Художниця; депутат ВР УРСР (1951-1958 рр.), член правління СХУ (1956-1962 рр.) та СХ СРСР (з 1963 р.); народний художник СРСР (1982 р.), дійсний член AM СРСР (з 1975 р.), лауреат Державної премії СРСР (1949, 1951, 1979 рр.), Державної премії України ім. Т. Шевченка (1998 р.); нагороджена орденами Трудового Червоного Прапора (1951 р.), Дружби народів (1977 р.), Почесною відзнакою Президента України (1994 р.), орденом «За заслуги» II ст. (1997 р.); Герой України (2001 р.); номінантка премій «Художник року» (ЮНЕСКО, 1997 р.) та «Жінка року» (Міжнародний біографічний центр у Кембриджі, 2000 р.).
Т. Яблонська народилась у м. Смоленську; її батько був учителем російської мови та малювання, мати викладала французьку мову. Один із дідусів Яблонської працював інспектором народних училищ, другий походив зі старовинного литовського шляхетського роду.
1929 р. родина Яблонських переїхала до України. У 1935—1941 рр. Т. Яблонська вчилася у професора Ф. Кричевського у КХІ, де у 1944-1952 рр. викладала рисунок, живопис та композицію. У 1965-1966 рр. вона працювала головним спеціалістом Київського НДІ експериментального проектування. З 1966 по 1973 рр. завідувала кафедрою композиції та керувала майстернею монументального живопису у КХІ (з 1967 р. — професор).
Визнання Т. Яблонській принесла картина «Хліб» (1949 р., Державна Третьяковська галерея, Москва), за яку художниця отримала свою першу Державну премію та бронзову медаль Всесвітньої виставки у Брюсселі (1958 р.). У центральній жіночій фігурі картини глядачі, що знали авторку полотна, вбачали саму Яблонську, яка була «монументальною» жінкою з усіх поглядів — і фізично, і духовно.
Творчості художниці властивий великий жанровий діапазон — портрети, натюрморти, пейзажі, тематичні картини. їх центральною темою було буденне життя — побутові сцени, портрети членів родини та автопортрети в домашній обстановці. На все, що її оточувало, у художниці був особливий власний погляд. Якщо сюжетні картини є даниною часу і цікаві лише з точки зору історії, то пейзажі, портрети та натюрморти віддзеркалюють її творчу душу. Критики добирали до її робіт літературні паралелі: картину «Хліб» називали «картина-роман», полотно «Ранок» (на якому зображено дівчинку біля вікна) — «поемою», а «Народну поему» (з життя українського села) — «народною епопеєю». Особливістю творів художниці є кольори, які особливою власного мовою передають духовну субстанцію її робіт.
З-поміж «соцреалістичних» полотен, створених художницею у другій половині 1940-х років, вирізняється картина «Перед стартом» (1947 р.), у якій відчуття зимового дня передається фарбами та складною фактурою поверхні полотна. Ця картина, що експонувалася на одній із всесоюзних виставок, номінувалася на Державну премію. Проте в той час партійне керівництво видало лист із засудженням «формалізму» у мистецтві, й полотно (в якому чиновники побачили ознаки імпресіонізму) заховали у запасники Київського художнього музею. Подібні твори Т. Яблонської та інших «лівих» художників засудили у Художньому інституті. Це стало для художниці попередженням і наступну картину «Хліб» (в якій зображено сцену на току під час обмолоту врожаю) вона створила у стилі соцреалізму. Проте її кольорові поєднання — золотаве зерно, сині спідниці, білі хустки і сорочки, що створювали живописну гру, авторка запозичила з кращих імпресіоністських полотен. За словами самої Т. Яблонської, це полотно (відзначене Сталінською премією) нагадувало їй радянський плакат, однак подобалось партійному керівництву. Іншу свою тогочасну картину «Весна» (за яку 1951 р. одержала другу Державну премію) Т. Яблонська на схилі літ називала «падінням в усьому, найчистішим фотографізмом, натуралізмом і повного пасивністю».
Пошуки власного «я» у мистецтві тривали усе її творче життя. З початком «хрущовської відлиги» і пожвавленням у мистецтві вона знову почала експериментувати. Поштовхом до цього стала поїздка 1965 р. на Закарпаття, де існувала цікава авангардна школа живопису, представлена роботами Ерделі, Коцкі, Манайла, Шолтеса, Глюка, Бокшая. Поїхавши на етюди до с. Апші (у Солотвинському p-ні), Яблонська побачила там виразну архітектуру та барвисту народну етніку. Так почалося її захоплення національною формою, підсумком якого стало створення у 1965-1966 рр. «Закарпатського циклу». Водночас Яблонська захопилась і монументальним мистецтвом з його узагальнювальними образами, формами, поєднанням почуттів і думок, стилізацією. У цей час вона вводила до живопису традиції народної настінного розпису з його насиченими кольорами. Звернення до джерел народного мистецтва відчутне у творах «На ярмарку в Солотвині» (1960 р.), «Разом з батьком» (1962 р.), «Весілля» (1963 р.), «Травень» (1965 р.), «Літо» (1967 р.). У них Т. Яблонська наблизилася до «бойчукістів», які поєднували віковічні традиції з модерністськими художніми течіями. Своїми вдалими картинами, в основу яких покладено почуття та емоції, майстриня вважала полотна «Вдови» (1971 р.), «Віконце», «Чайна». Проте поступово Т. Яблонська у картинах «Безіменні висоти» (1969 р.), «Відпочинок», «Біля синього моря» відійшла від цього напряму «зовнішньої декоративності».
Ще одним кардинальним поворотом у мистецтві Т. Яблонської стала поїздка до Італії у 1972 р. Знайомство з мистецтвом Відродження дало змогу художниці, за її словами, переконатися, що майстер не повинен (як художники-«шукаючі» 1960-х років) піклуватися про власну оригінальність і самовираження, втрачаючи справжнє мистецтво. Під впливом старих італійських майстрів вона створила картину «Вечір. Стара Флоренція» (1973 р.), а за полотно «Льон» (1977 р.) отримала третю Державну премію.
Останній «перелом» у творчості Т. Яблонської відбувся під впливом її дочки1- художниці Ольги Отрощенко (1947-1999 рр.), яка створювала, за словами Яблонської, «міцні, матеріальні й водночас кольорові, вагомі етюди, поверхня яких наповнена напруженою вібрацією, а колір вирізнявся глибоким тоном і щільністю».
Головними «адресами» Т. Яблонської були її майстерня, розташована в мальовничій місцевості навпроти Художнього інституту; її київська квартира (де не було майже нічого, крім книжок та сувенірів, які художниця привозила з поїздок) та Будинок творчості художника у м. Седнєві на Чернігівщині, де вона «на пленері» зробила десятки етюдів і пейзажів «Седнівського циклу» — у парку, кам’яниці Лизогубів, з альтанки байкаря Л. Глібова над річкою Снов.
1 Т. Яблонська мала доньок Ольгу Отрощенко і Гаяне Атаян (1941 і 1959 рр. н.) — обидві художниці.
Тетяна Яблонська Автопортрет 1945 р.
У незалежній Україні Т. Яблонську визнали класиком. 1998 р. президент Л. Кучма та голова Верховної Ради В. Литвин на чолі урядової делегації прибули до провулка І. Мар’яненка на Печерську, де мешкала художниця, і вручили їй Шевченківську премію.
Після інсульту у 1999 р. та паралічу правої руки художниця продовжувала працювати у техніці «пастель» лівою. Свою останню роботу майстриня створила напередодні смерті. Її поховано на Байковому кладовищі.
Головними творами Т. Яблонської є «Автопортрет», «Ворог наближається» та «Відбудова Хрещатика» (всі 1945 р.), «Вечір на Дніпрі» (1947 р.), «У парку» (1949 р.), «Весна» (1950 р.), «Над Дніпром» та «Ранок» (обидві 1954 р.), «Близнюки» (1958 р.), «Святковий вечір» (1960 р.), «Молода мати» та «Нові вікна» (обидві 1964 р.), «Життя» (1966 р.), «Паперові квіти» (1967 р.), «Колиска» (1968 р.), «Юність» (1969 р.), «Життя продовжується» (1971 р.), «Тиша» (1975 р.), «Зима в старому Києві» (1976 р.), «Венеція. Великий канал. Етюд» та «Гондоли. Етюд» (обидві 1977 р.), «Взимку на фермі» та «Вечір на лузі» (обидві 1979 р.), «Червень» (1981 р.), «Портрет художника Є. Волобуева» (1982 р.), «Осінні тіні» (1987 р.), «Перлиновий ранок» та «Тінистий сад» (обидві 1988 р.), «Зелене вікно» (1989 р.), «Під липами» (1992 р.), «Золото осені» (1994 р.), «Свіже повітря» (1995 р.); пейзажі Седнева (1993-1998 рр.); серії «Обереги» (1991-1992 рр.) та «Вікна» (пастель, 1993-1996 рр.), «Спогади. По Україні» (1998-1999 рр.).
Картини Т. Яблонської стали окрасою Національного художнього музею України у Києві, Державної Третьяковської галереї у Москві, Державного Російського музею у Санкт-Петербурзі, Київського музею російського мистецтва; Полтавського, Запорізького, Харківського художніх музеїв, Львівської картинної галереї. 2006 р. її іменем було названо вулицю в Києві.
