Ім’я Володимира Горовиця добре знайоме всім шанувальникам класичної музики, але, на жаль, майже невідоме широкому загалу. А цю людину недарма називають «королем королів піанізму»!
Видатний музикант народився в Києві 1 жовтня 1904 р. (деякі дослідники життя і творчості піаніста називають 1903 р.) у родині заможного київського інженера Самуїла Іоахімовича Горовиця, що мав власну фірму з виготовлення електричного устатковання. Щоправда, існує версія, що місцем народження хлопчика був Бердичів. Утім родина майбутнього піаніста мешкала у Києві ще з 1850-х років і була досить відомою й шанованою, особливо дід — купець першої гільдії Йоахим Горовиць. Хлопчик з дитинства був привчений до музики — цьому посприяла його мати Софія (уроджена Бодик), що свого часу вісім років навчалася в Київському музичному училищі у класі видатного піаніста Володимира Пухальського. Дядько, Олександр Іоахімович, закінчив Московську консерваторію (клас Олександра Скрябіна), був відомим у Харкові піаністом і педагогом. Старша сестра Володимира, Реґіна Самійлівна, також стала піаністкою, викладала в Харківському музичному училищі. Перші уроки гри на фортепіано Володя отримав від матері, а з 1912 р. розпочав навчання в Київській консерваторії у класі вже згадуваного Пухальського, а в 1915-1919 рр. — у Сергія Тарновського.
Рідні Володимира Самійловича згадували, що той ще з дитинства захоплювався операми російських композиторів — у віці 9 років міг зіграти партитуру до «Євгенія Онєгіна» Чайковського. Він від природи мав унікальну віртуозність, проте майже не працював над технікою — віддавав перевагу відточенню виконання окремих творів. Ще під час навчання в консерваторії не лише шліфував виконавську майстерність, а й писав музику, в основному під впливом тодішнього свого кумира — Сергія Рахманінова. Пізніше деякі з юнацьких творів із задоволенням виконував під час своїх концертів, навіть записав їх на платівки.
Хлопчик виявився дуже здібним і успішно закінчив консерваторію в 1920 р., хоча диплом так і не отримав — не мав свідоцтва про закінчення гімназії. Під час навчання він неодноразово брав участь у публічних концертах, до яких залучали лише найталановитіших учнів. Окрім того, Володі пощастило в 1918 р. брати уроки у відомої піаністки Анет Єсипової, а в 1920 р. у всесвітньовідомого Фелікса Блуменфельда, творчі принципи якого стали вирішальними у формуванні Горовиця як музиканта — він усе життя лишався вірним принципам романтичного піанізму. Після закінчення консерваторії Володимир Горовиць до 1925 р. концертував містами Радянської Росії, маючи величезний успіх. Неодноразово виступав у концертних залах Москви, Петрограда з першокласними оркестрами, разом з одеським скрипалем Натаном Мільштейном. Так, лише з жовтня 1924 р. по січень 1925 р. він дав у Петрограді 20 концертів! Не останню роль у такому активному концертуванні зіграло те, що Горовиць мусив матеріально підтримувати свою родину, — прихід більшовиків до влади негативно позначився на статках Горовиців. Сам піаніст згадував: «За 24 години моя родина втратила все. Власними очима я бачив, як вони викинули наш рояль з вікна».
Виступи Горовиця мали величезний успіх не лише завдяки відмінній техніці виконання, а й через шалений артистизм, дар запалювати слухачів. Тогочасні критики називали Володимира «новим Лістом», «Лістом номер два», «Лістом XX століття», порівнюючи з видатним композитором і піаністом XIX ст. Ференцем Лістом, одним з найвидатніших представників музичного романтизму.
Утім ситуація склалася так, що 1925 р. Володимир Горовиць емігрував до Європи, де продовжив кар’єру піаніст-концертанта. Його закордонний дебют відбувся 2 січня 1926 р. у Берліні та пройшов без особливого успіху: по-перше, ім’я піаніста в тогочасній Європі було невідомим, а по-друге, місцева публіка звикла до стриманішого виконання і не змогла гідно оцінити темперамент Горовиця. Слава прийшла до нього після феєричного виступу в Гамбурзі. Переказують таку історію: одного разу в готель до Горовиця прийшов імпресаріо Гамбурзького філармонійного оркестру і поскаржився, що в нього зривається виконання Першого концерту Чайковського через хворобу піаніста. На запитання Горовиця, коли потрібно грати, той відповів: «За сорок п’ять хвилин». Горовець виконував цей твір востаннє за місяць до того, але часу зазирати в ноти не було — він устиг лише поголитися. Диригент оркестру Юджин Пабс, розуміючи, що часу говорити про темпи, особливості виконання немає, зауважив лише одне: «Стежте за моєю паличкою». Та з перших акордів Горовиця диригент сам почав стежити за руками піаніста, щоб дотримуватись темпу, який той задав! Концерт спричинив справжню істерію: три тисячі квитків на наступний концерт Горовиця розійшлися за дві години, а газети називали успіх виконавця «нечуваним з часів Карузо».
Однією з найяскравіших подій культурного життя Європи 1920-х років стали гастролі унікального тріо — піаніста Горовиця, скрипаля Мільштейна та віолончеліста П’ятигорського. Тріумфальними були виступи у Парижі, де довелося викликати жандармів, аби звільнити концертну залу від шалених фанатів піаніста; у Лондоні, інших європейських містах. У 1928 р. Горовиць перетнув Атлантичний океан й опинився у США (в 1944 р. він отримав американське громадянство), де з тріумфом виступив у низці міст, зокрема в Нью-Йорку. На цьому концерті був присутній кумир Горовиця — Сергій Рахманінов. Він був вражений талантом молодого піаніста і запропонував йому разом пройти його Третій фортепіанний концерт, який Горовиць мав незабаром виконувати. У підвалі фірми «Стейнвей» на одному з роялів Горовиць виконав для Рахманінова його Третій концерт, а той, у свою чергу, на іншому роялі підіграв оркестрову партію. Цей виступ став незабутнім моментом для молодого піаніста, він називав його Своїм справжнім дебютом. 1930 р. він першим з музикантів записав цей твір. Пізніше розповідав: «Рахманінов віддав цей концерт мені. Він завжди казав: Горовиць виконує його краще, ніж я».
Після успішних американських гастролей Горовиць не припиняв концертувати Європою та Америкою, даючи чи не по концерту в день, причому отримуючи за виступ по 1500 доларів — нечувані на той час гроші! Він мав феноменальний успіх. Щасливо складалося й особисте життя: 1933 р. піаніст одружився з дочкою відомого диригента Артуро Тосканіні — Вандою (на жаль, особисте щастя піаніста було недовгим — 1957 р. Ванда вкоротила собі віку). А от стосунки музиканта з радянською владою були досить складними: після еміграції він побував на теренах СРСР лише в 1986 р. — дав кілька концертів у Москві та Ленінграді. Ставлення Горовиця до радянського режиму було однозначно негативним, адже в 1930-х роках у концтаборах загинули його брат та батько (останній відвідав сина у Парижі 1934 р., а після повернення до Союзу був репресований), та й на адресу самого музиканта неодноразово лунали погрози. 1935 рік був дуже важким для нього: на додачу до всіх переживань у Горовиця розпочалися проблеми зі здоров’ям, він на три роки призупинив концертну діяльність, у пресі навіть почали з’являтися повідомлення про смерть видатного піаніста. Кризу йому допоміг пережити Сергій Рахманінов, з яким у музиканта були теплі, дружні стосунки.
У 1940-1950-х роках піаніст виступав в основному на теренах США. А під час Другої світової війни, 1943 р., за ініціативи міністра фінансів США Моргентау дав благочинний концерт на потреби військового відомства в Карнегі-хол, зібравши рекордну для класичного виконавця суму — понад 10 мільйонів доларів!
Практично все життя Володимир Горовиць активно концертував, час від часу роблячи творчі паузи, найбільшою з яких була перерва 1953-1965 рр., коли піаніст лише записувався у студії. В основному він виступав у найкращих залах США, лише 1982 р. (вперше за тридцять років) дав концерт у Лондоні, наступного року — серію концертів у Японії, а 1986 р., як уже зазначалося, виступив у СРСР — у Москві та Ленінграді. Останній європейський концерт він дав 1987 р. у віці 83 років.
Його репертуар вражав широтою і різнобарвністю: він виконував класичні твори, твори авторів XX ст., власні авторські транскрипції популярних творів. І слухачі, і критики відзначали його віртуозність та феноменальну техніку. Талант піаніста було відзначено і численними нагородами: з 1962 по 1989 рр. він отримав 24 нагороди «Греммі», а наприкінці життя найвищу американську нагороду — Медаль Свободи. До останніх днів Горовиць продовжував записуватися в студії, остання його платівка вийшла напередодні смерті. 1987 р. у нью-йоркській квартирі було знято фільм «Останній романтик» про долю видатного піаніста. Помер Володимир Самійлович 5 листопада 1989 р. у Нью-Йорку, його поховано у Мілані, у фамільному склепі родини Тосканіні.
Поряд з винятковим талантом Горовиць був дуже складною людиною. Говорячи про себе і свою творчість, він зауважував: «Я індивідуаліст, яким мусить бути кожен митець. Я чув і знав усіх піаністів і виніс про них негативну думку. Я їх критикував. Жодного впливу на мене вони не мали. Моя індивідуальність тверда, як сталь, і ніхто не в змозі похитнути її». Втім багато музикантів вважає себе учнями великого піаніста, а з 1995 р. у рідному місті музиканта, Києві, проводиться конкурс молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця.
