Знаєте, що парадоксально? Останнім часом, заходячи у Фейсбук не можу позбутися відчуття втоми, яке сочиться з усіх шпарин. Так, війна, яку обіцяли закінчити за «два-три дні, максимум місяць» тягнеться рік. Так, ситуація наразі невизначена. Так, Москва збирає чималі сили. Так, суспільство дико втомилося, і вже Бога молить аби весь цей жах завершився якнайшвидше.
Все це є. Але.
Щоразу як я приходжу на службу, все міняється з точністю до навпаки. Я бачу запеклу роботу. Я бачу як люди вкалують, не покладаючи рук. Частини на фронті воюють, стримують ворога і завдають йому нових і нових втрат. Учбові частини розриваються на шматки, готуючи спеціалістів по експлуатації сучасної техніки. Заморені інструктори передають знання, правила, бойовий досвід – свій та зібраний. Логісти тягнуть на передову вантажі, все від патронів до печива. Бізнес передає за контрактами армії то одне то інше. Волонтери притягують транспорт, обладнання, електронну техніку.
Навколо метушня, галас, рев двигунів… Робота.
Там не втомлюються від невизначеності. Там падають заморені від роботи. На службі мені нема коли думати, про невизначеність і про те що Москва збирає сили. Збирає? Це нормально. Але найкращі вже знайшли безславну загибель на нашій землі. Те саме буде з іншими. Це не я так думаю, це так буває завжди. Ми не сидимо склавши руки і не чекаємо поки прийде Москва. Ми готуємося. Ми навчаємо і навчаємося. Ми працюємо.
До чого я це пишу? До того, що кращій спосіб подолати зневіру, це брати і щось робити. Те що вважаєте за потрібне. Коли робиш справу про дурне думати часу нема – перевірено.
А коли зайняті руки, перестаєш вірити типам які малюють нам депресивні сценарії. Ми переможемо. Переможемо зовнішнього ворога. І дамо раду проблемам внутрішнім. Всьому свій час.
Так буде. Чи ви хочете сказати, що я даремно не розгинаюся на службі? Чи що даремно хлопці свої ВОПи тримають? Отож!
