Ймовірно, багато хто з читачів чув про існування Адріанова валу, Великої китайської стіни та інших фортифікаційних споруд, споруджених в давнину на території різних країн для протидії натиску ворожих народів. Подібні укріплення — Дунайський та Рейнський вали, Римська імперія звела в Європі для протистояння експансії «варварів» — германців, кельтів, даків.
Менш відомими є їх українські аналоги, які протягнулися від Бессарабії до Київщини, Полтави і Харківщини. Їх загальна довжина, за різними даними, складає від 1 до 2 тис. км., проте точні вимірювання ще ніким не проводилися. На ділянках, які найбільше збереглися, висота валів досягає 10 м, а ширина по підошві — 20 м. У різних регіонах України ці могутні земляні насипи називаються по-різному. На Поділлі — це Траянові вали, в середньому Подніпров’ї Змієви вали - є найбільш вражаючими з українських насипів, які досягають довжини 950 км. В давнину вони захищали південні підступи до Киева гігантськими земляними підковами, які складалися з декількох лав паралельних насипів. У XIX ст. дослідники навіть вважали їх концентричними, проте після нанесення на карту питання щодо конфігурації Змієвих валів було вирішене. (Змієві вали на півдні Русі)
На відміну від своїх європейських «побратимів» вали України не містять кам’яної кладки. Імовірно, в давнину на їх гребені були встановлені дерев’яний частокіл або зроблені з колод стіни з бійницями і баштами. У тилу деяких валів були знайдені залишки невеликих фортець і укріплених поселень, де могли ховатися як гарнізони (які охороняли вали), так і мирні ремісники й землероби. Проте, як відзначав український археолог В. Кучера, в лініях Фастівсько-Житомирської, Попельнянсько-Зарубинецької та інших насипів подібні городища не були знайдені.
Українські вали не є суцільною захисною стіною. Це — окремі укріплення протяжністю до 30 км, які перериваються ділянками лісу, балками або болотами. Таке розташування ускладнює їх пошуки та вивчення: часом вали суцільно поросли лісом, а на багатьох ділянках повністю були зруйновані в результаті господарської діяльності людини або під впливом природних чинників. Від Києва на півночі до річки Рось на півдні земляні насипи були зведені 5-6 паралельними рядами, відстань між якими не перевищує 10-20 км.
На ці циклопічні споруди вітчизняні дослідники звернули увагу в 1840-х роках (перша спроба картографування окремих ділянок була зроблена в 1837 р.). З кінця XIX ст. в науковому середовищі велися дискусії як щодо часу виникнення і призначення валів, так і щодо самого факту їх існування. Коли ж учені дійшли висновку щодо рукотворності Змієвих і Траянових валів, почалася друга фаза наукових суперечок, які тривають до цього дня: від кого захищали ці тисячі кілометрів земляних насипів і в якій бік були обернені — проти лісу або степу? На думку деяких дослідників, відповідь на ці питання містить конструкція валів, з південного боку захищених ровами завглибшки 2-3 м. Залишається лише з’ясувати, хто і коли побудував ці велетенські, навіть за середньовічними мірками, споруди, адже для їх зведення були потрібні людські і матеріальні витрати, які можна співвіднести лише зі спорудженням пірамід у Давньому Єгипті!
Легендарна версія (яка збереглася в староруських билинах та українських казках) зведення Змієвих валів пов’язує з приборканням богатирем1 лютого Змія. Герой запряг шкідливе чудовисько в плуг і зорав від Києва до Чорного моря гігантські борозни, які існують до цього дня під назвою Змієві вали. Деякі дослідники в цьому східнослов’янському міфі вбачають відгомони реальних подій: Змій може бути алегорією ворожих кочівників, переможених слов’янськими дружинами які були як дармова робоча сила залучені до спорудження високих і протяжних земляних насипів. Але навіть якщо так і було (а документальні свідчення подібних подій відсутні), легенда про богатирську оранку на Змії не дає відповіді на питання про час зведення валів. Адже тільки значних «хвиль» експансії кочових народів з часів скіфів до монголо-татарського нашестя можна налічити близько десятка: сармати, гуни, авари-обри, булгари, хазари, угорці-угри, печеніги, половці тощо.
1 Його ім’я в різних джерелах варіюється від киянина Кирила (Микити) Кожем’яки (він же — Ян Усмоціивець або Ілля Швець) до святих братів — ковалів Кузьми і Даміана.
Якщо виключити версію про військовополонених кочівників, то проведення широкомасштабних робіт зі спорудження валів було під силу лише могутній державі з налагодженим апаратом управління і можливістю одночасно мобілізувати значні трудові ресурси. В яку історичну епоху це було можливим? Хронологічний діапазон (за різними підрахунками) коливається від II ст. до н.е. до XII ст. н.е. Очевидно, різні відрізки цих валів зводилися в різний час. Найстародавнішими є Траянові вали Поділля і насипи Полтавщини, де на рівні підошви Перекопського валу було знайдено скарб римських монет I—III ст. Історик XIX ст. В. Ляскоронський приблизно датував оборонні лінії українського Лівобережжя «скіфським часом», тоді як Л. Добровольський (1910-і роки) вважав, що Змієві вали Київщини побудували староруські князі.
Значним проривом у вивченні цього українського феномена стали перші систематичні дослідження валів Середнього Подніпров’я під керівництвом професійного математика А. Бугая в 1960-1970 рр. Він не лише знайшов і картографував сім нових оборонних ліній довжиною 700 км, але і як представник точних наук підійшов до вирішення проблеми віку Змієвих валів досить прагматично: узяв з підвалин насипів, розташованих між річками Тетерів та Ірпінь, 14 проб обвуглених брусованих зрубів, які складали «кістяк» земляних насипів і не давали їм обповзати і втрачати форму. Радіовуглецевий аналіз цих органічних залишків дав наступні висновки: найдавніші дерева, які складали основу валу, були зрубані приблизно в 150 р. до н. е., що співвідноситься з нашестям сарматів на землі проживання праслов’ян; десять проб було датовано П-V ст. н. е., причому шість з них — IV ст., дві — VI ст. Ці дані підтвердили гіпотезу походження Змієвих валів, запропоновану в 1952 р. істориком М. Брайчевським: українські укріплення (принаймні, Троянові вали Поділля) слід пов’язувати з часом існування черняхівської археологічної культури. Її носіями були анти, які боролися як з готами, так і з гунським племінним союзом. Проте, як вже зазначалося, Змієві вали не могли стримати експансію готів, які рухалися з північного заходу — від Вісли. Та готських піхотинців навіть 10-метрові насипи навряд чи зупинили б. А от для степової кінноти вони були майже непереборною перешкодою. До того ж, саме часи перебування готів є найбільш відповідними для зведення подібних могутніх укріплень. У 350-375 рр., на думку багатьох істориків, землі стародавньої України входили до складу «імперії Германаріха». 25 років її існування було достатньо для зведення валів, які зупинили просування до Лісостепу гунського союзу, який об’єднав племена вихідців з південномонгольських степів — гунів, булгар, алтайські та угро-фінські племена Поволжжя. І хоча готи Північного Причорномор’я під натиском гунів відступили за Дунай, населення колишньої «імперії Германаріха» Середнього Подніпров’я під захистом Змієвих валів уціліло, зберігши навіть свою мову. Саме присутністю нащадків готів лінгвісти пояснюють наявність «готизмів» в сучасних слов’янських мовах1.
Наступним етапом функціонування Змієвих валів став староруський час, і багато дослідників пов’язують зведення частини цих укріплень з правлінням князя Володимира (а, можливо, також його батька і діда — Святослава та Ігоря). Приводом для подібного твердження послужили слова німецького єпископа Брунона (який у 1008 р. відвідав Русь) про те, що Володимир захистив межі своєї держави від кочівників могутніми і протяжними загородами. Проте дивно, що про це мовчать літописи, — адже якби київські князі побудували Змієві вали, цей факт напевно був би зафіксований писемними джерелами. Ті ж вали Київщини і Переяславщини, про яких в 1093, 1095, 1149, 1151, 1169, 1223 рр. йде мова в літописах, згадуються лише як орієнтири на місцевості, мабуть, які вже давно існували. Адже не забув же літописець згадати про спорудження Володимиром «богатирських застав» — декількох фортець на Стугні та Росі, де несли гарнізонну і роз’їзну службу билинні богатирі.
Можна припустити, що до Х-ХІ ст. земляні насипи, які в попередні сторіччя зупиняли ворожу кінноту, вже не застосовувалися за призначенням. Староруські монархи, які мали сильну армію, вважали за краще не підпускати ворога до своїх кордонів. На той час оборонна тактика була замінена наступальною і княжі дружини почали здійснювати каральні експедиції углиб степу, вважаючи за краще битися з кочівниками на їх території.
Слово ж, яким в своєму листі посол німецького імператора Генріха II позначив укріплення держави Володимира, мало багато значень - «засіки», «завали», «частокіл», «огорожа», «дерев’яна огорожа». Хоча дослідники не виключають, що Брунон міг мати на увазі також Трипільський вал в гирлі Стугни, який дійсно був зведений за часів Володимира. Більш південні «пороскі» вали міг звести син Володимира — Ярослав Мудрий. Таким чином, київські князі все ж таки застосовували заходи на випадок ворожих вторгнень і будували нові укріплення, які все далі «просувалися» в південному напрямку.
Не виключається також і те, що староруські князі лише підправляли та підтримували в належному стані вали, які збереглися від «імперії Германаріха» (а, можливо, і зі скіфських часів), пристосовувавши їх для оборони кордонів держави.
Про Траянові вали слід говорити особливо, адже їх історія відрізняється від історії Змієвих валів Центральної України. Траянові вали Бессарабії простягаються і на території Молдови і Румунії, вони були знайдені також на Буковині, між Тернополем, Кам’янцем-Подільським, Львовом, Луцьком і Рівнем.
Деякі дослідники приписують зведення більшості цих валів римському імператору Траяну (53-117 рр.), який вів численні війни на сході імперії, укріплюючи кордони провінцій на території сучасних Болгарії, Румунії та Угорщини. Проте походження українських Траянових валів може бути пов’язане не з історією римських придунайських провінцій, а з нашими предками - слов’янами. Адже Траяном (точніше, Трояном), крім римського імператора, називали і одного з верховних богів слов’янського язичницького пантеону. Про нього згадують староруський апокриф XII ст. «Ходіння Богородиці по муках» і відоме всім «Слово про полк Ігоря». В останньому мова йде про «землю і віки Трояни» («Троянової землі і століття»), які співпали з часом Бусовим». Оскільки «часами Бусовими» (Бус або Бож — вождь антів, переможений і страчений готами). Дослідники вважають IV ст. н. е., цим же часом імовірно слід датувати і «століття Троянові». «Земля Трояна» в «Слові» ототожнюється з Руською землею. Відповідно, кажучи про «Траянову землю та час», стародавні автори мали на увазі території, населені предками стародавніх русичів в епоху «імперії Германаріха». Якщо це припущення є вірним, то «землею Трояна» могли бути території антів, які в IV-VI ст. населяли Південь України від Дунаю до Дніпра. Саме анти могли бути «авторами» Траянових валів українського Поділля і Бессарабії. Не слід також забувати, що багато стародавніх народів обожнювали своїх видатних героїв і вождів. Так, верховний бог скандинавського язичницького пантеону Один в давнину був племінним вождем. Можна припустити, що і Троян був реальною історичною особою, яка очолювала племінний союзи антів. Але через відсутність писемності у наших предків збереглися лише легендарні відгомони подій тих далеких епох.
1 Це слова «хліб», «хлів», «худоба», «блюдо», «казанок», «колодязь», «шолом», «меч», «полк», «дружина», «витязь», «князь»-, «церква», «скло», «буква», «борг», «лихва», деякі українські гідроніми тощо
Історики припускають, що анти могли мати ранньосередньовічну державу - так звану «Чорноморську Русь», яка виникла на уламках «імперії Германаріха», і саме це об’єднання могло послужити передвісником майбутньої Староруської держави, яка виникла не на «порожньому місці». Якщо це так, то потенціал «антської держави» був достатньо великий для того, щоб укріпити південні кордони могутніми земляними валами від набігів гунів, аварів, болгар і хазар.
Із зникненням в VI ст. зі сторінок писемних джерел етноніма «анти» цей народ, швидше за все, надалі існував під іншим ім’ям. Історики вважають нащадками антів дулебів, древлян і тиверців, про яких згадував в «Повісті минулих літ» літописець Нестор. Цікаво, що найбільш могутня система захисних валів пролягала саме колишніми древлянськими землями, що дало привід дослідникам назвати їх «Великою стіною Древлянською». Колишні антські землі мали низку географічних переваг в порівнянні з іншими українськими регіонами: густі ліси, які були перемежовані лісостеповими ділянками і руслами повноводних річок, служили природними перешкодами на шляху кочових орд. І саме тут створювалися найбільш сприятливі умови для стабільного і поступального соціально-економічного розвитку місцевого населення.
Отже, хоча історія Траянових і Змієвих валів містить ще багато загадок, на деякі питання українська історична наука може дати повністю задовільні відповіді. Можна стверджувати, що на прикладі цих могутніх укріплень можна судити про спадкоємність історичних процесів І тисячоліття н.е. Своїм існуванням ця система стародавніх валів ще раз переконливо спростовує «норманську теорію» виникнення держави у східних слов’ян лише після «покликання» на Русь варязьких дружин.
