Нарешті в столиці України встановили пам’ятник одному з найбільших її достойників — видатному козацькому гетьману початку XVII ст. Петру Конашевичу-Сагайдачному. Безперечно, ця непересічна історична особа заслуговує на таке вшанування, як ніхто інший серед тогочасних українських діячів. Адже це він водив козаків у переможні морські походи до берегів Криму і Туреччини, це під його керівництвом Військо Запорозьке у складі польської армії ледве не захопило Москву, це його талант полководця вберіг Центральну Європу від вторгнення багатотисячної турецької армії у 1621 р., це його геній передбачив об’єднання козацтва і православної Церкви задля майбутнього відродження української державності.
Даний список заслуг Сагайдачного можна було б продовжувати до безкінечності. Але чи відображено все це у скульптурній фігурі гетьмана, яка з 2000 р. височіє на старовинній Контрактовій площі? На нашу думку — зовсім ні. Не тільки кияни, але й гості столиці визнали цей пам’ятник за невдалу копію справжнього мистецького шедевру — пам’ятника Б. Хмельницькому, що поблизу Софіївського собору. А все тому, що скульптор пам’ятника П. Конашевичу-Сагайдачному, мабуть, полінувався перечитати історичну та художню літературу про діяльність цього славетного гетьмана. До того ж, хтось з відповідальних місцевих чиновників не взяв за потрібне звернутися за науковою консультацією до вчених-істориків, які не один десяток років досліджують біографію народного героя і змогли б дати цінні поради щодо доцільності тих чи інших елементів пам’ятної скульптури, і її т. зв. «ідеологічного» навантаження.
Чому б, наприклад, гетьмана Сагайдачного не зобразити з піднятим у руці мечем, який він отримав із рук королевича Владислава у 1621 р. в нагороду за успішні дії під Хотином фортецею? Цей нагородний меч був інкрустований золотом та дорогоцінними діамантами із зображенням алегоричних сцен суду над Соломоном та бою античних воїнів. На ньому напис латинською мовою — «Владислав Конашевичу кошовому під Хотином проти Османа». Таким чином один з найповажніших на той час монарших дворів Центральної Європи нарешті визнав заслуги українського козацтва в обороні України, Речі Посполитої та інших країн від турецької загрози. Вручення Сагайдачному меча майбутнім королем Польщі згідно з тогочасними звичаями означало ніщо інше як визнання високого суспільно-правового становища козацького гетьмана та очолюваного ним Війська Запорозького. Тепер за останнім визнавалися права лицарського люду українських воєводств Речі Посполитої. Вручена зброя як найголовніший лицарський символ на довгі роки стала своєрідною охоронною грамотою для українського козацтва. Нагадаймо, що польськими урядовими колами, починаючи з кінця XVI ст., козацтво трактувалося не інакше як «свавільне» збіговисько розбійників. А тепер золотий меч Сагайдачного відкрив дорогу для поновлення Київської православної митрополії, посилення Київського братства та започаткування першого вищого навчального закладу в Україні — Києво-Могилянської академії.
До такого визнання своїх військових заслуг П. Конашевич-Сагайдачний йшов довгі десятиліття, під час яких брав участь у багатьох козацьких походах і кровопролитних війнах з ворогами. Однією з найяскравіших сторінок його військової біографії була допомога польсько-литовській армії у зупиненні просування багатотисячної армії турецького султана Османа II вглиб європейського континенту. Наприкінці літа 1621 р. на заклик короля Речі Посполитої Жигимонта III під Хотином зібралися 40 тисяч козаків, 35 тисяч поляків і 25 тисяч литовців, які протистояли 220-тисячній армії Османської імперії. До українського війська на чолі з Конашевичем-Сагайдачним входило тринадцять полків, а саме: гетьманський полк, що налічував 3000 козаків; полк Івана Гардзеї — 2000; полк Івана Зишкаря — 2300; полк Богдана Конші — 1600; полк Тимоша Федоровича — 4000; полк Мусія Писаренка — 2500; полк Федора Білобородька — 3200; полк Данила Довгеня — 3000; полк Адама Підгорського — 3700; полк Сидора Семаковича — 3500; полк Василя Лучковича — 4100; полк Яцька Гордієнка — 2700; полк Семена Чечуги — 3200 осіб. На початку вересня надійшли ще додаткові козацькі сотні, які не були внесені до реєстру, але брали активну участь у військових діях.
Хотинська битва розпочалася 2 вересня наступом головних сил турецької армії по всьому фронту і концентрованим ударом на позиції козацьких полків Сагайдачного. В результаті українці втратили близько сорока чоловік вбитими і пораненими та змушені були за наказом свого гетьмана у ніч з 2 на 3 вересня зміцнювати пошкоджені гарматним вогнем турків земляні укріплення — вали, рови та шанці.
Талант українського гетьмана як полководця в усій повноті проявив себе вже 3 вересня при перегрупуванні козацького війська під час бою з метою переходу від оборони до контратаки. Згідно з дослідженнями істориків, того дня, щоб уникнути втрат від щільного гарматного і рушничного вогню противника, П. Конашевич-Сагайдачний зосередив сили на правому і лівому флангах, при цьому оголивши позицію в центрі. Збільшення чисельності військ на флангах посилювало запланований удар на основних напрямках контратаки. Турки, опинившись у вогняному «кільці» між двома угрупуваннями козацької армії і не витримуючи інтенсивного рушничного вогню запорозьких піхотинців, почали спішно відступати. У результаті таких дій українських козаків турецький султан Осман II втратив близько десяти тисяч відібраного війська. «Не буду ні їсти, ні пити, доки того Сагайдачного не приведете», — гніваючись, віддав наказ султан Османської імперії.
Але цей наказ так і не був виконаний турецькими воєнноначальниками — гетьман Сагайдачний на чолі елітних підрозділів Війська Запорозького несподівано ввірвався до ворожого табору. «Після раптового вторгнення запорожців у табір Османа турками оволоділа паніка: люди всіх звань і станів були в неописаній тривозі, сам Осман, який ще недавно гадав, що немає нікого в світі могутнішого за нього, тепер на власні очі побачив усю хиткість свого становища...», — засвідчував очевидець тих подій.
Окрім уміло організованих наступальних операцій, П. Конашевич-Сагайдачний багато уваги приділяв оборонній тактиці й, особливо, тогочасній воєнній інженерії. За досить короткий термін козаками були збудовані незвичні для того часу споруди «бліндажного» типу, що витримували більше ніж п’ятигодинний гарматний обстріл. Це відбувалося 4 вересня. Ефективною була й система оборонного рушничного вогню, яку чи не вперше у таких масштабах запропонував козацький гетьман під Хотином. Вона полягала у підготовці масового залпового вогню з мушкетів по ворогу з максимально близької відстані. Так було 8 вересня, коли відбірні яничари атакували козацький табір. Коли турки подолали оборонний рів, козаки одночасно по команді підвелися по всій лінії оборони і впритул розстріляли атакуючих з мушкетів. Внаслідок цього в рову залишилося лежати близько трьох тисяч «бусурман».
Також Сагайдачний використовував традиційну козацьку тактику нічних атак. Вони були здійснені ночами з 6 на 7, з 16 на 17, з 19 на 20, з 22 на 23 вересня. В останній вилазці брало участь три тисячі козаків, які знищили турецькі намети, вбили декілька сот турків (серед них відомого турецького воєноначальника Черкес-башу), захопили багато зброї та цінностей. Такі дії козацького війська змушували турків до постійної бойової готовності і не давали змоги повноцінно відпочивати.
Битва під Хотином, яка стала заключним етапом польсько-турецької війни 1621 р. продовжувалася до кінця вересня і набувала затяжного позиційного характеру. 28 вересня султан Осман II наважився дати вирішальний бій об’єднаним козацько-польсько-литовським силам. Один з основних напрямів атаки був направлений на козацький табір. Однак туркам так і не вдалося прорвати оборону. Натомість Сагайдачний наказав перейти своїм полкам в контратаку, внаслідок чого противник став відступати. Після цього турецький султан змушений був підписати мирний договір з польським королем і відмовитися від бажань захопити Україну та Польщу.
Нарешті після багатьох століть завойовницької політики Османської імперії, в цьому регіоні вдалося припинити шлях до серця Європи! Це стало можливим завдяки самовідданій і жертовній боротьбі українського війська, його воєнному мистецтву та полководницькому хисту гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Кіпчацька хроніка так засвідчила величезну роль козацтва у Хотинській війні 1621 р.: «...Ці козаки кожного благословенного дня зустрічалися з невірними і давали їм битву, перемагали їх і не давали, щоб поляки були знищені; якщо не було б козаків, Бог один знає, поляки залишилися б переможені протягом 3-4 днів...».
У результаті тих увіковічених подій гетьман Сагайдачний на чолі козацького війська став справжнім оборонцем Європи і, як ми вже відзначали, був нагороджений іменним золотим мечем з діамантами. Напевно, читачеві цікаво, як склалася доля цієї почесної зброї. Чи зберігся він до нашого часу, а якщо зберігся, то де знаходиться і чи можна його побачити? Можемо вас порадувати — на всі ці запитання є позитивна відповідь. У краківському музейному комлексі королівського замку на Вавелі, у Державній колекції мистецтв під інвентарним номером і назвою «Меч гоноровий П. К. Сагайдачного, гетьмана козацького» й зберігається знаменита зброя українського полководця. Очевидно, що після смерті гетьмана його меч якимось чином потрапив до Скарбу Коронного у Варшаві, а вже звідти перейшов у власність королівської родини Вазів й опинився у Вавельському замку.
Така непроста доля у цього золотого лицарського меча, подарованого королем гетьману Сагайдачному, який символізував перемогу поляків, литовців та українців над спільним ворогом. Про його існування довгі століття не було відомо на батьківщині славетного гетьмана, в Україні. Лише у наш час вдалося віднайти інформацію про існування і зберігання меча Сагайдачного в музеї князів Чарторийських у Кракові.
