За радянських часів хрестоматійним прикладом мужності в історії комсомолу стало Трипілля. У цьому селі Обухівського району Київської області на згадку про події літа 1919 р. спорудили величний обеліск, створили грандіозний музей. Тут урочисто приймали в піонери і комсомол, причому чергу потрібно було займати завчасно. Сюди везли щодня десятки екскурсійних груп зі всього СРСР. Про трагедію, що відбулася в Трипіллі 3 липня 1919-го, знав кожен школяр Радянського Союзу.
Обеліск в с. Трипіллі. Сучасна фотографія
Тоді, спекотним, кривавим, відчайдушним літом 1919-го, вирішувалася доля радянської влади в Україні. Спливаючи кров’ю, Червона Армія стримувала на численних фронтах ворогів робітничо-селянської влади. Підступного удару в спину революції завдали кулаки, піднявши в тилу червоних повстання. Одним з центрів антирадянських виступів стало Трипілля. Проти бандитів разом з червоноармійцями і робочими пошли в похід і 100 київських комсомольців під керівництвом молодого комуніста Міші Ратманського.
Червоні бійці розбили бандитів і зайняли село, але під покривом ночі бунтівники підступно напали на загін. Полонених комунарів змусили рити собі могили. Багато червонозагонців з високого берега кидали в сиві води Дніпра. Кулі наздоганяли їх у польоті. А 36 чоловік в селі Халеп’я скинули в колодязь і закидали валунами. Там, де доріжки ведуть до музею комсомольської слави, в ті трагічні, липневі дні земля була вкрита трупами...
Так розповідали відвідувачам екскурсоводи. Називалося й ім’я людини, яка віддала наказ на проведення всіх цих звірств — отаман Зелений. Його характеризували завченими штампами: «бандит, грабіжник і погромник».
Так хто ж він, отаман Зелений, яка загадка криється за «трипільською трагедією»?
Зелений — найзагадковіший і разом з тим один з найвідоміших отаманів громадянської війни. Щоправда, про нього самого практично немає публікацій. Окрім десятка фахівців-істориків, ніхто не чув його справжнього імені та прізвища, ніхто не знає, коли і як він загинув. Та і чи загинув взагалі? Залишилося тільки прізвисько. Слова «зеленовець», «зелений» стали призивними. Для своїх земляків з Київщини отаман Зелений перетворився на міфологічну фігуру на кшталт Данила Кожем’яки з дніпровських гір.
Під час громадянської війни «зеленими» називали тих, хто, не бажаючи служити в армії будь-якої із сторін, йшов в ліси та інші малодоступні місця, формував там власний загін і боровся з існуючим режимом методами партизанської війни.
Отаман Зелений став архетипом лісового партизанського вождя. Він вів за собою тисячі селян, які усвідомили цінності вільної праці, і мріяв стати перетворювачем України. У народі про Зеленого говорили, що кулі і шаблі його не беруть, що він був «характерником». Так називали в Україні козаків, які володіли особливим містичним даром дії на людей, здатних ставати невидимими або перетворюватися на вовка. Скарби Зеленого дотепер шукають ентузіасти. Люди-очевидці похилого віку говорили: «Він у військовій справі розбирався. Ворогів не боявся. Грабувати не давав». Ідеальний герой, зразок історичної народної пам’яті.
Справжнє ім’я отамана Зеленого — Данило Ількович Терпило. Народився в Трипіллі в 1886 або 1888 р. в багатодітній (10 дітей) сім’ї сільського тесляра. З біографії відомо дуже мало. Закінчив місцеву земську школу і двокласне училище, яке готувало вчителів для початкових сільських шкіл. Восени бурхливого 1905 р. почав вчителювати і опинився в колі молодих революціонерів. Чотири роки провів в засланні і повернувся на батьківщину по амністії в 1913 р.
У Першу світову служив на Західному фронті. Повернувшись з фронту наприкінці 1917-го, організував в Трипіллі осередок українських соціал-демократів.
Описів Зеленого збереглося мало. Очевидці указують на його «хоробрість до відчаю», запальність, гарячність і в той же час тверезість «горілки не пив». Данило був брюнетом з русявими вусами, міцної статури, невеликого зросту. Всі очевидці відзначають, що отаман був умілим оратором. Сім’єю не обзавівся, не було часу. У 1918-1919 рр. Зелений «підбивав клини» до заміжньої вчительки Олександри з Трипілля.
Її чоловік, дізнавшись про роман з отаманом, пішов до червоних — «чинити помсту за любов», але незабаром загинув в бою з повстанцями.
Влітку 1918-го Данило Терпило стає отаманом Зеленим — вождем повсталих проти німців і гетьманців в Київському і Канівському повітах Київщини. Перший повстанський загін складався з трьох його братів і шести спільних друзів, які пішли в ліс, вразившись вістями про селянське повстання в сусідньому повіті Звенигородському. До моменту повстання Директорії 14 листопада 1918 р. Зелений мав вже до двох тисяч бійців. Командувач військами УНР Петлюра визнав його місцевим трипільським отаманом. Разом з тим у той час Зелений зазнавав сильного впливу більшовизму. Незабаром Петлюра розпорядився створити з повстанців Зеленого Дніпровську дивізію.
О 14.00 14 грудня 1918 р. гетьманські війська припинили опір, і Скоропадський передав владу Директорії. Дивізія Зеленого увійшла до Києва під червоним прапором і з гаслом «Вся влада Радам».
Наприкінці 1918 р. війська Радянської Росії вдерлися до України. У країні наростав хаос. Начальник штабу дивізії Зеленого лівий есер Трав’янко, який пізніше став більшовиком, пропонує отаманові не довіряти Петлюрі, відстоювати «радянську платформу».
Зелений відводить дивізію в Трипілля і вже звідти ультимативно вимагає від Директорії проголосити радянську владу в Україні і припинити опір наступаючій Червоній Армії. 15 січня 1919 р. Зелений заявив про розрив з Директорією і підняв проти неї повстання. Це прискорило захоплення червоними Лівобережжя і Києва.
8 лютого Зелений запропонував свої послуги більшовикам. Більше двох тижнів він ходив червоним начдивом. Але коли комуністи встановили в селах Київщини військовий комунізм з продрозкладкою і вседозволеністю ЧК, «червоний» Зелений закінчився. Незабаром конфлікт між отаманом і комуністами дійшов до військової конфронтації.
Повстання під керівництвом отамана Зеленого почалося 20 березня 1919 р. на півдні Київської губернії. З цього дня і до кінця серпня 1919-го, тобто до моменту падіння радянської влади в Україні, червона влада відчувала себе такою лише у великих містах. Вона ще могла контролювати прифронтову смугу, райони уздовж залізниць і вузлові станції, а далі, в глибині України, панувала отаманщина. Сотні повстанських загонів воювали виходячи з власної волі і селянської доцільності. По суті, з березня 1919 р. почалася велика і практично невідома навіть історикам неоголошена війна міста проти села, яка закінчилася повним розгромом села до 1933-го року.
Селянин узявся за гвинтівку, протестуючи проти міських комісарів-призначенців (переважно єврейського походження), проти продзагонів, що забирали всі харчі, проти застрашливих наказів, які надходили з міста, проти каральних чекістських і мобілізаційних загонів. Селяни захищали свій ідеал — «садок вишневий коло хати» без комісарів і поміщиків.
Зелений був настільки популярний на півдні Київщини, що повстанці почали називати себе зеленими в протилежність червоним і білим. У свою чергу, комуністи оголосили Зеленого поза законом як бандита і насильника, який здійснює грабежі мирного населення.
А сам Зелений, захопивши на Дніпрі 30 барж з сіллю і вугіллям, поділив ці цінності між бідним селянством. Він з нотаріусом об’їхав села і роздав землю селянам, передавши документи на володіння поділами.
За зведеннями радянського наркома військових справ, «зеленівці ці домагаються для України влади українців, а не великоросів і жидів». Але Зелений не був антисемітом. Він зберіг життя всім трипільським євреям, хоча й закликав вбивати тих, кого називали «жидівськими комісарами».
Отаман закликав приборкати всевладдя ЧК, партійних призначенців, відмінити продрозкладку, колгоспи, добиватися реальної незалежності для України. Саме він першим висунув гасло «Ради без комуністів», тобто без диктатури комуністичної партії. Це гасло перегукнулося громом Кронштадтського повстання в березні 1921-го.
А поки восени 1919 р. під самим Києвом, розтягнувшись на десятки кілометрів, утворився «зелений фронт». Вже 25 березня каральні загони червоних вийшли в перший похід проти Зеленого, сподіваючись на швидку і легку перемогу над погано озброєними селянами. Під Обуховим відбулася перша битва «зеленої кампанії», в ході якої червоні були розбиті. З 30 березня базовий район повстанців (Трипілля і найближчі села) систематично почали обстрілювати з гармат кораблі червоної Дніпровської військової флотилії.
На початку квітня 1919 р. у Трипіллі створюється Центральний революційний комітет повстанців України. Іноді цей ревком називали раднаркомом, тобто урядом, оскільки він претендував на всеукраїнську владу. Головою ревкому-совнаркому став Грудницький, а наркомом у військових справах — Зелений. У ревкомі були представники отаманів Соколовського, Струка, Ангела, Гончара, Григор’єва і Богунського (на той момент Григор’єв і Богунський ще були командирами Червоної Армії), повстанців Полтави, червоних гарнізонів Богуслава і Корсуня, ревкома Канева...
Тим часом війська Петлюри, прорвавши фронт, стояли вже в 45 км. від Києва. Почалася паніка і евакуація радянських установ. Але Петлюра не захотів враховувати трипільських змовників. На заклик Трипільського ревкому до Григор’єва підтримати повстання Зеленого, той відповів: «У мене 23 тисяч багнетів, 52 гармати, 12 бронепоїздів, мільйон патронів. За мною Херсон, Миколаїв, Одеса. Скажіть, що ви маєте, що стоїть за вами? Нічого. А раз нічого, то я дозволяю вам прийти до мене і отримати від мене ту роботу, яку я вам дам». Об’єднати всі українські антибільшовицькі сили не вдалося.
Але в квітні 1919 р. в Київській губернії спалахнуло 38 повстань. Київ опинився в облозі 10 тисяч повстанців, виникла реальна можливість його захоплення об’єднаними силами отаманів.
10 квітня Зелений, зібравши 5 тисяч бійців (в т.ч. до 1500 кінноти) при 4 гарматах і 30 кулеметах почав штурм Києва з півдня. У більшовиків в місті було до 8 тисяч солдатів, міліціонерів, чекістів, більше 70 кулеметів, 8 гармат, декількох бронепоїздів і до десятка бойових кораблів. Через нестачу патронів і снарядів до вечора повстання захлинулося. Втративши чверть бійців, повстанці відступили. Але Зелений залишився господарем сільської Київщини.
На початок травня його сили зросли до 10 тисяч чоловік при 6 гарматах і 40 кулеметах. Були чотири бойові кораблі, переобладнані з трофейних пароплавів. На одному з них, «Шарлоті», розмістився штаб отамана.
Але до кінця квітня 1919 р. окріпла і радянська влада. Червона Армія почала реалізовувати план зі знищення «зелених». Керівництво комуністичної партії України наполягло на «найжорстокішій ліквідації», полонених не брали — їх і співчуваючих розстрілювали на місці.
1-2 травня почався «другий похід проти Зеленого». Артилерія Дніпровської флотилії спалила значну частину Трипілля і Плют. Проти повстанців кинули до 8 тисяч бійців (інтернаціоналісти угорця Фекете, загін китайців, комуністичний полк, робочі і матроські батальйони). 12 травня Зелений перейшов в контрнаступ. Вночі «зелені» увірвалися до Обухова і знищили половину червоного гарнізону. Повстанці повернули собі Ржищев, зробили наліт на Фастів.
14-16 травня червоні провели «третій похід на Зеленого». Повстанці були розбиті. Карателі увійшли у Трипілля. Проте після жорстоких репресій повстання стало масовим. Почалися затяжні криваві бої. 30 травня кораблі червоних «Тарас Бульба», «Кур’єр» артвогнем спалили в Трипіллі церкву і школу.
У червні 1919 р. СНК УРСР створив внутрішній фронт проти повстанського руху. Проти партизан кинули 60 тисяч червоноармійців при 300 кулеметах і 40 гарматах. Були розроблені каральні заходи, які відповідали вимогам голови Реввоєнради республіки Л. Троцького про загородзагони, концтабори, заручників, масові розстріли. Керівник Київської ЧК Дегтяренко закликав за кожного вбитого комуніста знищувати 100 заручників. Ці заклики перевиконувалися: червоні залишали після себе спалені села і тисячі понівечених трупів.
«Четвертий похід проти Зеленого» почався 24 червня 1919 р. 26 червня пароплав «Гоголь» висадив 450 червоноармійців в п’яти кілометрах від Трипілля. Десантники негайно повели наступ на село. Але в цей час один із загонів Зеленого захопив пароплав. Це викликало серед десантників паніку, вони кинулися до Дніпра, де і потрапили під шквальний кулеметний вогонь.
Стояли спекотні дні, і трупи, прибиті до берега, розкладалися. Мешканці навколишніх сіл зібрали їх і поховали в ямах, призначених для закладки колодязів.
«П’ятий похід на Зеленого», як і попередній, закінчився для червоних трагічно. 2 липня з Києва виступили 2-й караульний полк, 1-й Шулявський робочий полк, батальйон китайців Ко Гуа і сотня комсомольців-добровольців Київської міської організації на чолі з Ватманським. Всього до 1500 бійців при 6 гарматах.
Щоб не піддавати село артобстрілу, Зелений вивів свої підрозділи з Трипілля.
Карателі, після нетривалого бою увірвавшись в село, святкували легку перемогу. Комсомольці почали спалювати хатини «бандитів» і заарештовувати «співчуваючих бандитам». Відразу ж почали відбирати у селян худобу, хліб, самогон, заявляючи, що таким чином «борються проти бандитизму». Пізно увечері цього довгого липневого дня переможці смажили м’ясо на вогнищах, веселилися, пили і їли. Принишкла округа наповнилася молодецьким сміхом і революційними піснями...
Опівночі на 3 липня кіннота і піхота Зеленого атакували Трипілля з трьох сторін. Карателі опинилися в пастці, 400 з них потрапили в полон. Лише 120 чоловік, яким вдалося перепливти на лівий берег Дніпра, підібрав пароплав «Трахтемирів». Його командир Федоров в своєму рапорті писав: «До берега почали наближатися люди в різних видах: голі, напівроздягнені, піші і на конях. Виявилось, що це червоноармійська піхота і кавалерія, що рятувалася від банд Зеленого. Солдати були настільки в паніці, що, поспішаючи при завантаженні на пароплав, одразу ж тонули, зокрема потонула і сестра милосердя, що була з ними. Підібрані червоноармійці повідомили, що атакувальники — два полки з батареєю з 4 гарматами і 45 кавалеристів — розбиті супротивником. Відступаючи або, точніше кажучи, розбігаючись, рятуючись хто куди міг, залишили супротивникові всю батарею з величезною кількістю снарядів і весь обоз. Переправляючись під час втечі на ліву сторону Дніпра плавом, багато потонуло людей і коней. Сьогодні ж (4 липня. — Авт.) по дорозі до Києва весь час підбирали з берегів солдатів, які розбіглися».
Вранці в Трипілля урочисто ввійшли «зеленівці». Отаман в’їхав в село на автомобілі, запряженому кіньми. Селягін зустрічали його квітами, хлібом-сіллю, молебнем біля руїн церкви.
Рядових полонених червоноармійців привели на базарну площу, де проходив мітинг. Зелений розповів про цілі боротьби повстанців і запропонував вступити в їх ряди. Близько сотні полонених червоноармійців приєдналася до партизанів. Українців, за умови неповернення в свої частини, відпустили додому, вручивши перепустки через «зелену» зону і по хлібині. Червоноармійців з Лівобережжя «зеленівці» навіть перевезли на човнах через Дніпро. Червоноармійців-росіян, змусивши покаятися, також відпустили.
Над чекістами, командирами, комісарами, комуністами, комсомольцями на майдані влаштували відкритий суд. Близько 100 з них вирішили стратити — повели до Дніпра і почали кидати з кручі в річку... Серед страчених був і Михайло Ратманський.
Цікаво, що в 1919 р., за гарячими слідами, про «лиходійства в Трипіллі» не писала жодна більшовицька газета. Міфологічна інформація про «жахи терору зелених», істерія з приводу «трипільської трагедії» почала нагнітатися в 1923-1938 рр. Саме тоді писалися вірші (поема
Леоніда Первомайського), романи, спогади, знімалися кінофільми, які рясніли кривавими сценами «куркульського терору». Селянство в цих творах зображалося сірою ворожою масою. У всьому відчувалася надуманість. Зопалу Трипілля навіть перейменували в Комсомолля, але вже в 1927 р. повернули історичну назву. У селі відкрили революційний музей, а на березі Дніпра в 1938 р. поставили величезний чорний обеліск — пам’ятник «героям-комсомольцям».
У збірці спогадів «Трипільська трагедія» (1923 р.) в усіх подробицях розповідалося про мученицьку смерть комсомольців і комуністів від рук отамана Зеленого. Фільм «Трипільська трагедія» (1926 р., реж. А. Анощенко) продовжив цю тему в зримих, плотських образах отамана-садиста і «безневинно вбитих комсомольців». Цікаво, що статистом у фільмі знімався майбутній «космічний» конструктор Сергій Корольов.
Майбутнім же класикам української літератури Максиму Рильському і Остапу Вишні (тоді ще Павлу Губенку) отаман Зелений показався не садистом, а начитаною і розсудливою людиною. У 1919 р., рятуючись від червоного терору в Києві, вони покинули місто. Біля Трипілля їх затримали «зеленівці». Сидять під охороною день, другий. Затурбувалися: що далі буде? Попросили вартового допомогти зустрітися із Зеленим. Дізнавшись, що Рильський — син Тадея Рильського, відомого в Україні літератора і українофіла, отаман їх відпустив, давши віз і свою людину, щоб відвезти їх до села Романівки. А ще він порадив хлопцям перечекати ці смутні часи де-небудь в тихому місці. «Я й сам не знаю, що з нами буде завтра, — сказав Зелений, — чия візьме».
Шостий похід, похід помсти проти Зеленого, червоні почали 11 липня 1919 р. Була сформована спеціальна Звідна дивізія трипільського напряму (12 тисяч бійців). У липневому настанні використовувалися не тільки кораблі Дніпровської флотилії і бронепоїзда, але і авіація, і броньовики. Артилеристи Дніпровської флотилії повністю знищили «зелений» хутір Рудьки.
Бої йшли зі змінним успіхом. 15 липня повстанці несподівано переправилися на лівий берег і захопили стародавній Переяслав. Того ж дня отаман Зелений своєю владою урочисто ліквідовував вирішення Переяславської ради 1654 р. про союз Росії і України.
17-20 липня йшли наполегливі бої. Захопивши рідне село, «зеленівці» опинилися в оточенні, та ще й без патронів і снарядів. У боях за село і при виході з оточення загинуло до 500 повстанців. Ще двічі Зелений проривався з оточення і відводив свої загони на Білу Церкву, Кагарлик, Черняхів і далі на Богуслав, Христинівку, Умань.
Влада вирішила остаточно вгамувати бунтівний район. Розстріляли більше тисячі полонених повстанців, винних і невинних селян. Більше двох тисяч селян помістили в спеціально створений концтабір. Був відібраний у селян і дуже багатий врожай 1919 року.
У серпні до Києва підійшли війська УНР. 30 серпня «зеленівці» брали участь в штурмі Києва, наступаючи разом із Запорізьким корпусом армії УНР з району Голосієво. Але 31 серпня Київ перейшов під контроль білих, і Зелений відійшов в свій Трипільський район, намагаючись не допустити туди денікінців.
У жовтні 1919 р. Зелений захопив Кагарлик, де в місцевій друкарні віддрукував тисячі листівок із закликом до боротьби з білогвардійцями.
В кінці листопада або початку грудня 1919 р. в бою з каральним загоном білих недалеко від Канева Зелений був важко поранений. По дорозі до Трипілля, не прийшовши в свідомість, отаман помер. Невідома навіть приблизна дата його смерті.
Є й інша версія загибелі отамана. Радянські джерела стверджують: Зеленого заманили в загін червоних партизан, заарештували і розстріляли за наказом Р. Колоса-Колосова, майбутнього наркома внутрішніх справ УРСР. Бійці Зеленого приєдналися до отаманів Ангела, Куща, Гаєвого і воювали з червоними ще декілька років.
