеш від командира, втратиш гроші й гарантії, твоя сім’я також відчує наслідки, а якщо суд дійде до вироку — роки тюрми і судимість. Раціональна реакція багатьох людей у такій конструкції — не повернення, а тінь. Не довіра, а уникнення. Не контакт із державою, а втеча від неї.
Держава думає, що підвищує ціну СЗЧ. Насправді вона підвищує ціну повернення.
Це стратегічна помилка. Україні потрібні люди, яких можна повернути в службу, в тилову роботу, в відновлення, в правове поле. А каральна машина робить із них довгострокових ворогів системи або невидимих людей, які не працюють відкрито, не служать, не довіряють, не повертаються з-за кордону, не будують майбутнє в Україні.
Окрема проблема — повернення українців з-за кордону
Людина за кордоном дивиться не на патріотичний ролик, а на законодавчий ризик. Вона бачить, що правила мобілізації змінюються, що статуси непрозорі, що СЗЧ карається як тяжкий злочин, що судова гнучкість обмежена, що сім’ї можуть втрачати гарантії, що статистику по військових злочинах закрили з міркувань безпеки.
І після цього влада питає: “Чому українці не повертаються?”
Бо повернення — це не тільки квиток до Києва чи Львова. Це вхід у правовий простір, де людина має розуміти: що буде з її статусом, чи буде мобілізація, які гарантії, які процедури оскарження, які межі державного примусу, чи є шанс на справедливий суд, чи не стане вона об’єктом адміністративного полювання.
Коли держава посилює каральні механізми без симетричного посилення правового захисту, вона сама ламає мотивацію повертатися.
Що було б справді українською політикою?
Українська політика щодо СЗЧ мала б починатися не з “посадити”, а з “розрізнити”.
Не можна однаково трактувати людину, яка залишила позицію під час бойового завдання, і людину, яка не повернулася після лікування через психічний зрив. Не можна в один мішок кидати організоване дезертирство, втечу зі зброєю, конфлікт із командиром, провалену ВЛК, спробу переведення, сімейну катастрофу, повторне ухилення і перший зрив після двох років піхоти.
Правильна законодавча модель мала б містити кілька речей.
Перше: зберегти й розширити ч. 5 ст. 401 ККУ, а не згортати її. Добровільне повернення має бути не пасткою, а реальним маршрутом назад.
Друге: прибрати залежність повернення лише від згоди командира. Має бути альтернативний незалежний орган або військовий омбудсмен, який може оцінити ситуацію, якщо СЗЧ пов’язане саме з командиром чи умовами в частині.
Третє: повернути суду інструменти індивідуалізації. Ст. 69 і 75 ККУ не мають бути механічно заблоковані для всіх випадків СЗЧ. Суд має право бачити обставини, інакше він перетворюється на нотаріуса репресії.
Четверте: заборонити колективний тиск на сім’ї щонайменше до вироку суду. Родина не повинна бути заручником кримінального статусу військового.
П’яте: перед кримінальним фіналом має бути обов’язкова перевірка причин: медична, психологічна, командирська, кадрова. Якщо людина йде в СЗЧ після відмов у лікуванні або переведенні, це не лише її провина. Це доказ того, що система не дала легального виходу.
Шосте: якщо в підрозділі масове СЗЧ, автоматично має перевірятися командування. Не тільки солдат, а й командир. Не тільки виконавець, а й умови, які породили втечу.
Висновок
Посилення відповідальності за СЗЧ у нинішній логіці — це не просто “боротьба за дисципліну”. Це політика, яка переводить системну кризу армії в індивідуальну кримінальну провину солдата.
Вона дає державі зручного винного. Не командир, який ламав людей. Не ВЛК, яка не бачила травм. Не кадрова система, яка не давала переведення. Не політичне керівництво, яке не створило зрозумілих строків служби й ротацій. Винний один: той, хто зірвався, пішов, не повернувся, не витримав.
Це антиукраїнська політика за наслідками, бо вона працює проти української людини, проти довіри, проти повернення громадян, проти армійської стійкості й проти самої ідеї України як республіки громадян. Україна не може виграти довгу війну, якщо держава поводиться з власними захисниками як із ресурсом, який або стоїть у строю, або підлягає кримінальній утилізації.
Справжня державна сила — не в тому, щоб усіх залякати. Сила — в тому, щоб повернути максимум людей у правове поле, покарати справді небезпечні випадки, захистити сім’ї, зламати командирське свавілля, вилікувати поранених і визнати: масове СЗЧ — це не лише злочин окремих військових. Це обвинувальний акт проти самої системи.
