Сьогодні розмовляю з кількома іншими харків'янами, поки основного світла немає - в когось робота від нього дуже залежить. І вони бідкаються, "що робити", "як заробляти", але при цьому, кажуть, рідні повертаються. Друзі повертаються. Бо хочуть і вважають це правильним.
А мені від цього, малознайомій їм людині, стає тепліше. Бо зловила себе на думці, що тягне туди, де складно. Де роботи непочатий край - ну, ви теж себе, мабуть, на цьому ловили. Бо міряєш життя результатом, і від того щасливий.
Бачили фото в інтернеті, як починав будуватися Ізраїль? Пісок, пустеля і купка людей? І все, більш нічого, якщо вірити цим даним. Але вони започатковували та зводили з нуля ту країну, куди потім на все готове та побудоване почали приїздити і поціновувачи красивого життя в тому числі. Але я вважаю, що найщасливішою була та відважна купка людей, яка своєю працею зробила неймовірне.
Так, напевно, влаштована людська свідомість, що шукають кращого. Російський пенсіонер задає питання телеведучому-економісту: "гдє мнє лучшє всєго осєсть на пєнсіі? Я в органах работал, хочу старость нормально прожить". Звісно, що і він, росіянин, хоче туди, де хтось побудував кращі умови. Йому відповідь: "ну, Сєрбія, Чєрногорія... Гдє вам будєт удобнєє і дєшєвлє болячкі лєчіть". Не в росії, звісно.
Але це якось... Ось взяти й відновити будинок в розтрощеному росіянами селі, а там другий, і третій, і дорогу, і міст через річку, а ось і пошта відкрилась, і магазин, і другий... І ось вже живе те село і дихає, і діти на вулицях галасують, і якась робота з'явилась. Вчора не було - а сьогодні все це є, ще сире та недороблене, але ж воно найкраще, бо воно ТВОЄ. Це результати ТВОЄЇ роботи, і вже хтось інший колись приїде сюди та оселиться, бо ТИ зробив це, і зробив так, щоб інші хотіли тут жити.
Оце кайф. Оце сенс, справжній. Оце справжні емоції іншої людини, з іншим менталітетом, з іншим мисленням, з іншими цілями в житті. Іншої, відмінної і від росіянина, і від навіть частини співгромадян. Від тих, яким то не цікаво.
Скажіть?..
А я би завжди заздрила не тому, хто вивів гроші та виїхав в теплі країни. А тому, хто побудував село. Хто стадіон для дітлахів зробив. Хто мости відновив. Хто зібрав уламки птахофабрики та звів нову крівлю, а потім поступово заново зібрав колектив та почав роботу. Хто зібрав з поля розстріляних росіянами корів з ферми та вирішив, що воно запрацює знову, попри все. Запрацює, і хоч ти трісни. Емоції від цього такі неймовірні, але зрозумілі далеко не кожному.
