Мар’ян Михайлович Крушельницький народився 18 квітня 1897 р. у Пиляві Бучацького району в родині небагатих галицьких селян. Його батько, Михайло Антонович, був дяком у сусідньому селі Глешаві, де і пройшло дитинство хлопчика. Батько сам захоплювався театром — відвідував аматорський гурток, привчав до цього й сина. З дитинства Мар’ян виявляв творчі обдарування — співав у хорі, вчився гри на скрипці у вчителя Степана Синенького. 19 грудня 1907 р. відбулася перша вистава хлопчини, присвячена дню Святого Миколая. Маленького актора довго не відпускали зі сцени, а він подумки просив: «Господи, зроби так, щоб я став актором!».
Початкову освіту хлопчик здобув у парафіяльній школі, а продовжив у Львівській та Тернопільській гімназіях. У Тернополі його захоплення акторством було реалізовано: 1915 р. Крушельницький став учасником трупи «Тернопільські театральні вечори», яку очолював М. Бенцаль. Наступним творчим прихистком молодого актора став «Новий львівський театр», організований 1918 р. разом з Амвросієм Бучмою та іншими.
У 1921-1924 рр. він грав у славнозвісному театрі товариства «Руська бесіда». В той час Крушельницький поєднував гру в театрі з освітою — навчався на філософському факультеті Львівського університету. Після ліквідації театру в 1923 р. на Галичині настали темні часи для українства: тут було заборонено будь-які українські культурні заклади. Крушельницький виїхав до Праги, де став студентом філософського факультету Празького університету. 1924 р. актор повернувся до України і в грудні став актором театру «Березіль» Леся Курбаса.
Протягом 1924-1953 рр. він актор і режисер (з 1933 р.) театру «Березіль», який з 1934 р. отримав назву Харківського театру ім. Т. Г. Шевченка. Театр був одним з найпопулярніших в Україні, 1947 р. отримав статус академічного. Та перебування в ньому не завжди було комфортним для актора — 1927 р. він навіть надумав повернутись на Галичину, Лесь Курбас зупинив його фактично біля потягу. Що режисер сказав своєму провідному акторові — невідомо, але авторитет Курбаса був настільки великим, що Крушельницький послухався його без вагань. Пізніше, в 1933 р., перед арештом, Лесь Степанович саме Мар’яна Михайловича просив зберегти театр і той з честю виконав прохання людини, яку вважав своїм учителем.
Згодом актор став працювати в Києві, в театрі ім. Івана Франка, спочатку актором і режисером, а з 1954 р. — головним режисером у тандемі зі славетним Гнатом Юрою.
Мар’ян Михайлович досяг розквіту акторської майстерності, блискуче зігравши у п’єсах «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, «Маклена Граса» М. Куліша, «Богдан Хмельницький» О. Корнійчука, «Король Лір» В. Шекспіра тощо. Але програмною для актора стала роль Івана Непокритого у виставі «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького.
Письменник Остап Вишня говорив про актора: «Якщо на сцені Крушельницький і на нього направляють прожектори, то я ніяк зрозуміти не можу, хто кого освітлює: прожектор Крушельницького або Крушельницький прожектора». Мар’ян Михайлович був дуже популярним, незважаючи на непоказну зовнішність.
Як режисер він поставив вистави «Дай серцю волю, заведе в неволю» (1934 р.) за М. Кропивницьким, «Гроза» О. Островського, «Євгенія Гранде» О. Бальзака, «Єгор Буличов» М. Горького, оперу «Богдан Хмельницький» К. Данькевича (1953 р.), «Ярослав Мудрий» І. Кочерги (1947 р.), за яку отримав Державну премію СРСР. Його режисерський талант спирався не лише на багатий акторський досвід, а й на досконале володіння режисерською майстерністю. Вдала постановка опери К. Данькевича не в останню чергу пояснювалась тим, що Крушельницький серйозно захоплювався музикою. Драматург О. Корнійчук говорив: «Якщо театр був йому дружиною, то музика була його коханкою». Знімався Крушельницький і в кіно — з 1926 р. зіграв у кількох картинах, таких як «Ягідка кохання», «Кривавий світанок», «Мартин Боруля» тощо. Викладав він і в театральному інституті — вів курс акторської майстерності й режисури.
Помер 5 квітня 1963 р., похований на Байковому кладовищі. З 1995 р. Харківська міськрада заснувала премію імені Мар’яна Крушельницького. Його учні пізніше говорили про Мар’яна Михайловича , що він був «театром в одній особі». І цей театр слугував лише одному — розкриттю неповторності індивідуальності людської долі.
