...або Як Вілсон та Рузвельт долали спротив консерваторів у Конгресі щодо участі США у війні
Блокування спікером Палати представників Джонсоном допомоги для України, протиставляючи цьому потреби внутрішньополітичної проблеми мігрантів на кордоні з Мексикою (яка стабільно триває з 1990-х років, але саме зараз чомусь стала помітна республіканцям) хоч і є виборчою технологією, проте має своє глибоке коріння в історії США
Трампізація американської політики (хоча насправді не лише американської), крім очевидних ознак примітивізації політичного дискурсу в епоху постправди, є сучасної форми прояву домінуючої в історії США доктрини ізоляціонізму.
Ми усі звикли до очевидної для більшості ролі США як адвоката та захиника демократії у світі, що зумовлено зовнішньою політикою США останні 80 років. Проте, якщо ми на мить перемістилися б в аналогічний період американських президентських виборів під час Першої та Другої світової війни (1916 та 1940 роки), то позиція, яку сьогодні озвучує Трамп і трампісти були б власне мейстрімовими, тоді заклики Байдена надати військову допомогу Україні була б дуже непопулярною та електорально програшною.
З кінця 18 століття і до листопада 1941 року ізоляціонізм був такою ж панівною, традиційною і самою по собі зрозумілою доктриною зовнішньої політик США, як після Другої світової - ідея інтервенціонізму. Саме ця логіка лежала в основі "доктрини Монро" (1832), яка проголошувала незалежність США від зовнішньої політики європейських держав і невтручання США у війни на європейському континенті.
Коли ж після початку Першої і Другої світової війн відбувались політичні дебати про роль США у війні чи хоча б надання фінансової та військової допомоги країнам Антанти і союзникам (вже не кажучи про безпосередню участь американської армії), то майже 90% американців були проти участі США у будь-якій ролі, зокрема і щодо надання допомоги союзникам.
У листопаді 1916 році Вудро Вілсон переобрався на посаду президента з гаслом «Він стримав нас від війни» («He kept us out of war»). Проте вже у березні 1917 року (через 2 роки та 8 місяців після її початку) США все ж таки вступила у війну. Конгрес проголосував за оголошення війни Німеччині: за 373 голосів проти 50 у Палаті представників і 82 проти 6 голосів у Сенаті. Хоча запакували це в обтічне формулювання «асоційованої держави», що веде війну з тим самим ворогом, але не як офіційний союзник Антанти. Вступ США за півтори роки до завершення війни відіграв свою важливу роль. А вже за підсумками війни Вудро Вільсон як лідер світової держави визначав післявоєнний порядок у світі, який він сформулював у своїх "Чотирнадцяти пунктів" і як наслідок створення безпомічної Ліги націй.
Проте вже напередодні Другої світової ситуація повторилась. У період між 1935 і 1939 роками Конгрес ухвалив чотири «Акти про нейтралітет». Коли 1 вересня 1939 року розпочалась війна у зверненні до американського народу президент Франклін Делано Рузвельт запевняв, що зробить усе можливе, щоб утримати країну від участі у війні. Настрої американців проти війни США з Третім Райхом зросли з 83% до 94%.
У листопаді 1940 року Рузвельт зумів переобратись на президентський пост на безпрецедентний для США третій термін, хоча із незначним випередженням кандидата від Республіканської партії Венделла Вілкі з результатом 55% проти 45%. Хоча Рузвельт з кожним наступним місяцем війни ставав щоразу більшим прихильником участі США у війні, проте він мав надзвичайно великий спротив у Конгресі.
Хоча його Демократична партія продовжувала зберігати більшість у Конгресі з 1932 року, проте багато представників його партії часто об’єднювалися з опозиційною Республіканською партією для протидії президентській ліберальній політиці "Нового курсу" та його зовнішній більше інтервенціоністській політиці. У 1937 році у Конгресі було утворено неформальне міжпартійне об’єднання «Консервативна коаліція», яке об’єднало представників консервативних кокусів Республіканської та Демократичної партій (переважно з південних штатів США), яке домінувало у Конгресі до 1963 року та проіснувало до 1994 року (сьогодні його правонаступником є ліберально-консервативна коаліція «Блакитний пес»). Рузвельту часто було складно долати вето «Консервативної коаліції», а іноді він свідомо цього не робив. Зокрема у випадку прийняття «Актів про нейтралітет», щоб уникнути падіння підтримки виборців південних штатів напередодні чергових президентських чи парламентських виборів 1938, 1940, 1942 та 1944 років.
Та вже у вересні 1940 року Рузвельту вдалось переконати Конгрес проголосувати за зняття заборони на продаж зброї Великій Британії та Франції. У результаті США підписала з Великою Британією угоду «Есмінці в обмін на бази» про передачу британському королівському флоту 50 американських есмінців в обмін на право США на землю у британських заморських територіях. Після цього відбувся другий дуже важливий етап – прийняття у березні 1941 року «Закону про ленд-ліз». У результаті 17 листопада 1941 року «Акти про нейтралітет» були скасовані, а наприкінці 1941 року 72% американців погоджувалися, що «основне завданням, яка сьогодні стоїть перед країною є допомога іншим для здобуття перемоги над нацистською Німеччиною». Останню краплею стала атака Японії на Перл-Харбор у грудня, після чого США офіційно вступила у Другу світову війну, а більшість американських ізоляціоністів висловили підтримку військовим зусиллям американського уряду.
Історія американської політики показує, що ізоляціонізм це закономірне і традиційне ставлення пересічного американця до зовнішньої війни, так само як прагматизм є звичною філософією середнього американця. Особливо республіканця. Обидва президенти, яким вдалось переконати Конгрес у необхідності відмовитись від політики нейтралітету були демократами - Вудро Вільсон і Франклін Делано Рузвельт. Саме після них в американські політиці почала формуватись доктрина інтервенціонізму, якої у роки Холодної війни, що парадоксально, переважно дотримувались президенти з Республіканської партії.
Корейську та В'єтнамську війну, війну у Перській затоці та в Іраку вже розпочинали та вели республіканці Ейзенгауер, Ніксон, Рейган, Буш-старший та Буш-молодший. Проте це були війни, які відбувались з ініціативи США, що було результатом післявоєнної інтервенціоністської політики США. Водночас республіканські президенти усіляко уникали відкритої участі у конфліктах, де США виступали третьою стороною.
А тому у теперішніх подіях затяжного протистояння між демократами Джо Байдена і республіканцями Дональда Трампа щодо допомоги США для України, як і трампізація американської політики напередодні чергових президентських виборів листопада 2024 року, простежуються неприховані історичні паралелі, які породжують відчуття дежавю. Незрозуміло, яка доктрина в результаті візьме гору - ізоляціонізму чи інтервенціонізму - проте якщо історія має схильність повторюватись, то в України все ще залишаються сподівання, якщо не на політичний прагматизм сьогоднення, то принаймні на історичний детермінізм минулого.