З іменем Івана Семеновича Козловського пов’язано цілий пласт оперного мистецтва XX століття. Не буде перебільшенням сказати, що він став одним з найвидатніших виконавців світового масштабу, одним із символів минулого століття.
Майбутній співак народився 11 березня 1900 р. на Київщині, у селі Мар’янівка неподалік Білої Церкви. Шанобливе ставлення і любов до музики хлопчина успадкував від батьків — Семена Йосиповича і Ганни Герасимівни. Співати почав удома, у шкільному хорі, а у вісім років хлопчика взяли співаком до Михайлівського Золотоверхого монастиря, де Іван провів наступні 10 років. З 15 років юнак брав участь у постановках Спілки українських акторів, де його талант помітив актор Іван Мар’яненко, що влаштував Іванові прослуховування у відомого педагога Олени Олександрівни Муравйової. Та, почувши голос юнака, відзначила його природну поставу. Так у 17-річному віці Козловський вступив до Київського музично-драматичного інституту, де його викладачем була Олена Олександрівна, що виховала не одну зірку оперної сцени. А незабаром молодий співак дебютував у опері «Запорожець за Дунаєм» у ролі Андрія. 1918 р. талановитий він розпочав свою співацьку кар’єру в Полтавському музично-драматичному театрі.
Утім музичний поступ молодого співака перервався службою в армії. У складі 22-ї стрілецької бригади інженерних військ його направили до Полтави, де він брав участь у постановках Полтавського музично-драматичного театру, — адже Козловському було дозволено поєднувати військову службу з творчою діяльністю. Під час перебування в лавах армії стався цікавий випадок: червоноармієць Козловський замінив на сцені оперного театру хворого співака і блискуче виступив в опері Гуно «Фауст». В ті самі роки Козловський співав у вокальному квартеті під керівництвом Олександра Свєшнікова.
Ті, кому пощастило чути спів юнака, впевнено пророкували йому блискуче музичне майбутнє. І вони мали рацію: після завершення військової служби у 1923 р., незважаючи на важкі часи, Іван почав співати на оперній сцені — брав участь у виставах Харківського і Свердловського театрів опери та балету. У Харківському театрі він працював пліч-о-пліч з видатним актором Панасом Саксаганським. Зокрема в опері «Наталка Полтавка» Саксаганський грав Виборного, а юний Козловський — Петра, у «Запорожці за Дунаєм» Панас Карпович виконував роль Карася, а Іван Семенович — Андрія. Згодом прославлений майстер подарував співаку-початківцю фото з написом «Західна культура значима, цікава, але прославляйте слов’янську нашу культуру, глибоку за думкою, виразну за формою». Цього напуття Козловський дотримувався все життя і втілював його своєю творчістю й наполегливою працею.
Коли директора Харківського театру Бориса Арканова призначили керівником Свердловського оперного театру, Козловський не зміг йому відмовити і вирушив на Урал зміцнювати тамтешню оперну трупу. І навіть отримавши запрошення від Ленінградського театру опери та балету, ввічливо відмовився, пославшись на зобов’язання перед Аркановим. У Свердловську Козловський виконував майже всі провідні ролі і здобув шалену популярність — усі вистави за його участі проходили у переповнених залах.
А з 1926 р. доля пов’язала його зі сценою Великого театру СРСР, де він проспівав понад 50 партій. Голос Івана Козловського з неймовірним динамічним діапазоном понад 100 децибел був унікальним надбанням. Першою ж виконаною на сцені Великого театру роллю стала невеличка партія Юродивого в опері М. Мусоргського «Борис Годунов», яку талановитий юнак зміг зробити яскравою і такою, що запам’яталася глядачам. Протягом свого творчого життя на сцені цього театру він втілив чимало яскравих персонажів, як-от Петро («Наталка Полтавка»), Андрій («Катерина»), Ленський («Євгеній Онєгін»), Лоенгрін (однойменна опера Вагнера) та ін. Фактично на цій сцені він пройшов шлях від Ромео («Ромео і Джульетта» Гуно) до старця Берендея («Снігуронька» Римського-Корсакова). Був і постановником кількох опер. Козловський був також засновником і художнім керівником концертного ансамблю опери в 1938-1941 рр. За три роки існування цього колективу він здійснив низку цікавих постановок класичних опер у концертному виконанні — «Вертера» Массне, «Паяців» Леонкавалло, «Орфея» Глюка, «Моцарта і Сальєрі» Римського-Корсакова, « Катерини» Аркаса...
Натхненну працю протягом десятиліть було відзначено урядом: у 1941 р. і 1949 рр. співак ставав лауреатом Державної премії СРСР, а в 1990 р. — Державної премії УРСР ім. Тараса Шевченка. Ще у зеніті співацької кар’єри він був живим класиком, зразком для наслідування іншими виконавцями. Такий успіх обумовлено Божим даром, помноженим на важку працю, — Козловський був надзвичайно вимогливим не лише до себе, а й до оточення. Утім ті, хто знав великого співака, згадують його блискуче почуття гумору і дитячу безпосередність. Розповідають, що 1980 р. на сцені Київської опери мала відбутися прем’єра опери «Вертер» Массне, на яку Івана Степановича запросили як глядача. Йому забронювали найкращі місця, але він відмовився сидіти деінде, ніж у директорській ложі. Цю забаганку виконали, вистава розпочалася. Під час третього акту, коли Володимир Федотов заспівав романс «О, не буди мене», Козловський встав і почав співати разом з ним. За кулісами здійнялась паніка: як це розуміти? Але публіка зрозуміла все правильно — після закінчення імпровізованого дуету зал вибухнув оваціями.
На сцені Великого театру Іван Семенович пропрацював до 54 років. Утім не завжди життя Козловського складалося легко: наприкінці 1930-х років його звільнили з театру, — дирекція вважала характер співака дуже важким, а його самого надто вимогливим, та і сам співак був незадоволений ставленням до нього. Утім водночас несподівано для себе самого Козловський став улюбленцем Сталіна — поціновувана оперного мистецтва. Той нагородив співака званням народного артиста СРСР (1940 р.), повернув у театр на особливих умовах, і з того часу розпочався зірковий час Івана Семеновича. Але 1954 р. Козловський змушений остаточно залишити театр, хоча був сповнений сил і надалі виступав з успіхом. Сталося це через постійне цькування з боку дирекції. І це незважаючи на світову славу співака, його численні нагороди. Козловський здобув світову славу попри те, що був практично невиїзним, — радянське керівництво не випускало його за кордон. Причиною було те, що по той бік «залізної завіси» мешкав його брат, Федір, також співак. Ще 1919 р. він разом із хором виїхав на гастролі до Європи, і коли артисти дізналися про окупацію українських земель більшовиками, то відмовились повертатись додому. Після нетривалого перебування в Європі Федір Семенович перебрався до США, де і скінчив свої дні священиком поблизу Нью-Йорка. Іван Семенович зберігав цю таємницю, не ділився навіть з друзями.
Іноді керівництво країни відверто ставило співака на місце. Приміром, мрією Івана Степановича було записати платівку з різдвяними колядками. З великим задоволенням ці записи було здійснено, колядки навіть було виконано зі сцени, але пряму радіотрансляцію з концерту Козловського було припинено, а весь тираж платівок вилучено і знищено — певно, співак перейшов дорогу комусь із можновладців і таким чином з ним розквиталися.
Не дуже щасливим був він і в особистому житті. Хоча був двічі одруженим, старість зустрів самотнім. Уперше одружився 1920 р. з акторкою Олександром) Герцик, примою Полтавського театру, старшою його на 14 років. Другою дружиною також стала акторка, Галина Сергеева, що народила Козловському двох доньок, та залишила вже в дуже немолодому віці... Іван Семенович був людиною віруючою, хотів закінчити свій земний шлях у монастирі, як і брат, та не судилося.
Незважаючи на те, що співак багато років прожив у Москві, він залишався справжнім українцем — підтримував зв’язки з українськими митцями, у його московській квартирі лунали українська мова, українська музика. Майстер записував українські народні пісні, виступав з оркестром народних інструментів, щороку співав у Каневі на могилі Шевченка. Навіть у репертуарі були дуже небезпечні на ті часи твори: як то на слова Шевченка «Мені однаково, чи буду», пісні українських січових стрільців, щоправда, з видозмінним текстом... Не забував митець і про рідну Мар’янівку — на власні кошти відкрив там музичну школу, усіляко підтримував талановитих місцевих дітлахів. Іван Семенович заповів поховати себе у рідному селі, але його останню волю не було виконано, — після смерті 21 грудня 1993 р. митця поховали на Новодівичому кладовищі у Москві. Сумно, але і зараз українські сторінки біографії великого співака часто замовчуються. Так само, як і українські пісні, романси з його репертуару — деякі з них не перевидавалися по 50-60 років!
