Вона падає на розпечений асфальт, поряд з запиленими військовими черевиками. Він її підіймає, з рук ледь не випадають покупки - пакунки з печивом, фруктами, водою. Поряд побратими, такі ж зніяковілі та почервонілі чи то від спеки, чи то від незручної ситуації.
Їй на вигляд далеко за 50, вона у білому, посивіла фарбована білявка з обличчям, по якому й не скажеш, що вміє так відчувати. Але ж настирливо суне йому в руки ту купюру та намагається одразу втекти. Потім, з безпечної відстані від нього у кілька метрів, обертається та знову і знову повторює:
- беріть! Я не заберу назад. Беріть!!
- Жіночка, та не треба!!
- Беріть, кажу!!
Він віддає її назад, вона не бере, гроші знову падають...
Купюра залишається у військового, бо ж не кидати її на асфальті зовсім. Він зніяковіло озирається на побратимів, а вона вже далеко. Він не зміг вийти з цього двобою переможцем, а вона ледь не плаче.
- Він Чоловік. Йому ніяково, - кажу їй, зустрічаючись в торгівельному залі. - Але ж як я вас розумію...
- Як їм там, в окопах?
Її блакитні очі неначе вигоріли на сонці. На обличчі сум. А я ловлю себе на думці, що не завжди "читаю" людей з першого погляду, бо ось вона мене здивувала.
В окопах спека, і дощ, і багнюка. І сирість. І миші. І небезпека. І кров. І смерть. І шалений адреналін. І втома величезна. І спогади, і надії.
І сила, і мрії, і витримка.
"Ось моє спальне місце сьогодні вночі. А під ранок пішла злива..."
Життя привчило не очікувати надто багато від оточуючих. Зрештою, приємніше дивуватися, що хтось відчуває те, що важливо - ніж розчаровуватися.
Харків.
