Історія будь-якого міста, вік якого налічує понад тисячу років, рясніє численними переказами і легендами. Київ, який в 1982 р. відсвяткував 1500-річчя1, не є виключенням.
Існує декілька версій щодо того, хто і коли заснував столицю України. «Офіційною» вважається версія, яку виклав в «Повісті минулих літ» староруський літописець Нестор: місто заснували брати Кий, Щек, Хорив з племені полян. Літописець не вказав точної дати події, що змусило дослідників багатьох поколінь ламати голову над цією загадкою. Деякі середньовічні європейські автори роком заснування Києва називають 482 р., а «Перший Новгородський літопис» — 854 р. Проте остання дата не викликає довіри, оскільки в своєму суперництві з Києвом Новгород хотів довести, що він стародавніший за «матір міст руських».
Найбільш рання дата виникнення поселення міського типу на місці майбутнього Києва походить з припущення про те, що «передвісником» Києва було місто Гелон, про яке в V ст. до н.е. розповів Геродот. Подібна гіпотеза ставить Київ майже нарівні з Римом, але вона поки не підтверджена ані археологічними, ані іншими історичними джерелами. Адже про Гелон відомо лише, що воно було великою дерев’яною фортецею, яку населяли «мікст-елліни» (греки причорноморських колоній, які змішалися з місцевим населенням), і яка розташовувалася десь у верхній течії Дніпра. Деякі археологи вважають Гелоном велике городище скіфського часу, розташоване біля міста Бєльськ на Полтавщині.
1 Ця дата мала як прихильників, так і опонентів, які вважали, що Київ як міський центр не міг виникнути раніше ІХ-Х ст.
«Прототипом» Києва дехто вважає місто Амадока, позначене на карті Птоломея, створеній в перших сторіччях нашої ери. І хоча карти тих часів є дуже умовними і приблизними, деякі дослідники вважають, що Амадока розташовувалося на Дніпрі саме на місці Києва. Припущення, що на місці майбутнього міста в І—II ст. існували одне або декілька невеликих поселень, підтверджують знахідки в різних районах Києва (на Подолі, Замковій і Старокиївській горах, ярах під Щековицею, Печерську) як окремих римських монет, так і великих монетних скарбів, вага яких обчислюється декількома десятками кілограмів. Такий значний притік грошової маси обумовлювався активною торгівлею, яка діяла по Дніпру, або (що менш ймовірно) була здобиччю або контрибуцією, отриманою під час війни. Невідомий автор староруської поеми «Слово про полк Ігоря» саме І-ІІ ст. називав щасливими для слов’ян «траяновими століттями»1. Але в чому полягало це «щастя» — чи то в торгівлі, чи в успішних військових походах на римські провінції Подунав’я, — невідомо.
У 1116 р. київський літописець Сильвестр зробив запис про те, що в І ст. н. е. апостол Андрій, який проповідував в Північному Причорномор’ї, доплив по Дніпру до місця майбутнього Києва і поставив дерев’яний хрест на одній з київських гір. Швидше за все, ця розповідь є лише легендою, проте можна припустити, що якщо жителі поселення, яке в римські часи розташовувалося на місці Києва, контактували з античним світом, до них цілком могли приїжджати християнські місіонери.
Киян дуже надихнуло повідомлення про те, що один з учнів Христа передбачив виникнення їх міста. На згадку про це з XII по XVII ст. на одному з пагорбів в центрі міста Андрія було споруджено декілька дерев’яних Хрестовоздвиженських храмів, які в XVIII ст. замінила Андріївська церква.
Припущення, що Київ заснували сармати, в XVIII ст. висловив В. Татіщев, який вважав, що імена засновників міста є сарматськими, а назва «Київ» походить від іранського «ківи» — «кам’яні гори». Цю теорію підтримав І. Болтін, який вважав, що сармати, які населяли Київ на ранніх етапах його історії, згодом були асимільовані слов’янами.
Ще одну гіпотезу в XVIII ст. висловили прихильники «норманської теорії» — німецькі вчені Р. Баєр, Г. Міллер та А. Шлецер. Вони припустили, що засновником Києва був готський король Кніве, який в середині III ст. воював в Паннонії проти римлян. Хоча авторів гіпотези важко назвати неупередженими (готи, як-не-як, були східними германцями), їх теорію нібито підтвердили письмові джерела, опубліковані лише в середині XIX ст. В одній із стародавніх німецьких саг мова йшла про те, що столицею сина готського короля Гейдеріка, який царював в «Рейдготії», було «Дніпровське місто» — Данпарстадт. Припущення, що мова йде про Київ - «столицю імперії Германаріха», підтримали росіянин А. Кунік, ісландець Г. Вігфуссон та київські вчені Н. Петров та В. Антонович.
Проте критично налаштовані історики вважають, що згадки про «Дніпровське місто» з’явилися в скандинавських сагах лише з XI ст., коли київський князь Ярослав Мудрий прийняв на службу норвежців на чолі з майбутнім королем Гарольдом. Повернувшись на батьківщину, варязькі барди склали саги, які оспівували київський двір Ярослава та його столицю — Данпарстадт. Поступово почали вважати, що це місто існувало ще при готах.
1 Період правління римського імператора Траяна — з 98 по 117 р.
Про засновників Києва відомо дуже мало. Вважається, що один з них, Кий, дійсно існував. На думку деяких дослідників, середньовічні хроніки згадують його як візантійського полководця Хильбудія (Кийбудія), який в VI ст. воював проти варварів в Подунав’ї. Підставою для подібних припущень стала згадка Нестора про те, що князя Кия з почестями прийняли при дворі одного з візантійських імператорів, ім’я якого залишилося невідомим.
В історії про заснування Києва, розказаною Нестором, присутні і фольклорні мотиви: у багатьох народів число «три» було сакральним, і в багатьох міфах діють саме три брати. Цікаво, що про братів Кия, Щека та Хорива повідомляють не лише староруські літописи, але і «Історія Тарона» вірменського автора Зеноба Глака, створена на межі VI-VII ст. Вірменська хроніка розповідає про трьох братів — Куаре, Мелтеє і Хореане, які заснували місто в країні «полуни» (полян). Яким чином ця історія стала відомою в середньовічній Вірменії? Можливо, існувала якась стародавня хроніка (яка не збереглася до наших днів), яку і Нестор, і Глак використовували при написанні своїх праць.
Існує також припущення, що легенда про засновників Києва була створена для того, щоб пояснити назви пагорбів, розташованих в центрі Києва, — Старокиївської гори (Києвиці)1, Щековиці і Хоревиці.
Якщо з ідентифікацією Щековиці у дослідників не виникає проблем2, то місцезнаходження Хоревиці є більш загадковим. Однією з «претенденток» на це звання вважається Замкова гора, де були знайдені візантійські монети V-VI ст. імператорів Анастасія та Юстиніана, які жили в один час з Києм-Хильбудієм. Хоревицею деякі дослідники вважають Лису гору, розташовану на північній околиці Києва. При дослідженнях цієї гори матеріали «часів князя Кия» V-VI ст. не були знайдені, проте були знайдені свідчення активної життєдіяльності з VIII ст. Поряд з горою було знайдено скарб з 192 арабських монет VIII-X ст. Поблизу знаходиться великий курганний могильник, в похованнях якого знайдені такі ж монети і витончені вироби з дорогоцінних металів, залишки дорогого одягу, прикрашена багато зброя. І хоча стародавнє кладовище і скарб є на декілька століть «молодшими» за час, коли жив Хорив, вони підтверджують факт існування як мінімум з другої половини VII ст. на Лисій горі торгового поселення. Зручне розташування (неприступні схили і близькість Дніпра) робили це поселення важливим пунктом на торговому шляху «від варяг до греків», який сполучав Північну Європу з Візантією. Його могли населяти варязькі купці: у гробницях-зрубах під курганами поряд з Лисою горою були знайдені дорогі предмети скандинавського походження. Свого часу висувалося припущення, що укріплення на горі (від нього частково збереглися земляні вали, які в XVIII ст. були перетворені у військові редути) могло бути київською фортецею Самбатіс, про яку в X ст. згадував візантійський імператор Костянтин Багрянородний.
1 Глибокі яри, які в давнину відокремлювали цю височину від Софійського і Михайлівського соборів, були засипані наприкінці XVIII — початку XIX ст., тому зараз Старокиївська гора не є ізольованим останцем, як в ранньому середньовіччі.
2 Щековицею (Скавікою, або «Олеговою могилою») впродовж декількох століть писемні документи називають підвищення, оточене глибокими ярами. Цей топонім «дожив» до наших днів.
Історики вважають, що з моменту заснування і до пізнього середньовіччя Київ складався з декількох поселень, які об’єдналися в єдину міську структуру лише на межі XVIII-XIX ст. Тому свідчення «Повісті минулих літ» про те, що кожен з братів мав власну резиденцію, відображають дійсний стан речей. Можливо, це були не просто укріплені замки, де Кий, Щек і Хорив жили з дружинниками і челяддю, а невеликі поселення, які знаходилися під егідою старшого з братів — князя Кия.
Польський хроніст Ян Длугош (а вслід за ним і багато істориків) вважають Кия засновником княжої династії і предком київських князів Аскольда і Діра, убитих опікуном князем Олегом.
З ім’ям Віщого Олега в Києві пов’язують один з пагорбів — гору Щековицю, або «Олегову могилу». Деякі історичні джерела стверджують, що Олег був похований в Ладозі, проте київські перекази свідчать, що князь «прийняв смерть від коня» в Києві і там же був похований в 912 р.
Близькість «Олегової могили» до городища на Лисій горі і курганного могильника (де присутні поховання часів княжіння Олега X ст., які супроводжуються скандинавськими речами) дозволяє припустити, що резиденція Олега (фортеця Самбатіс?) розташовувалася на Лисій горі. Поховання Олега поблизу його замку виглядає цілком логічним. На жаль, не зберігся жоден курган, який можна було б вважати могилою великого конунга, який змусив тріпотіти Візантію. Можливо, курган (якщо такий існував) було знищено в XVIII ст. при будівництві фортифікаційних споруд на підступах до Києва. А може могила Віщого Олега знаходиться все-таки на півночі Росії — в Ладозі?
