Зазвичай, так званий "Ефект Даннінга -Крюгера" розуміють доволі спрощено: мовляв є малокваліфіковані дебіли, які, втім, мають завищену самооцінку і лізуть у начальство;і є рефлексуючі професіонали, які не можуть собі скласти справжньої ціни і все життя залишаються на других ролях.
Але якраз неуки й самовпевнені дурні, якщо вчитатися в деталі цього ефекту, не є головною небезпекою для суспільства.
Бо найбільше підпадають під його дію люди освічені й кваліфіковані у своїй царині.
Справа в тому, що усвідомлення своєї високої кваліфікованості може зіграти з такими злий жарт.
Бо людям, які легко досягли значних успіхів у певній компетенції, часто - густо починає здаватися, що вони так само легко здобудуть компетентність й у інших галузях - досить прочитати одну-дві книжки й додати певну дещицю спеціальних знань до свого великого багажу загальної ерудованості.
Тож у нас професійні політики починають радити лікарям, як лікувати ковід. А співаки й спортсмени політикам - як керувати країною. Журналісти генералам - як правильно вести війну. А олігархи журналістам - як правильно висвітлювати ті чи інші події.
Автор цих рядків не вважає себе універсальним фахівцем у багатьох сферах життя, але, принаймні, в журналістиці дещо петрає. Але ж хіба доведеш отим блогерам, ЛОМам і інфлюєнцерам, що те що вони пишуть ніяка не журналістика, і читають їх лише тому, що вони кажуть те, що аудиторія хоче чути, не гребучи ані поширенням фейків, ані добірними матюками на адресу опонентів.
Але що їм скажеш, коли мене читає зо дві сотні друзів а їх 20 тисяч підписників...
І я не скажу. що вони некваліфіковані чи некомпетентні.Просто вони компетентні й кваліфіковані дещо в інших дисциплінах, далеких від журналістики.
Самовпевненість вузьких спеціалістів, які себе бачать фахівцями широкого, можна сказати - стратегічно широкого профілю, найбільше проявляється на політичній арені.
Перша категорія людей - це професійні опозиціонери, які вважають, що можуть бути якісними державними управлінцями.
Професійні борці з "антинародною владою" можуть бути дуже достойними людьми, і знатоками великого арсеналу методів цієї боротьби. Вони детально вивчають книжки латиноамериканських революціонерів, штудіюють досвід взяття влади з історії різних країн. І маючи дійсно і цій царині високу компетентність, щиро вірять. що взявши владу, зможуть розпорядитися нею на благо суспільства...
Але, на жаль, так буває далеко не завжди. Приклад -Лех Валенса, мужній борець з комуністичним режимом і поганий перший президент. Або ж Станіслав Шушкевич - високоінтелігентна людина. яка втім не зуміла зберегти перші паростки демократії в Білорусі, і протидіяти приходу Лукашенка.
Старше покоління українських націонал-демократів нерідко звинувачує український народ, що не проголосували свого часу за президентство Чорновола. Мовляв, прийшов би він, історія України пішла б іншим шляхом.
А мене вже довгий час мучать сумніви: а чи зміг би Чорновіл на посту президента щось зробити з його мінімальним досвідом державного управління? Він свого часу від посади прем'єра відмовився, яку йому пропонував Кравчук, через свою неготовність керувати економікою. А в президенти йшов. Як і той же Левко лук'яненко?
І все більше переконуюся: нічого б вони не зробили. Воювати проти комуністичної влади і керувати незалежною державою - то різні компетенції.
Хіба не є очевидним досвід більшості наших громадських активістів майданівського гарту, які зайшли до Верховної Ради і або лишилися тими самими громадськими активістами, заточеними на критиці, або швидко обзавелися престижними авто й пакетами акцій?...
Друга категорія - це крупні бізнесмени, які вважають себе компетентними, щоби керувати державою, або принаймні робити політику.
І не скажу, що це їм не вдається...
Але вдається в тому сенсі, що політику й державу вони сприймають як бізнес.
Колись один відомий майже олігарх сказав мені, чим відрізняється бізнесмен від політика:
Бізнесмен не є рабом ідеї, якщо він бачить що його політичний проєкт не приносить дивідендів, він якнайшвидше виводить з нього капітал, не очікуючи повного банкрутства. А виведені гроші вкладає в проєкт з новою назвою.
Політик буде до кінця вірний ідеї, бізнесмен до кінця чіплятиметься за особисті вигоди.
Є й ще одна відмінність. Для політика всі люди діляться на однодумців і ідейних опонентів, для бізнесмена - на партнерів і конкурентів.
Причому частіш за все конкурентами бувають ідейні однодумці - бо діють на одному ідеологічному полі. А бізнес-спартнерами - вороги, бо можуть розширити можливості для заробітку.
І нарешті, третя категорія професіоналів - це медійні персони. Вони щиро вірять, що здобувши велику кількість фанатів як артисти, спортсмени. співаки, телеведучі й журналісти, вони отримали потужну армію вірних однодумців. Непідготовлені до управління державою, вони очікують, що їхні фани закатають рукава і візьмуться за це самотужки. аби їхнім кумирам було приємно.
Але фани - публіка лінива, вони пальцем об палець не вдарять (хіба що під час оплесків).
І, на жаль, нам все своє життя обирати між цими трьома категоріями дилетантів державного будівництва. Бо ж через отой принцип Даннінга- Крюгера тільки вони й перебувають на видноті. Професіонали нам ув очі не лізуть.
І не тільки через рефлексії й комплекси неповноцінності. Цьому є й інша причина, її 2.500 років тому назвав Сократ.
Усі хочуть, щоб в його країні керував справедливий володар. Але ніхто з справедливих людей таким володарем бути не хоче.
Чому? Бо дійсно справедливе володарювання не дає жодних преференцій, ти не стаєш багатшим, не додаєш собі здоров'я. Навпаки, від справедливого управління державою маєш самі тільки проблеми - вороги тебе намагаються знищити, друзі ображаються, що не дав їм доступу до годівниці. Чи є сенс чесній людині йти в правителі?
