У квітні 2006 р. перед Полтавським обласним музично-драматичним театром ім. М. Гоголя був відкритий пам’ятник легендарній дівчині — Марусі Чурай. Пам’ятник заввишки 3,5 м відлито з бетону, верхня частина окована міддю. Автори — народний художник України Анатолій Чорнощоков і скульптор Андрій Коришев — працювали над ним три місяці, спочатку виготовивши модель з глини, а потім - з бетону.
Згідно з народною легендою, полтавчанка Маруся Чурай мала незвичайний голос, складала українські пісні, проте була страчена за звинуваченням в отруєнні свого хлопця Григорія через його зраду. Про цю українську дівчину складено багато легенд, переказів, пісень. Її особу пов’язують з пробудженням української поезії і пісні за часів козацтва. Її пісні протягом вже декількох століть співає вся Україна. Проте небагато знають їх автора — романтичну дівчину Марусю Чурай, життя і творчість якої стали легендою.
За переказами, вона народилася в 1625 р. у сім’ї урядника Полтавського козацького полку Гордея Чурая. Батько був людиною чесною і хороброю, користувався пошаною серед полтавчан, брав участь у походах проти польської шляхти. Він був страчений у Варшаві в 1637 р. після того, як потрапив у полон до польського коронного гетьмана Потоцького.
Маруся була єдиною дочкою у батьків, тому після смерті Гордея вдова Горпина залишилася вдвох з дочкою. Люди оточили їх теплотою, ласкою і любов’ю. Маруся росла чорнобривою красунею, мала добре серце і чуйну душу. Володіла чудовим голосом, веселою і товариською вдачею, була гостра на язик. Її знали і любили всі полтавчани. Пісні вона складала постійно і на самі різні теми, часто навіть у звичайній розмові висловлювала свої думки віршами.
Молодий реєстровий козак Полтавського полку Іван Іскра, син відомого гетьмана Іскри-Остряниці, гаряче і ніжно полюбив дівчину. Хлопець був мовчазний і скромний від природи, тому не наважився освідчитися в коханні. А Маруся, хоч і помічала гострий погляд молодого Іскренка, полюбила іншого — чорнобривого і кароокого Григорія Бобренко, сина хорунжого Полтавського полку. Але хлопець виявився слабохарактерним і безвольним — кроку не міг ступити без материнської опіки. Стара Бобренчиха була жадібною до грошей і всіма силами перешкоджала вибору сина. Вона намітила в невістки багату племінницю полковника Мартина Пушкаря, дочку осавула Федора Вишняка — Галю.
Нещасна Маруся не знаходила собі місця. Вона то раділа, коли Григорій повертався до неї, то ставала похмурішою за хмару, коли коханий кидав погляди на суперницю. Кінчилося тим, що, повернувшись з чергового військового походу, її обранець одружився на Вишняківні. Це був страшний удар долі. Маруся любила Григорія більше всього на світі і не знайшла в собі сили пережити зраду. Спробувала втопитися у Ворсклі, але її врятував Іван Іскра, який випадково опинився поряд. Потім, як випливає з народної легенди, їй спала думка помститися зрадникові. Якось, зустрівши Марусю і пригадавши минулу любов, Григорій запросив її на вечорниці. Дівчина одразу погодилася, адже саме на вечорницях вона задумала втілити свій жорстокий задум — напоїти зіллям коханого.
Григорій помер. Суд Полтавського магістрату засудив Марусю до страти («карати на горло»). Але безмовно закоханий в неї Іван Іскра зумів потрапити до Богдана Хмельницького і переконати помилувати дівчину. Коли вже оголошувався смертний вирок, він на змиленому коні прорвався крізь натовп і вручив судді лист з підписом самого гетьмана. У листі мовилося: «Звільнити Чураївну з-під варти в пам’ять героїчної загибелі її батька і заради прекрасних пісень, які вона складала».
Суд і прокляття не минули безслідно для нещасної дівчини. Вона ходила за прощенням до Києва, а повернувшись, в 1653 р. померла. Відомо ще дві версії про останній період її життя. За однією, вона, знаходячись у в’язниці, важко захворіла і в тому ж році (1652-м або 1653-м) померла. За іншою версією, не змогла більше залишатися в Полтаві, де все нагадувало про Григорія, багато мандрувала і померла в одному з російських монастирів.
До наших днів збереглися тільки деякі з прекрасних пісень Марусиних: «Засвіт встали козаченьки», «їхав козак на війну», «Грицю, Грицю до роботи», «В кінці греблі шумлять верби», «Ой не ходи, Гріцю, та й на вечорниці», «їхав козак за Дунай».
Твердження, що Маруся Чурай була реальною історичною особою, не викликало сумнівів у багатьох відомих російських дослідників. Серед них її земляк, письменник і журналіст А. Шкляревський (1837-1883 рр.), визнаний знавець стародавньої літератури і народної творчості професор Київського університету П. Владимиров, відома російська бібліографія Н. Голіцин, які вважали Марусю Чурай «імпровізаторкою українських пісень», однією з найкращих співачок свого часу.
Звичайно ж, сюжет про легендарну співачку, яка навмисно або мимоволі отруїла свого коханого, став незабаром «бродячим», подолавши навіть кордони тодішньої Російської імперії. Він ліг в основу творів багатьох письменників, поетів і драматургів — українських і російських. Серед тих, кого захопила ця трагічна тема, були українські письменники і поети А. Боровиковський, С. Руданський, М. Старицький, В. Самойленко, причому кожен інтерпретував сюжет по-своєму - чи то в ключі побутової трагедії, чи то соціально-побутової драми, чи то мелодрами, змінюючи, відповідно, основні колізії, імена дійових осіб.
За мотивами легенди Ольга Кобилянська написала повість «У неділю рано зілля копала». Грандіозний успіх мав історичний роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай», який вийшов у 1979 р і став епохальним в сучасній українській літературі.
Поза сумнівом, Маруся Чурай може вважатися найколоритнішим жіночим персонажем України XVII століття. Але, на жаль, нічого, окрім переказів і двох десятків пісень, автором яких вважається вона, історія не зберегла. Певне світло на особу легендарної співачки могли б пролити ратушні книги, документи сотенних канцелярій, інші письмові свідоцтва, проте сильна пожежа 1658 р. у Полтаві знищила весь архів. На жаль, загинула і значна частина архіву Г. Квітки-Основ’яненка, який, як відомо, цікавився долею української співачки. Він, за розповідями, мав навіть портрет Марусі.
Серед напівзабутих і невідомих імен деколи спливають справді легендарні. Привабливість їх така велика, що вони стали невід’ємною частиною фольклору. Любов і пошана сучасників до цих людей продовжилися в нащадках, а ті, у свою чергу, переказують легенди дітям. Одне з таких імен — Маруся Чурай.
