Легальний бізнес в Україні сьогодні живе в режимі безперервного очікування страти. Щотижня електронна пошта приносить нову порцію «державного управління»: невідкладно подати, терміново скасувати, негайно з'явитися, перепідтвердити, заборонити. Жодного горизонту планування. Жодного партнерства. Лише ультиматуми з дедлайном «на вчора». Це з одного боку, а з іншого — пряме, фізичне руйнування московитами. Лише під час ракетних атак 2 липня ворог вкотре знищив черговий термінал Нової Пошти та інфраструктуру Moyo. До цього російські ракети вщент спалили офіси та склади компанії «Міксмарт» і сотень інших українських підприємств.
Вчора під цей страшний каток потрапив склад нашого прямого партнера — імпортера унікального медичного обладнання для дитячої реанімації. В один момент згоріло все: високотехнологічна апаратура, яка мала рятувати життя немовлят, перетворилася на попіл. Прямі збитки — понад 2 мільйони доларів. Це чисті втрати, знищення обігових коштів та капіталу, які ніхто не компенсує.
І на цьому кривавому тлі, коли бізнес буквально збирає себе по шматочках серед згарищ власна держава вирізає бізнес через скасування критичності та нових і нових механізмів розбронювання співробітників з компаній і підприємств. Замість підтримки, податкових канікул, допомоги у відновленні чи бодай елементарного співчуття, державний апарат тисне на виснажених підприємців як окупант. Поки московити випалюють склади фізично, чиновники випалюють залишки команд адміністративно. Державі просто байдуже на реальні втрати й збитки тих, хто тримає її бюджет.
Давайте покажу приклад хронологію цього інституційного абсурду в бюрократії чиновників в галузі охорони здоровя, наприклад:
Середа, 1 липня 2026 року: Уряд ухвалює постанову, якою змінює правила бронювання для сумісників.
Четвер, 2 липня 2026 року: (Поки горять термінали та медичні склади) Міністерство економіки пише листа до МОЗ про перевищення квот.
П'ятниця, 3 липня 2026 року: МОЗ формує і розсилає листи щастя медичним підприємствам.
Понеділок, 6 липня 2026 року, 17:00: Це дедлайн. Час, до якого підприємство зобов'язане самостійно анулювати відстрочки своїм працівникам-сумісникам і відзвітувати міністерству.
Один робочий день, Карл! Держава дає легальній медичній компанії чи клініці, що займається, наприклад, лікуванням онкології або клінічним інжинірингом, рівно один день, щоб зламати свою кадрову структуру. А якщо бізнес не встигне або спробує захистити своїх людей юридично? МОЗ прямо пише: буде розглянуто питання про скасування підприємству статусу критично важливого в найкоротший термін. Тобто держава каже: або ви своїми руками до понеділка викидаєте ключових фахівців на вулицю (в ТЦК), або ми множимо ваш бізнес на нуль і зупиняємо лікувальні процеси. Це точно проукраїнський державний менеджмент по стимулювання та збереження національної економіки?
Медичний сумісник — це не схема, це життєва необхідність
Найбільший цинізм цієї ситуації полягає у тотальному нерозумінні (або свідомому ігноруванні) специфіки медичної галузі. Держава вирішила рахувати працівника-сумісника лише за одним місцем роботи — там, де строк трудових відносин є найбільшим. З погляду кабінетного клерка, це боротьба зі штучним роздуттям штату. Але в реальній системі охорони здоров'я сумісництво — це базова архітектура виживання.
Хто такий сумісник у медицині? Це висококласний хірург-онколог, який оперує в державній лікарні, але консультує у приватній клініці. Це унікальний клінічний інженер, який вміє налаштовувати складні лінійні прискорювачі, МРТ чи апарати дитячої реанімації, і тому офіційно працює на пів ставки одразу в кількох медичних центрах, бо таких фахівців на всю країну — одиниці. Це сервісний технік, який закриває логістику та ремонт обладнання у двох-трьох регіонах одночасно.
Держава змушує компанію відмовитися від цих людей просто тому, що їхня трудова книжка довше лежить в іншому місці. Лікарня чи дистриб'ютор втрачає функцію, а пацієнт втрачає допомогу — і все це заради того, щоб зійшлися таблички у звітах Пенсійного фонду та Мінекономіки.
Саме цікаве, що державні органи (Міноборони, ПФУ, Мінекономіки) вже давно проаналізували бази даних і самі встановили факт перевищення квот, які ж вони і прудують, а потім звужують кожні 3-5 місяців. До того ж, держава вже знає, хто ці люди, і технічно могла б просто актуалізувати дані в системі «Оберіг», надіславши роботодавцю автоматичне сповіщення про зміну статусу працівника.
Але ні. Екстрактивна система працює інакше. Вона змушує керівника клініки чи сервісної компанії заходити на портал «Дія» і самостійно тиснути кнопку анулювання броні для своїх ключових інженерів чи лікарів. Держава змушує бізнес бути катом для власної команди. А щоб рука не здригнулася — тримає біля скроні погрозу забрати статус критичності.
То чому бізнес сприймає це як відверту ворожість? Легальний бізнес платить податки, тримає робочі місця, забезпечує армію, донатить, ремонтує техніку, підтримує родини мобілізованих працівників. Він працює під щоденними обстрілами, в умовах жорстких відключень електроенергії, під тиском кредитів та постійних касових розривів.
А у відповідь отримує лише постійне відчуття, що держава в будь-який момент може вибити двері й забрати ключових людей. Це породжує не патріотичну мобілізацію, а глуху економічну оборону від власної держави.
Бізнес починає не розвиватися, а ховатися. Не наймати чоловіків, а уникати будь-якого кадрового ризику. Не інвестувати в довгі проєкти, а жити максимально короткими операційними циклами. Не показувати все офіційно, а думати, як не стати видимим для мобілізаційно-фіскального апарату. Навіть міжнародні агенції прямо фіксують, що посилення мобілізаційних правил стрімко збільшило кількість чоловіків, які віддають перевагу неформальній зайнятості, аби тільки не потрапляти в офіційні бази даних.
ЗАТ "Україна" маніакально хоче більше контролю — і саме цим власними руками штовхає економіку в глибоку тінь. Вдумайтеся, критично важливі підприємства генерують близько 60% усіх надходжень до бюджету. Мінекономіки самостійно і прямо визнає цей факт, декларуючи, що завдання держави — зберегти можливість таких підприємств працювати, сплачувати податки й підтримувати економіку.
Тобто держава чудово розуміє: саме ці підприємства фінансують бюджет, армію, соціальні видатки, імпорт медичного та технічного обладнання, логістику, енергетику та оборонне виробництво. Але водночас апарат вибудовує правила так, що будь-якої п'ятниці частину цих підприємств можна поставити під ризик втрати статусу, квоти або ключових людей. Це виглядає як чиста некроекономіка (політика знищення економічної бази шляхом розкладання, удушення). Щоб закрити сьогоднішню ситуативну мобілізаційну потребу чи просто відзвітувати про виконання плану, держава починає жадібно їсти свою завтрашню податкову базу.
Економіка під розстрілом в прямому і непрямому сенсах.
Армія без людей не воює — це аксіома. Але армія без економіки теж не воює. Їй потрібні зарплати, пальне, ремонтні бази, фортифікації, електрика, транспорт, надійний зв’язок, сучасна медицина, дрони та податки. Їй потрібні клінічні інженери, імпортери, логісти, водії та ті, хто ці податки генерує.
Якщо розібрати складну економіку на піхотинців, можна отримати красиву статистичну кількість для звітів, але гарантовано втратити довгострокову здатність держави вести війну на виснаження.
Колись голова податкового комітету Данило Гетманцев любив цитувати відому фразу про те, що мистецтво оподаткування — це вміння «общипувати гусака» так, щоб отримати максимум пір'я з мінімумом писку. Але сьогодні ця парадигма мертва. Держава більше не общипує гусей. Вона перейшла до їхнього системного відлову та публічного зарізання.
Сьогодні легальний бізнес — це гуси, яких заганяють у глухий кут: когось живцем кидають в окріп нових зарплатних порогів і квот, когось показово відстрілюють скасованими статусами критичності, а когось просто методично душать п'ятничними ультиматумами. І найстрашніше те, що ця бійня відбувається відкрито, прямо на очах у мільйонів «перехожих» — тіньового сектору, людей у СЗЧ та необлікованих громадян, — які стоять обабіч і наївно думають, що це їх не стосується.
Стосується. Бо коли держава власними руками доб'є останній легальний бізнес, що вижив після російських ракет і продовжував тримати на собі бюджет та економічний тил, — система неминуче впаде на всіх. Неможливо виграти екзистенційну війну, коли інфраструктуру твого підприємства вночі спалює ворог, а вранці власна держава робить контрольний постріл у спину... Як же ви заїбали, ліквідатори, з обох боків.
