У роки моєї прадавньої юності, в середовищі радянської інтелігенції раптом стало популярним хайку Кобаясі Ісса, яке в перекладі звучало приблизно так:
Витоки цієї популярності варто шукати в книзі братів Стругацких “Равлик на схилі”, де слова Кобаясі Ісси були взяті за епіграф.
Сам же фантастичний, доволі кафкіанський роман братів одразу був заборонений радянською цензурою, а ті, хто його спромігся прочитати в самодруці, мало зрозуміли, до чого той равлик.
Але образ маленького мандрівника, який має нахабство сподіватися доповзти до засніженої вершини найзнаменитішої гори Японії, породжував бентегу в душі.
Здавалося, що смисл цього хайку доволі прозорий. Прагнеш досягти висот? То не поспішай, бережи сили, рано чи пізно доберешся до наміченої цілі. “Крапля камінь точить”, як писав Овідій.
До стратегії равлика прив’язали й популярну японську філософію “кайдзен”, яка запускає повільний і стабільний розвиток на противагу стрімким злетам і падінням інших компаній. Її застосувала в своїй стратегії Тойота.
Служило це хайку ілюстрацією й так званої політики “малих справ”, і аргументом на користь еволюційного розвитку суспільства на противагу революційному...
Але до кінця сенс вірша не поспішав розкриватися.
Адже Фудзі це не просто найвідоміша й найкрасивіша гора Японії, це ще й предмет паломництва ченців — синтоїстів і буддистів, які відправлялися на молитву до неї з найвіддаленіших куточків країни.
А в давні часи шлях цей був довгим і тяжким. Монастирі полегшували життя паломників, насипаючи власні “Фудзі” в мініатюрі, чиїх вершин було дістатися значно швидше. Може йдеться про таку “фудзіяму”?
На захист цієї версії знавці японської наводять аргумент: в оригінальному тексті гора названа не “Фудзі-сан” (як, мовляв, з повагою називають її в Японії), а “Фудзі-но яма”, тобто - “чиясь гора на ймення Фудзі”.
Кобаясі Ісса народився набагато пізніше за авторів класичної японської поезії — на рубежі 18-19 століття. Його часто називають останнім великим поетом в традиції хайку. За описанням біографів був він достоту суперечливою особою, гострою на язик і нерідко вдавався до прихованої сатири.
То може в його рядках бринить не гімн наполегливості, а нотка скепсису й розчарування? Мовляв, несправжня Фудзі-яма — велика подорож лише для нікчемних равликів, чи щось таке.
Є й інші версії. Хтось з дослідників-аматорів спробував самотужки перекласти хайку з японської. Ось як воно звучить: “катацумурі/ соро-соро ноборе/ фудзі-но яма”. Тобто “Равлику/ повільно піднімайся/ гора Фудзі”.
Як бачимо ніяких “схилом”, жодних “висот”, ніяких “на вершину Фудзі”... І чи равлик взагалі повзе схилом священної гори? Чи не видряпується він якоюсь тростиною, стеблем бамбуку, і ця картинка в очах поета просто накладається на дальній план — величну Фудзі?
Якщо так, то це наповнює хайку ще іншими сенсами... “Ти гадаєш що ти такий крутезний, не зупиняєшся перед наміром покорити саму Фудзіяму? Пишаєшся собою, але... Насправді - виліз всього лише на вершечок якоїсь тростини. Перед очима стояла гора і ти, друже, просто лоханувся з перспективою.”
Японці, коли їх питали про те, як правильно розуміти хайку про равлика, загадково посміхалися — тільки дурень намагається розтлумачити написане поетом. Поезія — це те, що не не має однозначних сенсів.
Як писав філософ з іншого кінця Землі Мартін Хайдеггер, “поезія це словесна заснова Буття, і людина живе в істинному значенні цього слова винятково в поезії”. Чи можна саме Буття верифікувати логікою?
...І все ж образ крихітного равлика мене завжди заворожував.
У своєму житті багато разів спостерігав цих створінь, які неспішно тягли свої домівки вгору зморшкуватим стовбуром величезного дерева, чи навіть гладенькою стіною міської висотки. І завжди за цим стояла якась невловима символіка.
Який інстинкт їх жене на таку височінь, де немає харчів, де надто незатишно й надто небезпечно для равликового життя? Що вона там забула у тих світах, ця дурна малеча? Що й кому вона хоче довести цією своєю авантюрною витівкою?
А може, це не так уже й важливо, чи доповзеш ти самого вершечку своєї гори чи ні? І чи піднімаєшся схилом справжньої Фудзі-сан, чи це довгий і хвилястий листок хоканехлої — трави, що родом з острова Хокайдо?
І весь сенс тієї мандрівки - не забаганка недосяжного успіху, не перемога над слабшими, не бенкет на вершині, не шанс гордовито глянути долу, де люди такі махонькі, як пацюки....
Втискаючись, влипаючи у шлях, ти повзеш вгору задля одного - аби з кожним міліметром поступу знову й знову пізнавати світ, який із равликового зросту не побачиш, все ширше розсувати горизонт і складати з нових знань цілісну картину світобудови.
Народжені повзати, ми не спроможні злетіти як орел на засніжену вершину. Але це й не так уже важливо. Неспішний підйом, крок за кроком, дозволяє виразніше розгледіти все, що існує під Небом. Бо пізнання це й є головна мета підйому.
Всі ми - крихітні равлики у сучасному світі. Мушлі наші крихкі, а вік наш — до перших снігів. І не всім судилося доповзти бодай до половини шляху. Але доки є сили видряпуватися кожному на свою Фудзі — велику чи маленьку - ми живемо.
Бо ціль ніщо, шлях усе - казав один самурай, а може й не самурай...
...Нумо, равлики, повзімо своїми стеблинами. Все вище й вище, до далеких висот.
* * *
Іще про равликів, коників, жаб та інших малих світу цього - від Кобаясі Ісса в перекладі І. Бондаренка.
Коли помру,
Доглянь мою могилу,
Зелений конику!
Довкола тиша!
В озері на дні
Захмарені вершини спочивають.
Коли повернешся,
Будь ласка, не забудь
Мою хатинку, ластівко маленька!
Мій любий конику,
Приходь до мене ще!
Посидиш на колінах, як сьогодні.
Тисячоліття
Чи лише сьогодні
У небі так курличуть журавлі?
Роса зникає,
Як якийсь непотріб
Брудного світу.
Не ґелґочи, гусаче!
В грішнім світі, куди не глянь,
Те ж саме навкруги!
Дитятко плаче —
Так йому кортить
Дістати з неба місяця медяник!
Лакованої таці чорна гладь.
На ній і муха раптом
Посковзнулась!
Гусаче! Гей, гусаче!
Скільки ж років
Тобі було, як мандрувати став?
Сідницями
До Бога повернувшись,
Скрекочуть жаби.
Великий Будда
Носом видихає
Туман ранковий.
Вишневий затінок!
Для нього серед нас
Чужих та незнайомих не існує.
Своєю стежкою
З захмарених вершин
Вервечкою спускаються мурахи.
Життя — росинка!
Хоч воно й росинка,
А все ж таки!
Не бийте муху!
Гляньте, як вона
Старанно руки й ноги витирає.
Не плач, цвіркунчику!
Бо навіть у зірок
Кохання без розлуки не буває.
Молочний Шлях!
Невже моя зоря
Також одна сьогодні заночує?
Нумо, равлику!
Потихесеньку
Підіймайся на Фудзіяму!
Переклад І. Бондаренка (велика йому вдячність за це)
