До свого обрання гетьманом Правобережної України Михайло Ханенко брав участь у боях, які вів Уманський полк у складі Війська Запорозького з 1648 до 1657 рр. Неординарні військово-організаторські здібності сприяли тому, що наприкінці 50-х рр. XVII ст. він став на чолі рідного полку. Восени 1659 р. Ханенко в ранзі уманського полковника був присутній на козацькій раді, де гетьманом ще єдиної козацької України обрали Юрія Хмельницького. У липні того ж року Ханенко підписав листа до полковника І. Безпалого, в якому критикував його за промосковські погляди: «...Народившись разом з нами народом вільним і вирісши в Україні, отчизні нашій, і за неї немалий час боровшись, тепер сам добровільно в неволю піддається і на братів своїх наступає». Але вже 17 жовтня 1659 р. Ханенко разом із козацькою старшиною підтримав т. зв. Переяславські статті-2. Чергова угода між Україною і Московською державою у Переяславі перекреслювала договірні статті гетьмана Б. Хмельницького з царем Олексієм Михайловичем 1654 р., адже під тиском Москви українська державність значно обмежувалася.
Маємо свідчення, що 1660 р. Ю. Хмельницький призначив Ханенка наказним гетьманом, у чиї завдання входило обороняти південно-східні кордони України від наступу польських військ. У лютому того ж року полковник Ханенко вже керував обороною Могилева, що на Дністрі. Війська коронного гетьмана Речі Посполитої С. Потоцького після багатоденної облоги міста відступили, втративши кілька тисяч жовнірів. На козацькій раді наказний гетьман пропонував користуватися такою тактикою: на зиму відступати на Запорожжя, а навесні для проведення військових операцій виходити до східних кордонів з Польщею для проведення військових операцій.
Влітку 1660 р. він очолив Уманський полк під час Чуднівської кампанії. Полковник входив до спеціальної козацької делегації, яка спільно з посланцями польської сторони виробила десять пунктів, що загалом повторювали Гадяцьку угоду 1658 р., але не згадували про окреме Руське князівство. Саме тоді, полковник Ханенко стає ворогом Москви — російський посол Сухотін повідомив царя про зраду йому правобережної старшини на чолі з Ю. Хмельницьким. Наступного року варшавський сейм нобілітував Михайла, а також членів його родини — Романа, Павла, Сергія та Лаврентія. Уманському полковнику було підтверджено й надано низку маєтностей.
У вересні 1661 р., під час перебування на чолі козацького посольства у Варшаві, М. Ханенко виконує спеціальне доручення короля: на прохання Яна II Казимира він намагається переконати учасників опозиційної шляхетської конфедерації взяти участь у війні з Москвою. А вже наприкінці 1662 р. Ханенко розглядається урядом Речі Посполитої як один з можливих претендентів на гетьманську булаву. У щоденникових записах шотландця П. Гордона за 1663 р. читаємо, що з усіх відомих козацьких старшин «на польському боці залишився тільки якийсь Ханенко, що мав свою невелику армію».
За правління П. Тетері полковник М. Ханенко деякий період знову був наказним гетьманом. Разом зі своїм полком він зводив переправу через Дніпро біля Ржищева для переходу через річку військ короля Яна II Казимира і правобережного гетьмана на Лівобережну Україну. Він підтримав гетьмана й під час повстання на Правобережній Україні, зокрема, налагодив контакти з жителями Умані та домовився про здачу міста королівським військам. У той же час, за сприянням Тетері, Ханенко влаштовує свого сина Павла «до наук» на королівський двір, де той виховувався під доглядом матері польського монарха.
Після того, як під Корсунем на Генеральній раді правобережної частини Українського гетьманату (березень, 1669) прихильники Дорошенка звернулися за військовою допомогою до турецького султана, Ханенко звинуватив Дорошенка в «зраді». При досить потужній (але таємній) підтримці польського уряду уманський полковник став готувати себе на гетьманську посаду. «Учинили з Уманським, Кальницьким, Паволоцьким, Корсунським та іншими полками Раду під Уманем і вибрали Гетьманом уманського полковника Ханенка, а писарем у нього Суховія», — повідомляла московського царя 8 вересня 1669 р. канцелярія гетьмана Лівобережної України Д. Ігнатовича-Многогрішного. До речі, у тогочасній Варшаві не було таємницею, що М. Xaненко був ставлеником групи сенаторів і сеймових послів Речі Посполитої, які притримувалися профранцузької орієнтації. В той же час, П. Дорошенка начебто підтримувала «австрійська» партія польської еліти, яка орієнтувалася на Габсбургів.
Одразу по обранні нового гетьмана між його прихильниками та полками Дорошенка зав’язалися військові дії. Спочатку Ханенко намагався об’єднатися з силами лівобережного гетьмана Многогрішного. Він направив до нього декілька листів, в одному з яких від 26 серпня 1669 р. писав: «...Сам милість твоя розсудити можеш: чи можливо те, що ніколи у Війську Запорозькому не бувало, щоб гетьмани (Дорошенко. — Т. Ч.) на вічне собі панство в сусідніх монархів виправляли? Для того, буде ти любиш отчизну, зволь зібрати всі ті задніпровські полки, поспішно до Чигирина йти, а я з цієї сторони з Військом Запорозьким, щоб ми того неприятеля могли попередити, щоб як в нашій Україні знаків турських не бувало...». Але Многогрішний відмовив королівському ставленику в допомозі. Тоді Ханенко разом з колишніми гетьманами Ю. Хмельницьким та П. Суховієнком вирушив у похід проти свого політичного противника. Самовидець свідчить, що «мусив Дорошенко в городі Стеблеві зачинитися, якого приступом Ханенко діставав і вже на валу козаки були. А же Сірко діставав... додав оному помочі». Крім запорозьких підрозділів І. Сірка та Білгородської орди, на допомогу оточеним військам Дорошенка прибули полки його брата Григорія й канівського полковника Лизогуба.
Ситуація на полі бою різко змінилася — тепер уже Ханенко з десятитисячним військом мав оборонятися. 29 жовтня 1669 р. він був ущент розбитий об’єднаними силами дорошенківців. Разом із декількома сотнями Ханенко ледве встиг видертися з кільця і відступити на Січ, де його згодом було обрано кошовим отаманом. Запорожці не могли пробачити Дорошенку його «братання» з «невірним султаном». Саме тому низове козацтво вирішило підтримати того гетьмана, який, на їхню думку, послідовно продовжував боронити «православну віру, отчизну і козацькі вольності».
31 серпня 1670 р. до Острога, де перебували польські комісари, які перед тим не змогли домовитися з представниками Дорошенка, прибуло посольство від М. Ханенка (як кошового отамана Запорозької Січі) на чолі з полковником С. Богаченком у складі Я. Ярошенка, Р. Малюка, І. Полтавця, І. Завіши, С. Білого та В. Олексієнка. Очевидно, цей приїзд було заплановано заздалегідь, адже поява послів не стала несподіванкою для поляків. Крім того, вони відразу ж почали погоджуватися з усіма запропонованими пунктами (стали «щиріше тлумачити»), що свідчило про попереднє ознайомлення з ними. Запорожці також заявили, що будуть укладати договір від усієї козацької України. Вже за два дні, 2 вересня, Острозьку угоду було ухвалено (нагадаємо, що переговори з послами Дорошенка тривали з перервами близько п’яти місяців). Окремі положення цього договору були такими: українці відмовлялися від усіх чужоземних протекцій та не мали права зноситися з іншими державами; новообраний гетьман Війська Запорозького повинен був обов’язково затверджуватися королівським привілеєм; йому та генеральній старшині мали вручатися з рук короля клейноди, після чого вони складатимуть присягу монархові; у військових походах Речі Посполитої козацький гетьман підпорядковувався великому коронному гетьманові тощо. Повний текст Острозької угоди був затверджений на вальному сеймі у Варшаві 22 грудня 1670 р.
Майже всі домовленості 1670 р. так і залишилися на папері. Про це, зокрема, свідчив лист М. Ханенка до короля від 14 листопада 1671 р., де гетьман звертався до сюзерена: «...прохаємо, аби згідно з цим же трактатом (Острозьким. — Т. Ч.), ствердженим конституцією, ми були збережені при наших козацьких вольностях з усіма полками, щоб ВКМ ПНМ (ваша королівська милість пан наш милостивий. — Т. Ч.) своїм панським листом зволив повідомити...». Отже, протягом року, що минув від часу Острога, ці «вольності» так і не були забезпечені Польською короною.
Добиваючись ще більшого визнання в польського короля, Ханенко намагався утримати кримських ханів від виступів проти Речі Посполитої. Восени гетьман радив королеві, щоб той разом з московським царем об’єднався проти турецького султана, а також попереджав Михайла Корибута, що «Дорошенко і Многогрішний постановили, щоб ні під Вашою Королівською Милістю, ні під Москвою, але під Турком були, і в чому їм Боже не допоможи, щоб підданства, як Волохи й інші турку не віддавали...». У листах до коронного підканцлера та польного гетьмана М. Ханенко настійливо прохав прислати коронні війська в Україну: «тільки те потрібно, щоб гетьмани (Речі Посполитої. — Т. Ч.) на Україну збиралися, а нам, щоб неприятель з володіннями своїми не розповсюджувався, допомогали».
Однак панівні кола Польщі не виявили одностайності в підтримці Ханенка. Коронний гетьман Собеський та підканцлер Ольшевський висловлювалися проти визнання його єдиним гетьманом Правобережної України. Очевидно, саме тому король не віддав булави козацьким послам С. Богаченку, Г. Пелеху, З. Білому, які отримали від нього інші козацькі клейноди та двадцять тисяч злотих. Козацька рада в Корсуні, яка відбулася 2 лютого 1671 р., висловила протест проти дій М. Ханенка та запорожців у зв’язку з Острозькою комісією. На раді зазначалося, що острозькі умови повертають Україну до її стану перед війною, розпочатою Б. Хмельницьким. Старшина, яка підтримувала Дорошенка, відмежувалася від ухвалених в Острозі рішень і заявила, що не допустить приходу польської шляхти на українські землі.
У травні 1671 р. коронний гетьман Собеський оголосив про скликання посполитого рушення на Правобережну Україну. На початку липня 14-тисячне польське військо вступило на землі Поділля. М. Ханенко відрядив до Собеського свого посла, який 16 серпня мав розмову з коронним гетьманом і повідомляв, що у військах правобережного гетьмана нараховується 16 тисяч козаків і 5 тисяч калмиків. Ці формування взяли дієву участь у поході польської армії на Правобережжя, про що засвідчував у своїх щоденникових записах французький підданий Ульріх фон Вердум.
Щоб ударити в тил полкам Дорошенка, Ханенко чекав на прихід польських військ, сподіваючись на розгром суперника. Після того, як Собеський завоював землі понад Бугом (від Меджибожа до Брацлава), до нього у вересні знову прибули посланці від правобережного гетьмана. Ханенко сповіщав, що він із військом отаборився неподалік від Чигирина. До нього приєднався полковник І. Сірко, з яким Ханенко збирався воювати проти білгородських татар — союзників Дорошенка. Щоб заохотити запорожців до боротьби з татарами, Ханенко прохав Собеського прислати на Січ універсал від імені короля.
Козаки правобережного гетьмана (йому на той час підкорялися шість полків) вступили в Ямпіль, а потім у Брацлав. Польську залогу ненко не допустив у Ямпільську фортецю. 8 жовтня 1671 р. український гетьман зустрівся з Собеським у Брацлаві, де відбулася спільна українсько-польська нарада з військових питань. Поляків репрезентували корони гетьман Я. Собеський і князь Д. Вишневецький, а українців — гетьман Xаненко та його старшина: полковники Сірко, Зеленський, Лисиця, Іскрицький. На ній було прийнято рішення просуватися до м. Кальника, козаки якого підтримували Дорошенка. Другого дня відбувся банкет, на якому було вжито декілька жбанів української горілки та стріляно з усіх гармат польської артилерії».
Наступні події свідчать, що гетьман Ханенко не був слухняним виконавцем в руках польських урядовців. Старшина Ханенка, звертаючись до Собеського, казала: «доволі того, що ми вам кланяємось і беремо вашу протекцію, але залоги (у правобережні міста. — Т. Ч.) не приймемо». Все ж полякам, що вдалися до хитрощів, пощастило оволодіти Брацлавом — важливим стратегічним центром Правобережної України. Для проведення наради старшину виманили в табір за мури фортеці, після чого польське військо оволоділо старовинним козацьким укріпленням. Згодом Ханенко разом із Собеським оточили полковий Кальник, обороною якого керував полковник Урбанович. Коронний гетьман не мав великого бажання штурмувати місто, але Ханенко наполягав на цьому. Після безрезультатних переговорів із кальницькою старшиною розпочалося бомбардування фортеці та її тривала облога.
Наприкінці жовтня до українсько-польського табору прибули королівські посли, які привезли М. Ханенку від польського монарха довгоочікувану гетьманську булаву й тисячу червоних золотих. Але коронний гетьман поділив гроші між всією козацькою старшиною. Гетьманові Ханенку дісталося лише триста золотих, Сіркові — двісті. Одразу ж по цьому зібралася козацька рада, на якій запорожці з рук каштеляна Лужицького вручили своєму отаманові булаву. Цей акт означав офіційне затвердження Польською короною М. Ханенка на гетьманській посаді від «імені його королівської милості».
Коронне військо, яке завоювало близько сорока правобережних містечок, все ж непевно почувалося в чужому краї. Собеському так і не в, лося оволодіти Кальником. Ханенко також був дещо стривожений, тож прохав коронного гетьмана, щоб той дав йому для особистої охорони десять польських хоругв. Між українськими козаками й польськими жовнірами раз-по-раз виникали збройні сутички. Стали напруженими і взаємини самих ватажків козацтва — М. Ханенка та І. Сірка. Сірко мав більший вплив серед запорожців, ніж Ханенко, який не довіряв своїй старшині. Серед січовиків почалися заворушення, спричинені малою платнею короля. І тому гетьман Ханенко заявив, що готовий віддати свою булаву Дорошенку, якщо той випустить на волю його дружину й старшого сина. Оголошена відставка, на думку гетьмана, мала заспокоїти невдоволених козаків.
Через деякий час багато полкових міст, які перебували під впливом М. Ханенка, почали схилятися під владу гетьмана Дорошенка. Ханенкові козаки звинувачували свого гетьмана в тому, що він допустив розташування польського гарнізону в Брацлаві. У грудні 1671 р. Дорошенко з 27-тисячним військом підступив до Ладижина й атакував гарнізон М. Ханенка.
У грудні 1671 р. М. Ханенко вислав послів на сеймик Люблінського воєводства, прохаючи внести на сейм Речі Посполитої пропозиції про визнання православної віри не тільки на території України, а й скрізь — у Короні Польській та Литовському князівстві. Наступним ішов пункт про забезпечення королівською владою навчання українців у Київській академії та відкриття для них шкіл. Ханенко пропонував вищому законодавчому органу шляхетської республік забезпечити «вольності» козаків у королівських, магнатсько-шляхетних та духовних маєтностях. 26 січня 1672 р. відкрилася сесія сейму, яка мала вирішити ці та інші питання, проте вже в лютому вона була зірвана в березні, перебуваючи в Ладижині, гетьман запевнив короля Михайла Корибута: «...щиро і вірно стоїмо при достоїнствах ВКМ ПНМ (вашої королівської милості пана нашого милостивого. — Т. Ч.) з Військом Запорозьким крім того, вір повідомляв до Варшави про прихід в Україну значної кількості молдавських бояр «з жінками і дітьми», які втекли від турецької протекції й просилися під владу короля. Ханенко звертався до польського монарха з проханням про їхню підтримку та призначення над ними гетьманом Д. Сандова. Невдовзі він висилає до Варшави посольство на чолі М. Булигою, який мав вирішити питання щодо оплати Ханенкового війська.
За свідченням літописців, загальне керівництво над польсько-українськими військами після від’їзду Собеського до Польщі було покладене на гетьмана Ханенка. На його бік почали переходити окремі козацькі полки. Так у березні 1672 р. в Корсуні вибухнув бунт проти Дорошенка, у зв’язку з чим козаки прохали заступництва в Ханенка. Знову під владу свого колишнього полковника перейшов Уманський полк. М. Ханенко був підтриманий також Могилівським, Тарговицьким, Брацлавським і Корсунським полками. Він вислав посла до Дорошенка з пропозицією прибути на річку Росаву, де мала відбутися козацька рада. Але Дорошенко, побоюючись втратити булаву, відмовився від цієї пропозиції.
У той же час Ханенко організовує звернення від козаків Чортомлицької Січі до Михайла Корибута із запевненням їхнього підданства. 30 квітня писали до короля: «Взявши від предків наших із давнього часу ту муку, аби так завжди стало, статечно і вірно при вроджоному панові, найяснішому монархові Королівства Польського залишалися, чого ми до скону життя нашого (бажаючи того і обіцяючи від наступників наших) хочемо і обіцяємо у вірному ВКМ ПНМ (вашій королівській милості пану нашому милостивому. — Т. Ч.) залишатися підданстві...». У травні гетьман перебував у Варшаві, де разом з «старинними» козаками Уманського полку мав зустріч із польським королем у приміщенні сенату Речі Посполитої. Саме тоді ним була складена особиста присяга на підданство Михайлу Корибуту.
Наприкінці літа 1672 р. в Україну з величезним військом прийшов турецький султан Мегмед IV. Для з’єднання з ним під Кам’янець вирушив Дорошенко з полками, які нараховували 27 тисяч воїнів. Ханенко з 18-тисячним військом виступив з Ладижина, щоб завадити пересуванню загонів свого противника і його об’єднанню з армією падишаха. Під селом Четвертинівкою, що на правому березі Бугу, відбулася битва, яка завершилася поразкою козаків Ханенка. Сам гетьман з двома полками ледве встиг відійти до ладижинського замку. Сердюцькі загони Дорошенка й татарська орда тримали в облозі Ладижин чотири тижні, але, так і не здобувши його, змушені були відступили. Гетьман Ханенко з прихильниками втік до Білої Церкви, звідки неодноразово посилав листи до московських воєвод з проханням надати йому військову допомогу, видавав універсали до запорожців і жителів м. Переяслава про спільні дії проти «невірних».
Не дочекавшись підтримки з Москви, він поповнив свої загони козаками Білоцерківського полку й вирушив на сполучення з коронним гетьманом Собеським, який на Галичині продовжував воювати з турецько-татарськими військами. Спільними силами гетьманам вдалося розбити великі татарські чамбули під Краснобродом, Комарним та іншими західноукраїнськими містечками. 20 липня Ханенко одержав наказ від короля послати під Кам’янець-Подільський «тисячу-півтори добрих молодців» на допомогу місцевому гарнізону. Однак під ударами армії турецького султана 27 липня 1672 р. оборонці Кам’янця капітулювали, після чого майже всі полкові міста Правобережжя присягнули на вірність Дорошенку. Ханенко ж із родиною знайшов притулок у Короні Польській. На деякий час його військово-політична діяльність на теренах Правобережної України припинилася.
У середині липня з Варшави повернулося посольство М. Булиги, яке мало лист Михайла Корибута до гетьмана Ханенка. В ньому, зокрема, говорилося: «Словом королівським підтверджуємо всіляких прав і вольностей згідно асекурації, він нас і від вельможних сенаторів, урядників і гетьманів даної, не тільки цілу і непорушну дотримаємо, але у всіляких проханнях так питання релігії, добр і свобод Військо Запорозьке уконтентуємо і через конституцію сеймову затвердимо». Король дотримав слова і всі запевнення відносно надання «добр і свобод» втілив наступного року у своєму універсалі від 28 березня 1673 р. до «Ханенка, гетьмана війська нашого запорозького, зі старшинами і Козаками нам і Рчптій (Речі Посполитій. — Т. Ч.) послушними і вірними з боку нашого... полковникам, отаманам, сотникам і всій старшині і черні військовій, як теж городовим обивателям вірним підданим нашим». У тому ж році на вальному сеймі затвердили фінансування лише для трьох «хоругв» М. Ханенка.
16 жовтня 1672 р. Туреччина й Річ Посполита підписали договір у Бучачі. У його четвертому пункті були слова, присвячені особисто Ханенкові, де проголошувалося: «Козаки, що були з Ханенком, могли вільно повернутися до своїх домівок, але сам Ханенко не смів повернутись». На певний час ця заборона стримувала гетьмана в його прагненні перебратися до Умані — Дорошенко знову переміг, адже саме його козакам згідно з турецько-польським договором уступалася Україна.
Наприкінці жовтня М. Ханенко вже брав участь у поході короля Михайла Корибута під Люблін, проти так званої Голомбської конфедерації. Польський король використовував війська Ханенка для розправи зі своїми політичними противниками. Але й у Варшаві Ханенко не припинив самостійної дипломатичної діяльності. На початку грудня він мав розмову з московським послом Протасовим, в якій заявляв про своє бажання перейти під царську протекцію, оскільки в Польщі його недооцінювали. Проте на такі пропозиції гетьмана Москва не реагувала.
Невдовзі король видав універсал до козацького війська Ханенка з дозволом повернутися в Україну. У квітні 1673 р. Ханенко вирушив на Волинь. Джерела свідчать, що при ньому було 12 тисяч козаків. 23 квітня гетьман знову написав листа до царя, прохаючи підданства. Московський уряд відповів, що коли Ханенко стане єдиним гетьманом Правобережної України і з усіма козаками, які перебувають у королівському й турецькому підданстві буде проситися «під високу руку», то Москва його прохання задовольнить. 11 вересня полки Ханенка й війська Дорошенка зійшлися в бою під мурами Києва з боку Печерського монастиря. Зазнавши поразки, Ханенко подався на Січ, де його раніше завжди підтримували, однак цього разу запорожці невдаху вже не прийняли.
Політична кар’єра правобережного гетьмана наближалася до свого завершення. З півтисячею козаків Ханенко вирушив під Чигирин на допомогу українсько-московським військам Самойловича й князя Ромадановського, що вели боротьбу з полками Дорошенка. На початку березня 1674 р. під Лисянкою війська, які складалися з Київського, Канівського, Лубенського, Білоцерківського полків, а також козаків Ханенка, розбили двохтисячний загін Г. Дорошенка.
Але саме це, як не дивно, прискорило падіння самого Ханенка. 17 березня в Переяславі відбулася козацька рада. «На генеральній раді нашій Ханенко клейноди військові, булаву і бунчук... з рук своїх здав» на користь царського регіментаря й гетьмана «обох берегів Дніпра» І. Самойловича. Перебуваючи у «відставці» і проживаючи на Лівобережній Україні, М. Ханенко навесні 1677 р. написав листа до нового короля Речі Посполитої Яна III Собеського з пропозиціями про співробітництво. Згідно з окремими даними, він хотів запропонувати польському монархові свою кандидатуру на гетьманську посаду. Але це послання перехопив Самойлович. На допиті перед генеральним суддею Ханенко розповів про свої «незаконні» зносини з королем. Остання згадка про колишнього королівського підданого в документальних джерелах датується кінцем 1678 р. — екс-гетьман Ханенко перебував у батуринській в’язниці під арештом у командира московських стрільців.
Сучасник Михайла Ханенка залишив дуже цікавий опис того, як виглядав правобережний гетьман. «Була це, — свідчив Ульріх Вердум, — людина років сорока, середньої, але кремезної статури з жовтим обличчям і кучерявим, чорним, як смола, волоссям, так що виглядав доволі мужикувато, але сміливо й войовничо. Ті, хто постійно спілкуються з ним, кажуть, що він виявляє більше серця, ніж розуму, і взагалі не відзначається якимись особливими здібностями...».
У 1671 р. Вердум, який був наближений до польського короля, залишив запис у своєму щоденнику, який стверджував, що Ханенко мав «трьох синів і дружину», старший його син з матір’ю був у полоні в Дорошенка, «другий попав у полон до татар... одісланий до Царгороду... третій — перебував під доглядом у княгині Замойської, матері короля».
«Він виявляє більше серця, ніж розуму», — ці слова, на нашу думку, найкраще характеризують М. Ханенка як політичного діяча і просто людину. Так, він мав непогані людські якості, бажав щастя своїй рідній землі. Військові здібності Ханенка допомогли йому протягом шести років утримувати булаву. Разом з тим, він став заручником політики т. зв. «французької» партії у сеймі Речі Посполитої, яка використовувала його проти П. Дорошенка. Отже, М. Ханенку не вистачило політичного розуму державного діяча, він так і не зрозумів гетьмана Дорошенка в його прагненні утвердити на території Центрально-Східної Європи єдину Українську державу. Це, однак, ні в якому разі не може бути причиною негативного ставлення до Михайла Ханенка — такої складної і дуже неоднозначної постаті в історії українського козацтва.
